Ліда та Андрій передумали продавати свою стареньку невеличку дачу, як тільки потенційні покупці з’явилися на їх подвір’ї та увійшли в їх маленький, такий дорогий для них, будинок.
В душі у кожного з подружжя назрівали думки проти того, що відбувається. Ліда сумним голосом говорила з молодою парою, які швидким кроком ходили по будинку, заглядаючи в усі кути, розпитуючи про особливості життя за містом.
Андрій, привітно привітавшись з людьми, мовчав, усвідомлюючи, що свою цю дачу він не хоче продавати зовсім, що гроші не так вже сильно зараз потрібні йому, та й багато за неї ніхто все одно не дасть грошей, що час, а це дуже багато років, проведений в цьому будинку, дуже дорогий та пам’ятний, і треба його завжди цінувати за моменти спокою і щастя, від чого не варто відмовлятися.
Цього разу молода подружня пара пообіцяла подумати і передзвонити згодом, щоб повідомити про своє рішення на рахунок їхнього будиночку. Як тільки їх машина рушила від воріт, Ліда почала шморгати носом, як мала дитина:
– Не можу я так, Андрію. Шкода мені цей невеличкий старенький будинок, адже він такий дорогий мені.
– Давай не пбудемо продавати нашу дачу, – несподівано запропонував чоловік дружині, – обійдеться наш син і без цих грошей. Нехай в банку більше позичає, нехай гарний бере кредит. Зате буде куди відпочивати їздити і їм, і дітям, і нам з тобою. А нам тим більше. Не уявляю, як нам прийшла ідея продати це таке рідне нам обійстя. Влітку ми з тобою що в місті робити будемо цілими днями? Тут хоч ворушитися доводиться, тут все таке рідне, таке хороше. Ну не засмучуйся, – і Андрій трохи заспокоїв свою дружину, давно за ним такого не спостерігалося.
Увечері господарі вирішили затопити піч, дістали старі листи і папери, яких накопичилося повний письмовий стіл. Серед них траплялися і якісь чорно-білі фотографії. Гора паперів переросла в купу спогадів, які так тепло огортали душу. Згадували, розмовляли, сміялися. І так добре та тепло ставало на душі, ніби поринули в кращі моменти свого життя, і воно було хорошим, ніби нічого поганого і не було у них на той час. Пам’ять видавала моменти радості, щастя.
– Як добре, що ми передумали і вирішили залишити це все собі, – з посмішкою спокійно мовила Ліда, – Коли покупці дивилися будинок, мені здавалося, що вони забирають у нас не тільки його, а й частину нашого життя, наші спогади, наші прожиті тут роки. А тепер є відчуття, що у нас буде ще багато хорошого, пов’язаного з цим місцем, що життя не закінчилося, воно триває, щасливі моменти у нас ще попереду.
– Так, Лідочко. Думали ми з тобою, що це – всього лише маленька старенька дача, а виявилося – чи не найкраща частина нашого минулого. Хочеться сподіватися, що і сьогодення. І навіть майбутнього, – мовив спокійно Андрій пошепки.
У місті вони розповіли синові про невдалий продаж будинку. Він навіть зрадів, що батьки передумали. Хвилювався, що буде мимоволі винуватим в тому, що на пенсії батькам відпочити особливо ніде буде, сидітимуть з ранку до ночі в маленькій квартирі. Тепер і його дітям буде що згадати, адже вони все літо відпочиватимуть з бабусею і дідусем на дачі.
А здавалося, що дача – це всього лише маленький старенький будинок. Але ж ні.
Фото ілюстративне.
