fbpx
Життєві історії
– Любо! Я вже думав ти ніколи не приїдеш! – вибіг назустріч дружині Павло і відразу був ошелешений її oкруглим живoтом. Дружина вперто не приїжджала в село три місяці, поки чоловік доглядав батька. – Я ж весь цей час в лікарні пролежала на збереженні, зараз вже все добре, – посміхнувшись сказала Люба – у нас буде хлопчик! А не сказала відразу – так удачу боялася злякати

– Любо! Я вже думав ти ніколи не приїдеш! – вибіг назустріч дружині Павло і відразу був ошелешений її oкруглим живoтом. Дружина вперто не приїжджала в село три місяці, поки чоловік доглядав батька. – Я ж весь цей час в лікарні пролежала на збереженні, зараз вже все добре, – посміхнувшись сказала Люба – у нас буде хлопчик! А не сказала відразу – так удачу боялася злякати

– Ну ось тату, проходь, ця кімната буде твоєю, – молодий чоловік відчинив двері в маленьку вузьку кімнатку схожу на комірчину. Старий скривився і глянув благально на сина: – Не зможу я тут, Павлику, відвізи мене назад, серце не лежить до твоїх закутків. Джерело

Павло важко зітхнув, шкода йому було батька, та й він прекрасно розумів як це кинути рідний дім, де все таке близьке сеpцю і виїхати в чуже місто, нехай навіть до рідного сина. Але батькові потрібна була кваліфікована медична допомога, де в селі таку знайдеш?

– Нічого синку, не переживай, я як-небудь один цілком справлюся, руки ноги цілі, а сеpце воно розбите вже давно, як Павліна пішла.

– Тату, зрозумій, не можу я тебе в селі залишити. Як ти собі це уявляєш? Тим більше тобі треба ліки приймати по годинах, постільний режим тримати. Люба спеціально відпустку взяла, щоб доглядати за тобою.

– Без потреби мені ваша допомога, там все рідне: стіни, дерева, сад, може я слідом за матір’ю і піду.

Всі розмови з батьком закінчувалися одним і тим же. Та що вже там, все життя він був упертим, але тоді то була вона, а зараз, з її відходом, батька нібито підмінили.

Павліна з Дмитром все життя прожили душа в душу.

Одного разу побачивши на весіллі у двоюрідної сестри молоду, красиву реготуху з довгим, чорним, як смола волоссям, молодому Митькові більше ніхто був не потрібен. Красуня виявилася міською подружкою нареченої, яка приїхала на її весілля зі своїм хлопцем.

– Що це за дівчина сидить праворуч від Нінки? – все цікавився хлопець.

– Хто ж? А, це Павліна, подружка її, – посміхалася мати Ніни – що, сподобалася?

Митька почервонів, а потім кивнув, опустивши очі.

Того вечора він так і не наважився підійти познайомитися, чи то від своєї природної скромності, чи то тому що вона була не одна. А через день взяв квиток на автобус до міста і поїхав своїй долі назустріч. Хлопець не знав адреси дівчини, тільки ім’я й інститут, в якому вона навчалася. Так він і простояв біля дверей навчального закладу два дні з букетом квітів, на третій день день Митя нарешті познайомився зі своєю майбутньою дружиною!

Наступні кілька місяців він жив в місті, працював на будівництві, і залицявся до своєї красуні – подруги. А після зробив їй пропозицію і молоді поїхали до батьків Миті в село, там і народився Павло через кілька років. Більше діток в сім’ї не було, всю свою материнську ласку і любов Павліна дарувала своєму єдиному синочку і коханому чоловікові.

Півроку тому її не стало після тривалої хвороби, коли дружина пішла важко переживав Дмитро. Павло, помітивши, що батько почав потихеньку здавати, забрав його в місто, де зовсім нещодавно влаштувався зі своєю молодою дружиною Любою.

-Ну що, Любо? Як він? – цікавився прямо з порогу Павло кожен день, повертаючись з роботи.

-Ох і не питай, весь день лежить дивиться в стелю, або сидить біля вікна, я йому і кіно старе включаю і на прогулянку кличу, он книг цілу стопку з бібліотеки принесла, медсестра приходила зробила, а от ліки він не n’є ні в яку, – скаржилася жінка.

– Ну гаразд, не переживай, я поговорю з ним.

Так пройшла зима, з першими весняними потічками дід пожвавився, почав потроху виходити на вулицю і довго просиджувати в альтанці, спостерігаючи за малюками на дитячому майданчику. Люба часто дивилася за ним з вікна, готуючи вечерю. Вона жаліла старого, своїх то батьків у неї не було, останнім часом він почав частіше заговорювати про свій покинутий будиночок, про город. Просився додому. Сумував більше, ніж раніше.

Того ранку у жінки був прийом у лікаря. Вона побігла раніше, щоб зайти одною з перших, встигнути до того, як дідусь прокинеться.

– Ну що Любов Петрівна, прийшли ваші аналізи, все в нормі, лікування пішло вам тільки на користь.

– Лікарю, я правильно зрозуміла, я все-таки зможуть мати малюка? – не вірячи своїм вухам прошепотіла молода жінка.

-Не тільки, але і наpoдити, – посміхнувся лікар.

– Ви не уявляєте, як довго ми цього чекали!

Люба бігла додому по весняних калюжах, світилася від щастя! Зупинившись біля дитячого майданчика вона ніби побачила там себе з Павлом і маленьким хлопчиком – їх синочком! Так вона простояла якийсь час, зовсім забувши, що з ранку повинна прийти медсестра на ранкові процедури.

Двері були відчинені, а дідуся вдома не було. Кинулася Люба на вулицю – нікого, в місцевий магазинчик – не бачили, лише сусідка, випадково зіткнувшись з нею на майданчику розповіла, що відразу ж після її відходу дід вийшов з квартири в своєму старенькому плащі з дорожньою сумкою.

– Хороший рік, урожайний, – говорив батько, походжаючи по стежці між грядками, – ех шкода матері немає, вона б заготовок накрутила, варення наварила на всю зиму. Ну що синку вирішили? Будете до мене переїжджати? Як бачиш, будинок ще міцний, місця всім вистачить. Робота для тебе знайдеться у сусіда на фермі.

– Батьку, я не проти, але ось Люба.

– А де вона? Ти вже три місяці тут, дружина при чоловікові повинна бути.

Павло зітхнув, хто ж знав, що їй так важко буде піти з роботи: то одне, то інше, то сама Люба вирішила ще на місяць залишитися – зарплату раптом підняли, щоб тут на перший час вистачило.

– Мила, ну що там тебе тримає, приїжджай, ми з батьком будинок поправили, дах відремонтували, город засадили, все своє до осені встигне, не вистачає лише тебе.

– Так все я розумію, Паш, поки не можу, зрозумій … ні, все добре, краще не буває. Ну все, зателефонуємо завтра ввечері.

Під кінець серпня рано вранці тихо рипнули хвіртка. Вона йшла по доріжці повз кущів акації, старої, похилої яблуньки біля дерев’яної альтанки. Підійшовши до неї, жінка сперлася і віддихалась ніжно погладила вже трохи кругленький живіт.

– Любо! Я вже думав ти ніколи не приїдеш! – вибіг назустріч дружині Павло.

– Дуpний! – засміялася жінка – куди ж я від тебе піду.

Від Паші не вислизнула округлилась фігура дружини, слабка надія зажевріла в ньому колишнім вогнем.

– Невже вийшло?

– Так! Я ж весь цей час в лікарні пролежала на збереженні, зараз вже все добре, – посміхнувшись сказала Люба – у нас буде хлопчик! А не сказала відразу – так удачу боялася злякати.

Через шість місяців дід взяв на руки свого першого довгоочікуваного онука. Ось він – найдорожчий скарб, ось він – маленька людина, заради якої він тепер буде жити!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.