– Лідо, їдь додому, сюрприз там на тебе чекає. А я не можу більше на це дивитися, – зателефонувала якось в Італію Ліді сусідка. Ліда і сама вже збиралася закінчувати з заробітками, до того ж, і роботу вона втратила, бо сеньйори, яку вона доглядала останні 5 років, не стало. То ж жінка прийняла рішення їхати додому
Лідія стояла на порозі власної хати й не могла вдихнути повітря. Чомусь воно стало важке, як мокра глина, що тиснула на груди. Вона поверталася з Італії без попередження – перший раз за двадцять років. Завжди телефонувала наперед, завжди узгоджувала, але цього разу серце підказало: «Їдь, Лідо, інакше не будеш знати, що і як».
За цей час вона стільки пережила… Спершу важкі роки на чужині: прибирання, догляд за літніми людьми, сльози у подушку. Вона ж поїхала не від хорошого життя. З чоловіком Петром перед від’їздом жили, як кішка з собакою. Постійні суперечки через гроші, через побут, через те, що він, здавалося, втрачав інтерес і до їхнього дому, і до неї. Тоді Лідія твердо вирішила: заробить на будинок, на дітей, на майбутнє.
І вона справді заробила. Петро будував хату, показував їй фото по телефону. Вона тішилася: «Ось воно, родинне гніздо. Ми ще заживемо». Синові квартиру купила в місті. Дочка теж підросла, вивчилася, поїхала за кордон. Здавалося, усе налагоджується.
Але тепер… У вікні кухні вона побачила жінку. Свою ж кухню, чужу жінку. Та не метушилася, як гість, а поводилася впевнено, розливала чай, ставила тарілки.
– Петре… – Лідія переступила поріг, і її голос затремтів.
Чоловік здригнувся, вийшов назустріч, очі налиті вином і чимось винуватим:
– О, Лідо… А ти ж чого не подзвонила?
– А треба було? – вона глянула йому прямо в очі, а потім перевела погляд на жінку. – Це хто?
– Та то… колега, – швидко відповів Петро. – Допомагає мені з городом і господарством, знаєш, руки ж болять після операції…
Жінка встала, посміхнулася криво:
– Я Марина. Я і справді просто допомагаю вашому чоловікові. Ми з Петром дружимо.
– Дружите… – у Лідії всередині все похололо. Що ж це за дружба така? Петрові он скоро 60.
Вона зняла з плечей сумку, поставила в коридорі й довго стояла, мовчки вдивляючись у чоловіка. Колись вона поїхала з надією, що відстань усе зітре, що розлука відновить їхні стосунки. Але час виявився сильнішим.
Вони сіли за стіл утрьох. Марина відчувала себе впевнено, ніби господиня, і Лідія бачила, як Петро крадькома дивиться на неї.
– Ти ж знаєш, Лідо, я вдячний тобі за все, – почав він, обережно добираючи слова. – За гроші, за хату, за те, що діти мають усе. Але ж… життя минає.
– Життя минає? – різко перепитала вона. – А я двадцять років свого життя віддала. Щоб ви тут мали хліб і дах. Щоб діти мали освіту. А ти… ти мав «колегу»?
– Не кричи, – тихо попросив він. – Я сам не думав, що так вийде. Ти ж далеко була. Я сам.
Сльози підступили до горла, але Лідія проковтнула їх. Вона ніколи не плакала перед Петром.
– Добре, – сказала твердо. – Хай буде так. Я не збираюся жити втрьох.
Вона зібрала свої речі в одній кімнаті й замкнулася. Вночі довго дивилася у стелю. Перед очима стояли всі ті роки: як мила підлоги в чужих італійських будинках, як слухала по телефону голос дітей, як рахувала копійку до копійки, щоб вислати. І все це – заради чого?
Наступного дня вона поїхала до сина. Він здивувався:
– Мамо, ти що, чого без попередження?
– Синку… – Лідія розгублено сіла на диван. – Я хочу тебе спитати: тато з тією жінкою давно?
Син зітхнув, відвів очі:
– Мамо, я не хотів казати… Але так. Вона вже кілька років там. Я думав, ви з татом домовилися…
Лідія відчула, ніби земля пішла з-під ніг.
– Домовилися? – гірко посміхнулася. – А я жила надією.
Увечері вона довго гуляла містом, сиділа на лавці в парку й дивилася, як молоді сім’ї з дітьми сміються, катають коляски. У неї теж були мрії про щастя. Але вони розчинилися десь між італійськими стінами й галицькими ґанками.
Та тоді вона сказала собі:
– Лідо, досить. Ти ще жива. У тебе є діти, внуки будуть. У тебе є руки, серце, сила. Ти не дозволиш собі згинути від образи.
І справді. Через кілька місяців вона влаштувалася на роботу в місті, допомагала синові з онуком, відчувала, що потрібна. Петро кілька разів телефонував, просив вибачення, кликав додому. Але вона вже не могла.
– Ти своє вибрав, – спокійно відповідала. – А я виберу своє.
Ліда подала на розлучення і на поділ майна. Важко було ділити будинок, який мав стати її надійним притулком у старості, та й заробила на нього вона сама, але що поробиш – така плата за її необачність і сліпу віру чоловікові.
Лідія відчула, що живе для себе. Не для хати, не для чоловіка, не для чужих людей. Для себе й своїх дітей. І в цьому була її пізня, але справжня перемога.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
