Ліда твердо вирішила, що з своїм колишнім чоловіком відновлювати стосунки не буде, але Ярослав твердо і наполегливо намагався все повернути. Він навіть визнавав, що зробив помилку і сам в усьому винен, але був переконаний, що дружина мусить все пробачити.

Познайомилися вони ще в університеті. Ліда – красива, яскрава, мов та весна: сині очі, довге волосся, усмішка, від якої хлопці губили слова. А Ярослав – тихий, розумний, трохи незграбний, зате він був з тих, що вміють слухати. Він одразу закохався, але не поспішав – ходив поруч, допомагав з конспектами, ніс її сумку, чекав під аудиторією.

П’ять років він за нею упадав. Вона жартувала, що, мабуть, він просто упертий. А він лише казав:

– Краще впертість у коханні, ніж байдужість.

Після п’ятого курсу вони одружилися. Весілля було скромне, але гарне. Всі казали, що це – ідеальна пара: розум і краса, вогонь і спокій.

З роками вони стали викладачами в тому ж університеті. Ліда викладала літературу, Ярослав – філософію. Їх поважали студенти, вони підтримували одне одного, будували дім, виховували донечку Марійку. Здавалося, що життя вдалося: спільна праця, любов, донька – і взаємна повага.

Та як часто буває, те, що зовні ідеальне, всередині може тріщати. Спершу Ліда помічала дрібниці – телефон, який він вимикав увечері, повідомлення, після яких Ярослав ставав нервовим. Вона вірила, що то просто втома. А потім одного дня почула розмову – зовсім випадково, коли він зачинився на кухні. Молодий голос дівчини:

– Я сумую за вами, професоре…

Тоді світ ніби зупинився.

Коли Ліда спокійно спитала, хто це, він мовчав. Потім визнав. Сказав, що то колишня студентка, що “нічого серйозного”. Але слова “нічого серйозного” вдарили сильніше, ніж якби він зізнався у великій зраді.

– П’ять років ти ходив за мною, – сказала вона, – а тепер проміняв усе на хвилинну слабкість?

Вони розлучилися. Не сварилися – просто розійшлися. Вона не хотіла бруду, судів, принижень. Віддала йому частину грошей, які роками відкладала доньці на квартиру, аби він не чіпав їхній дім.

– Хай тобі буде легше на совісті, – сказала вона, – може, колись і мені стане легше на душі.

Марійка, їхня вісімнадцятирічна дочка, залишилась із мамою. Вона бачила, як та ночами мовчки дивиться у вікно, як робить вигляд, що все гаразд, а потім тихо плаче в подушку. Але час минув. Боліло, потім притихло. Ліда вчилася жити наново – без нього, без спільних сніданків, без “як твій день?”.

Вона почала читати лекції з новим натхненням, ходити з донькою в театр, сміятися. Серце, яке було розбите, знову вчилося битись – рівно і спокійно.

Та одного вечора, коли Ліда поверталася додому після роботи, побачила його. Ярослав сидів на сходовій клітці, сивий, змарнілий, із тим самим портфелем у руках.

– Лідо, поговори зі мною, – прошепотів він, коли вона відчинила двері.

– Про що?

– Про нас… про те, що я все зрозумів. Вона… вона мене приворожила, я не свій був. Я хочу все повернути.

Ліда стояла, тримаючи ключі, і дивилася на нього, ніби бачила чужу людину.

– Приворожила? – повторила з іронічною посмішкою. – А може, просто захотів відчути себе молодшим?

Він опустив голову.

– Я все зруйнував, я винен, але ти ж знаєш, я без вас не можу. Я навіть дихати не можу без тебе й Марійки.

Вона зітхнула. У ній не було гніву – тільки втома.

– Ти знаєш, Ярославе, раніше твої слова могли б мене розчулити. А тепер – ні. Бо мені вже нічого не болить. Мені все відболіло. Я більше тебе не люблю. Пустота…

Він мовчав. Потім підвів очі, наче шукав у ній ту Ліду, яку колись кохав. Але її вже не було. Була інша – спокійна, доросла, з поглядом жінки, яка пройшла крізь біль і вижила.

Він ще кілька разів приходив. Дзвонив. Писав повідомлення. Потім почала телефонувати його мати:

– Доню, пробач його, він же чоловік, усі помиляються.

А далі і батьки Ліди отримали дзвінки:

– Скажіть їй, хай не губить сім’ю, дитина без батька росте.

Ліда лише гірко посміхалася.

– Дитина виросла, – казала вона. – І бачить усе.

Якось Марійка, почувши один із тих дзвінків, підійшла до мами і обійняла:

– Мам, ти тільки не повертай його, добре? Бо я бачила, як ти плакала. І я не хочу, щоб ти знову плакала.

І тоді Ліда зрозуміла, що зробила правильний вибір. Бо щастя – не в тому, щоб бути з кимось, а в тому, щоб не зрадити себе.

Минув рік. Ярослав одружився з тією ж дівчиною. Кажуть, нещасливий шлюб. В університеті ходять плітки, що він постійно сумний, що каже колегам: “Я втратив найкращу жінку у світі”.

А Ліда? Вона живе спокійно. Має свою доньку, має улюблену роботу, квіти на балконі й тишу у серці. Їй не треба доводити, що вона сильна – вона вже це довела.

Коли хтось запитує, чи вона пробачила, вона відповідає просто:

– Я пробачила, але не повернула. Бо пробачення – це для душі, а повернення – для слабкості.

Буває, що любов не вмирає – вона просто змінюється. Стає мудрішою, твердішою, спокійнішою. І тоді, коли біль відболить, людина вже не просить повернення – вона просто дякує долі за урок.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.