У мене дуже багато родичів, і родинні зв’язки досить заплутані. Але ще з дитинства мені нав’язали думку, що родичі – це назавжди, родичам ти зобов’язана допомагати, родичі – це святе.
Люба була моєю троюрідною сестрою. У неї була ще та біографія як для дівчини з села. Перших двох дітей вона народила без чоловіка. Батько старшої допомагав іноді, а батько молодшої – я не впевнена, що сама Люба знає, хто він.
У селі роботи не було. Але дівчиною вона була розумною. Без хабарів і блату поступила в університет, але невдовзі була змушена перевестися на заочне навчання через те, що знову чекала дитину.
Але постало питання: де вона буде жити під час сесій? Щороку і так 5 років? Поруч з університетом жила одна з родичок (двоюрідна сестра дідуся). Але прийняла вона Любу тільки на час здачі іспитів влітку. А далі вони згадали про мене, що в мене однокімнатна квартира є.
Ні про які гроші за час проживання не йшлося: в Люби їх просто не було. І грошей на їжу у неї не було. Ні, вона привозила з собою цибулю і цукор, ще щось на зразок картоплі. Але не масло, м’ясо та інші продукти.
Я щиро вважала, що родичка мене не об’їсть. І щодо продуктів з села навіть не заїкалася. Те, що вона могла привезти, у мене і так було: я кожні вихідні моталася до батьків на городі допомагати.
Перший курс пройшов благополучно. Вона сама мені розповідала, що всі її знайомі приємно вражені, що бувають родичі, та ще такі далекі, які пускають до себе жити на сесії, і годують, і поять, і грошей за це не беруть.
Але в побуті Люба була доволі нав’язливою, вона все хотіла знати про мене. Та й вдячною її назвати дуже важко. Вона постійно хвалилася, що он вона така чудова людина, що її всі кличуть до себе жити. Безкоштовно. На повний пансіон. Дуже ображаються, що вона у якоїсь далекої родички оселилася.
На моє запитання:
– Так, може, ти у них і будеш жити?
Був відповідь:
– Ні, я роблю тобі послугу. Тобі одній нудно, а так хоч якась розвага. Без мене тобі і поговорити ні з ким.
Початок її третього курсу був взагалі веселим. Вона залишилася не тільки на осінню сесію, а й знайшла роботу (на ринку торгувати). І жила ще місяць. Передбачалося, що вона отримає першу зарплату, зніме собі кімнату і з’їде.
До дня зарплати у мене вона не дожила два або три дні. Хамство на тему «як ти повинна бути щаслива, що у тебе живу я!» досягло неймовірних вершин. Виявилося, що вона втратила дублікати ключів від моєї квартири і на питання де ключі? – була відповідь:
– А навіщо вони тобі взагалі потрібні? У тебе ж є твоя зв’язка. Ось і користуйся!
Я запропонувала переселитися до її кращої подруги, яка живе через кілька будинків від мене.
Люба зібрала речі і грюкнула дверима. Ключі від моєї квартири вона так і не віддала. Довелося поміняти замки на вхідних дверях.
Я свято була впевнена, що вночі Люба пішла до своєї кращої подруги. Я стільки разів слухала про неї! Виявилося: побігла до тієї самої тітки, дуже далекої родички. Тітка з насмішкою сказала:
– А куди їй ще йти? Кому вона потрібна?
Кілька років тому ми з Любою зустрілися. Дочки виросли з нею, в орендованій квартирі, в обласному центрі. Працює також на ринку, без трудової книжки і відпустки. Освіту здобула, але ні дня за фахом не працювала.
Хоч і пройшло вже трохи часу, але було зрозуміло, що Люба і досі тримає на мене образу.
Мені дуже прикро. Навіщо я терпіла до останнього? Напевно тому, що мене родичі переконували, що я їм повинна і зобов’язана. Все життя бути вдячною за те, що вони у мене є.
Фото ілюстративне – vorobiov.
