— Оленко, ну що ти все те листя перекладаєш? Спробуй голубці, це ж за рецептом моєї бабусі, — голос Ганни Степанівни був солодким, як липовий мед, але в ньому завжди відчувався присмак заліза. — Тобі сили потрібні, щоб Максимові надійний тил забезпечувати. Він зараз таку справу розкручує, справжній державний масштаб!
Вона вимовила слово «стартап» так, ніби це був орден, який вона особисто почепила на груди сина. Максим, мій чоловік, вдячно усміхнувся і поклав руку на плече матері.
— Дякую, ма. Справді, зараз такий момент… Нам погодили фінансування від європейського фонду. Виходимо на ринок Польщі та Німеччини. Це інший рівень, розумієш?
Я мовчки розглядала візерунок на тарілці. Ми сиділи в її квартирі — високі стелі, антикварний буфет, важкі кришталеві люстри, що пам’ятали ще радянську номенклатуру. Весь цей інтер’єр ніби кричав мені: «Ти тут випадкова гостя». Ганна Степанівна завжди вважала, що дівчина з передмістя, хай навіть з дипломом архітектора, — це просто тимчасовий епізод у житті її «золотого хлопчика».
— Це все генетика, — вела далі свекруха, витираючи кутики губ мереживною серветкою. — Мій Максимко з дитинства мав хист до бізнесу. Все сам. З нуля. Без жодної допомоги. Справжній self-made man, як кажуть зараз.
Я повільно ковтнула воду. «З нуля». Смішне визначення для величезної суми, які мій батько переказав на рахунок Максимової компанії три місяці тому. Мій тато, якого Ганна Степанівна вважала «простим фермером», насправді тримав одне з найбільших агропідприємств області. Але він не любив галасу.
«Доцю, не кажи йому поки, — попросив тоді батько. — Нехай думає, що це грант від агрохолдингу через фонд. Чоловікові важливо відчувати, що він сам збудував свій дім. А ти подивишся, чи не запаморочиться в нього голова від висоти. Гроші — це як лакмусовий папірець: проявляють те, що всередині».
— Оленко, а ти все малюєш? — Ганна Степанівна нарешті звернула на мене увагу. — Ті свої «візуалізації»? Може, пішла б до Максима в офіс адміністратором? Все ж таки при справі, під наглядом чоловіка. А то сидиш вдома, як квітка в оранжереї.
Максим відставив келих. — Мамо, ну що ти таке кажеш? Олена — талановитий архітектор, у неї свої замовлення.
— Ой, талановита, — відмахнулася вона. — Зараз кожен, хто вміє вмикати комп’ютер, називає себе дизайнером чи архітектором. Але серйозні гроші заробляються не картинками.
Вона підвелася, даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена. Коли Максим пішов у кабінет відповісти на «важливий дзвінок», Ганна Степанівна покликала мене на кухню — нібито допомогти з кавою.
Вона підійшла впритул. Від неї пахло дорогими парфумами з нотами гіркого полину. — Послухай мене, дитино. Скажу прямо, по-нашому. Максим зараз злітає. Він стає частиною еліти. Йому потрібна жінка, яка буде йому до пари. Яка зможе підтримати розмову на дипломатичному прийомі, а не просто вибирати колір штор.
Вона окинула мене критичним поглядом. — Ти непогана дівчинка. Але ти — якір. Твоя родина, твоє коріння… ви тягнете його вниз до свого «села». А йому треба вгору. Подумай про це. Може, тобі варто самій відійти вбік, поки він не почав тебе соромитися?
Я повернулася у вітальню з крижаними руками. Максим сяяв — йому щойно підтвердили черговий транш. Він не помітив моїх зблідлих губ. Для нього вечір був ідеальним: він — успішний бізнесмен, мати — мудра наставниця.
Минуло два тижні. Весь цей час слова свекрухи ятрили мені душу. Я почала помічати дрібниці: як Максим почав дратуватися, коли я згадувала про батьків; як він купив годинник за ціною автомобіля, навіть не порадившись; як у його мові з’явилося зверхнє «люди мого кола».
— Лєнчик, у суботу йдемо до мами. Там буде цікавий вечір, вона кличе своїх друзів. Одягни щось… ну, солідне, — кинув він, не відриваючись від ноутбука.
«Цікавим вечором» виявилася чергова пастка. У вітальні, крім Ганни Степанівни, сиділа дівчина — втілення «київського глянцю». Марина, донька якогось чиновника з міністерства.
— Знайомтеся! — розцвіла Ганна Степанівна. — Марина щойно повернулася зі Сорбонни. Вона експерт з міжнародних інвестицій. Мариночко, Максим саме зараз масштабує свій проект.
Весь вечір я була декорацією. Вони обговорювали логістичні хаби, експортні квоти та нерухомість у Дубаї. Максим дивився на Марину з неприхованим захопленням. Не тому, що вона була красивішою за мене, а тому, що вона була «правильним ресурсом».
— Олено, а ви теж у бізнесі? — ввічливо запитала Марина, хоча в її очах читалося: «Що ця сіра мишка тут робить?». — Я проектую школи для відновлення деокупованих територій, — спокійно відповіла я.
Ганна Степанівна пирхнула. — Оленка у нас ідеалістка. Все про високе думає. А в житті треба думати про твердий ґрунт під ногами. Правда, Максиме?
Максим кивнув, навіть не глянувши в мій бік. Тієї миті я зрозуміла: тест мого батька провалено. Справа була не в тому, що Максим міг закохатися в іншу. Справа в тому, що він дозволив іншим вимірювати свою дружину категорією «корисності».
Наступного дня я подзвонила батькові. — Тату, час. Збирай юристів.
Фінальна сцена розігралася через тиждень у конференц-залі одного з найпрестижніших коворкінгів Києва. Максим скликав «раду інвесторів», щоб відсвяткувати успішний квартал. Він запросив навіть маму — «свого головного ідеолога». Я теж прийшла, хоча він здивовано підняв брови.
За столом сидів пан Андрій — сивий чоловік у бездоганному костюмі, офіційний представник інвестиційного фонду (а насправді — права рука мого батька).
— Максиме Олександровичу, — почав Андрій, гортаючи папери. — У нас виникла непередбачувана ситуація. Ми провели аудит ризиків. Один із пунктів — репутаційна стабільність лідера.
Максим напружився. Ганна Степанівна, що сиділа поруч, випрямила спину. — Які можуть бути ризики? — запитав він. — У мене все чисто.
— Бачите, — Андрій поправив окуляри. — До нас надійшла інформація, що ви готуєте ґрунт для розірвання шлюбу з метою укладання стратегічного союзу з родиною… скажімо так, з сумнівною політичною репутацією. Для європейських фондів — це токсичність. Розподіл активів при розлученні також загрожує операційній діяльності компанії.
Максим зблід. Ганна Степанівна не витримала: — Це безглуздя! Яка токсичність? Мій син просто шукає кращі можливості для росту! Якщо його нинішня дружина не відповідає статусу, це логічний крок для успішного чоловіка!
Андрій сумно посміхнувся. — Дякую за чесність, пані Ганно. Власне, ви щойно підтвердили наші побоювання. Інвестор не хоче мати справи з компанією, де сімейні інтриги стоять вище за професійну етику. Ми відкликаємо інвестицію. Всі гроші доларів мають бути повернуті на рахунок фонду протягом тижня.
У залі стало тихо, як у церкві. Максим дивився на матір з жахом. Він знав, що гроші вже вкладені в обладнання та софт. Повернути їх зараз — це миттєве банкрутство.
Я встала зі свого місця. Підійшла до столу і поклала перед Максимом свою візитку архітектурного бюро, на звороті якої був написаний особистий номер мого батька.
— Можеш не шукати іноземних інвесторів, Максиме. Їх ніколи не було. Був мій батько, якого ти називав «фермером», і я, яку твоя мати називала «якорем».
Я подивилася на Ганну Степанівну. Та заціпеніла, її маска «аристократки» дала тріщину. — Знаєте, — сказала я їй, — ви мали рацію в одному. Мені справді не місце у вашому «колі». Бо моє коло складається з людей, які цінують вірність більше за акції.
Максим спробував схопити мене за руку: — Олено, чекай… Я не знав… Мама просто хотіла як краще…
— Мама хотіла вигідно тебе продати, — відрізала я. — А ти виставив цінник. Проблема лише в тому, що покупець виявився власником магазину.
Я вийшла з будівлі на сонячну вулицю. Вперше за багато місяців я дихала на повні груди. За моєю спиною розвалювався світ, побудований на чужих грошах та ілюзії величі. Попереду був Київ — не кабінетний і не кришталевий, а справжній, живий. Мій.
Я знала, що завтра мій адвокат надішле документи на розлучення. А ще я знала, що проект школи, над яким я працювала, нарешті отримав фінансування. Але цього разу — справжнє. Бо коли ти не боїшся втратити те, що не є твоїм, ти нарешті отримуєш силу будувати власне.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
