fbpx

Люба здригнулася від почутого, те, що у подруги не було дітей через здоров’я, вона чула вперше. Галина всім говорила, що вони з чоловіком просто вирішили пожити для себе, накопичити на квартиру і машину, але житло у пари вже кілька років як є, машину їм подарували батьки на річницю весілля, а дітей все ще немає

Всю ніч Люба знову не спала. Вона ніколи б і не подумала, що материнство стане для неї настільки важкою ношею. Жінка вирішила, що так більше не витримує.

– Я так більше не можу! З мене досить! – говорила Люба, кидаючи речі в сумку.

– Зупинися ж, ми всі втомилися, це нормально, у нас маленька дитина, куди ж ти підеш? – намагався заспокоїти її Павло, розуміючи, що якщо дружині що і спало на думку, то він навряд чи її зупинить.

Через кілька хвилин за Любою закралися двері, а потім прокинувся Андрійко і заплакав, вимагаючи маму, треба було погодувати і переодягнути малюка. Руки не слухалися, голова гула, хотілося тільки одного – кілька годин спокійного сну, того, чого їм з дружиною так не вистачало останні кілька місяців. Андрійко спав тільки на руках, якщо він прокидався в ліжечку посеред ночі, то влаштовував безсонну ніч не лише своїм батькам, але і сусідам.

Люба вставала і качала, качала малюка, а потім так і засинала з ним сидячи на кріслі. Павло рідко допомагав дружині, він багато працював, часто брав нічні зміни, з народженням сина переїхав в гостьову кімнату, щоб ночами міг хоч трохи виспатися.

І ось він стоїть з немовлям на руках зовсім один, не знаючи з чого почати: заспокоїти, переодягнути чи нагодувати… Миттєво придумав вихід із цієї ситуації – треба подзвонити мамі.

– Мамо, прийди з Андрійком допоможи, Любі треба було терміново піти, а мені з нічної треба виспатися, і може … залишишся у нас на якийсь час, я взяв підробіток…

***

Люба безцільно бродила по міських осінніх вулицях, в обличчя дув холодний вітер, а куртка, яку вона наспіх накинула була зовсім не по погоді. Іноді їй зустрічалися щасливі матусі з колясками, чи стурбовані татусі, які міцно тримали за руку своїх чад. Вона закривала очі і уявляла, що одного разу і Андрійко підросте, стане спокійнішим і дорослішим, і вони підуть ось так за руку на прогулянку по місту…

Люба не помітила, як почався дощ. Вона якраз підійшла до будинку Галини, своєї інститутської подруги! Через кілька хвилин наскрізь промокла, вона подзвонила в двері колишньої однокурсниці.

– Господи! – сплеснула та руками, – що з тобою? Проходь, я чайник поставлю.

– Дякую, я тільки дощ перечекати…

А через годину Люба вже забулася глибоким сном в гостьовій кімнаті подруги. Скільки вона проспала? Прокинулася, і не могла зрозуміти – чи то ніч, чи то вже ранок. Жінка лежала в непроглядній темряві, вдивляючись в обриси вікна, намагаючись вгадати котра зараз година. Непомітно для себе вона почала прислухатися до розмови, яка долітала звідкись із глибини квартири…

– Ні, не вийшло… лікар сказав більше не пробувати, для мого здоров’я можуть бути серйозні наслідки, – потім почулися схлипування – мамо, чому все це відбувається з нами, що я зробила в цьому житті не так?

– … А що сказав лікар?

– Запропонував подумати про усиновлення, але я так не можу, це ж чужа людина, я свого хочу, рідного…

Люба здригнулася від почутого, те, що у подруги не було дітей через здоров’я, вона чула вперше. Галина всім говорила, що вони з чоловіком просто вирішили пожити для себе, накопичити на квартиру і машину, але житло у пари вже кілька років як є, машину їм подарували батьки на річницю весілля, а дітей все ще немає…

Люба сиділа в темній кімнаті, слухаючи розмову Галини, не знаючи, чим же їй допомогти. У людини дітей можливо ніколи не буде своїх, а вона сидить тут, не знаючи, як там її немовля, кинуте матір’ю ще вранці. Вона встала, схопила сумку, нашвидку натягнувши мокру куртку, вибігла за двері, тихо зачинивши їх за собою.

Автобуси вже не ходили, тут в кишені жінка намацала злиплу мокру купюру в двісті гривень. Вона навіть не знала, звідки вона там взялася? Таксі домчало до будинку за десять хвилин. Люба прислухалася, підійшовши до дверей – ідеальна тиша.

Відчинила двері, пройшла навшпиньки в дитячу – Андрійко спав у своєму ліжечку солодким сном, поряд з ним в напівдрімоті, похитуючи ліжечко сиділа Олександра Петрівна, мама Павла.

– Спасибі вам! – прошепотіла вона.

– Так за що? – махнула та рукою – це ти прости нас з батьком, що рідко забігаємо. Іди, Любцю,на кухню, я вечерю приготувала, чай розігрій. Павло на роботу втік, має бути ще тепле… а на нас з батьком не сердься, ми і справді думали, що все у вас добре, справляєтеся, Павлик той спокійний був. А Андрійко задав мені жару, тільки присіла.

На наступний день Люба не спускала синочка з рук, згадуючи вчорашню розмову подруги з матір’ю, буває ж таке … а вона теж хороша, хтось чекає народження малюка роками, у когось дітей взагалі не може бути. Вона міцніше обняла сина, по щоках покотилися сльози. «Маленький мій, ніколи, чуєш, ніколи я так більше не поступлю, прости мене, я зроблю все, щоб ти виріс найщасливішим! А ми з татом завжди будемо поруч з тобою».

***

Галина теж стала мамою рівно через два роки, диво це чи правильно підібране лікування – невідомо. І тільки зараз вона зрозуміла, що немає нічого важливішого материнського щастя, це безцінний дар, посланий Богом!

Фото ілюстративне – Wday.

You cannot copy content of this page