Роман і Лілія жили разом шостий рік. Вони одружилися після трьох років зустрічань, коли обидвоє вже стояли на ногах: Роман працював інженером у фірмі, а Лілія — бухгалтером у приватній компанії. Мали спільну мету — власну квартиру. І коли нарешті взяли іпотеку, то обоє працювали не покладаючи рук, аби щомісяця встигати вносити платіж.
На перший погляд — звичайна сім’я. Але в їхньому житті завжди була «третя» — Романова мама, Галина Степанівна.
— Я ж не проти, щоб ти мамі допомагав, — казала Лілія, коли він відкладав чергову частину зарплати «на ліки». — Але навіщо купувати їй новий пилосос, якщо в нас удома ще старий радянський гуде, як трактор?
— Бо мамі тяжко прибирати тим старим, він важкий, — відповідав Роман, не відриваючись від телевізора. — А нам же поки можна потерпіти.
— Нам можна потерпіти? — повторила вона, стискаючи руки. — А ти пам’ятаєш, що в нас ще холодильник на ладан дихає?
— Потерпимо, — спокійно сказав він. — Головне, щоб мама не нервувала.
Так минув рік. Потім другий. Вони все відкладали покупку пральної машини, ремонт ванни, поїздку на море — бо «мамі треба те, мамі треба це».
Лілія довго мовчала. Вона не хотіла сварок, не хотіла виглядати, як та, що «забороняє допомагати старій матері». Але з кожним місяцем тріщина між ними ставала глибшою.
— Ти бачиш, що я втомлююсь, — якось сказала вона, коли прийшла з роботи пізно ввечері. — Ми ж мріяли про відпустку. Хоч на тиждень.
— Так, я думав про це, — сказав Роман. — Але мамі лікар порадив санаторій.
— І ти… — вона відчула, як щось стискає горло. — І ти купив їй путівку?
— Так, звісно. Це ж здоров’я.
— А ми? — спитала вона ледь чутно. — А наше життя? Наші плани?
Роман мовчав. Вона зрозуміла — відповідь уже не важлива.
Наступного ранку вона прокинулась раніше. На кухні кипів чайник. Роман спокійно мастив хліб маслом, ніби нічого не сталося.
— Ти навіть не питаєш, чому я вчора плакала, — сказала Лілія.
— Бо знаю. І не хочу знову починати.
— Починай, — твердо сказала вона. — Бо я вже не можу жити так.
Він підвів очі.
— Ти знала, що мама для мене — святе. Вона мене одна ростила. Без батька, без допомоги. Вона від себе все відривала, щоб я мав освіту, мав життя.
— Я це розумію, — перебила вона. — Але чому твоя вдячність — це повне підпорядкування? Ми ж теж маємо сім’ю. Ми теж живемо.
— У нас є все, що треба, — відказав він сухо. — Дах над головою, робота, їжа. А мама — одна.
— А я? — у її голосі прозвучала образа. — Я теж одна в цьому шлюбі.
Він опустив очі.
Кілька тижнів Лілія ходила, як у тумані. Вона перестала говорити з ним про гроші, перестала планувати покупки. Зосередилася на роботі, на подругах. Вечорами сиділа біля вікна й думала, куди все це котиться.
Якось до неї зайшла подруга Марина.
— Ти глянь на себе, — сказала вона. — Ти змарніла.
— Усе нормально, — відповіла Лілія, наливаючи чай.
— Нормально? Та я бачу, ти навіть не фарбуєшся, очі згасли.
— Просто втомилась.
— Від чого? Від життя з маминим синком? — гірко всміхнулася Марина. — Лілю, він тобі ніколи не поставить тебе на перше місце.
Того вечора Лілія довго не спала. В голові крутилися слова подруги. І коли вранці Роман сказав, що ввечері поїде «до мами, бо вона там щось застудилася», вона спокійно відповіла:
— Їдь. Але знай, що я завтра йду.
— Куди? — не зрозумів він.
— Від тебе.
Він довго стояв у дверях, не вірячи почутому.
— Ти серйозно? Через те, що я мамі допомагаю?
— Не через це, Романе, — спокійно відповіла вона. — Через те, що ти не бачиш, як я поруч зникаю.
— Ти ж знала, на що йдеш, — зітхнув він. — Я тобі відразу казав: мама — моя святиня.
— Святиня не має забирати життя, — прошепотіла вона. — А твоя — забрала все наше.
Наступного дня вона зібрала речі. Без істерик, без сцен. Залишила ключ на столі.
Коли виходила, зупинилася біля порогу й ще раз оглянула квартиру, за яку вони обоє боролися, працювали, відмовляли собі в усьому.
І тоді з очей покотилися сльози.
«Ми разом усе будували, — подумала вона. — Але він будував дім не для нас, а для того, щоб мамі було спокійно».
Через кілька місяців Лілія винаймала невелику квартиру. Почала жити наново. Навчилась варити каву тільки для себе, купила нові фіранки, зробила ремонт. На роботі підняли зарплату, начальник навіть довірив вести окремий проєкт.
Іноді вона ловила себе на думці, що їй… спокійно. Без постійного почуття провини, що вона «забирає в нього час».
Якось вони випадково зустрілися. Біля супермаркету.
— Лілю, привіт, — сказав Роман невпевнено. — Як ти?
— Добре, — коротко відповіла.
— Мама питала за тебе, — додав він.
— Тепер можеш не пояснювати їй нічого, — усміхнулася вона. — Вона ж тебе має.
— А ти не шкодуєш? — спитав тихо.
— Про що?
— Про нас.
— Ні, — відповіла вона після паузи. — Бо коли людина весь час стоїть у тіні мами, то для кохання місця вже не лишається.
Минув рік. Лілія більше не чекала дзвінків. Вона зустріла іншу людину — спокійну, уважну, яка, коли купувала мамі подарунок, питала її думку. І вперше відчула, що кохання — це не змагання, кому більше дати, а спільний шлях, де обидва йдуть поруч, не тягнучи за собою минуле.
Іноді вона згадувала Романа. Без злості. Просто як урок.
Мораль:
Жінка не повинна змагатися з матір’ю чоловіка за місце в його серці. Любов до мами — це святе, але коли вона затьмарює сім’ю, коли через неї втрачається рівновага, тоді страждають усі.
Лілія не пішла від любові — вона пішла від самотності, у якій жила поруч із людиною. І, мабуть, саме це рішення було її справжньою перемогою.
А яка ваша думка, чи правильно вчинила Ліля?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
