Ліда завжди вважала себе жінкою, якій пощастило вдруге. Після невдалого першого шлюбу, коли залишилася з дорослим сином і порожнім серцем, доля послала їй Петра — спокійного, розважливого, надійного. Він був старший за неї на кілька років, мав будинок, роботу, не пив, не гуляв. І головне — ставився до неї з повагою.
— У нас ще все попереду, — казав він, коли вони разом штукатурили кухню. — Ми зробимо цей дім гарним, як для двох.
І справді, вони зробили. За кілька років у тому домі пахло свіжою кавою, чистими рушниками й затишком. Ліда любила вишивати, шила собі сукні, навіть облаштувала собі маленький куточок — старий письмовий стіл біля вікна, де світло падало якраз на п’яльця. Вона знала: життя не завжди просте, але головне — щоб був спокій і підтримка.
Петро мав дочку від першого шлюбу — Ірину. Жила вона у місті, вийшла заміж, здавалося, все в неї було добре. Ліда ніколи не втручалася, навіть подарунки на дні народження Петро сам вибирав і возив. “Це твоя донька, ти знаєш, що краще,” — казала вона, бо не хотіла лізти в чуже.
Але одного осіннього дня, коли Ліда поверталася з роботи, відчула, що в домі щось змінилося. У вітальні стояли чужі валізи, на кухні кипів чайник, і якийсь чоловічий голос говорив по телефону.
— Петре?.. — обережно покликала вона.
— А, Лідо, ти вже прийшла! — почувся знайомий голос чоловіка. — То ось, знайомся — Іра з чоловіком. Вони трохи поживуть у нас, поки знайдуть вихід. У них там проблеми…
Іра — висока, доглянута, з животиком, що вже трохи округлився. Вона кинула на Ліду погляд, холодний і зверхній.
— Доброго вечора, — промовила сухо. — Ми тимчасово, не хвилюйтесь.
“Не хвилюйтесь…” — це “тимчасово” тягнулося, як холодна вода по шкірі.
Минуло кілька тижнів — і “тимчасово” розрослося в справжню окупацію. Іра поводилася в домі, як у себе вдома: переставила меблі, зайняла кімнату, де Ліда шила, сказала, що їй потрібна для дитячої. Її чоловік цілими днями лежав на дивані й “шукав роботу” по телефону.
Ліда терпіла, бо Петро казав:
— Та не хвилюйся, Лідо, це ненадовго. Доньці важко зараз, вона вагітна. Потерпимо трохи.
Але “трохи” минуло, а мир зник. Іра почала командувати навіть у дрібницях.
— Не ставте сюди цю вазу, — сказала одного разу. — Тут буде дитячий куточок.
— Це моя ваза, Іро, і цей стіл мій, — відповіла Ліда тихо.
— Мамо, — з іронією сказала Іра, — ви тут ніхто, давайте без сцен.
Вона навіть зверталася до Ліди на “ви”, але з таким відтінком, ніби говорила з хатньою робітницею.
Одного вечора Ліда випадково почула, як за дверима Іра говорила з батьком.
— Тату, ти завжди обирав усіх, тільки не мене! — її голос тремтів. — Я твоя донька! Я вагітна! У мене буде твій онук! А вона тобі хто? Хіба ти хочеш залишити все чужій жінці?
— Доню, — намагався заспокоїти Петро. — Не треба про це. Ліда — моя дружина. Ми все робили разом.
— Разом? Ти ж цей дім ще з мамою побудував! Не забувай, хто ти і кому завдячуєш.
Ліда стояла за дверима, стискаючи руки так, що нігті впивалися в долоні. У неї перехопило подих — наче хтось невидимий вибив повітря з грудей.
Тієї ночі вона не спала. Коли вранці Петро вийшов на роботу, вона підійшла до нього.
— Петре, — сказала спокійно, але очі її блищали, — якщо Іра народить дитину, вона тут залишиться назавжди. І тоді все, що ми мали, вже не буде нашим.
— Та ти що, Лідо… це ж моя донька. Як я її вижену?
— Я тебе не прошу виганяти. Я прошу обрати межі.
— Дім великий, усім місця вистачить, — відмахнувся він.
“Дім великий…” — Ліда відчула, що їй у ньому вже тісно.
Одного дня конфлікт вибухнув остаточно. Іра принесла якісь документи й кинула на стіл.
— Ми будемо продавати будинок, — сказала різко. — Купимо собі квартиру, а ви з татом — щось менше.
— Що?! — Ліда ледь не впустила чашку. — Це не твій будинок!
— Це будинок мого тата, — відказала Іра холодно. — Ти тут просто жила, поки він дозволяв.
— Я тут працювала, робила ремонт за свої гроші, купувала меблі, вкладала душу!
— Досить. — Іра махнула рукою. — Не заважайте нам.
Тоді Ліда вперше не стрималася.
— Ти невдячна! І ти, Петре, стоїш мовчки?
Петро стояв, опустивши очі.
— Не кричи, Лідо… не треба.
Того вечора вона мовчки зібрала речі. Нічого не взяла з того, що вони робили разом. Тільки фото мами, пару своїх книжок і ту саму вазу.
— Куди ти? — тихо спитав Петро.
— Туди, де мене поважатимуть.
Вона зняла невеличку квартиру біля роботи. Спочатку було боляче, потім — порожньо, а потім прийшов спокій. Вона почала більше працювати, знову шити, навіть отримала замовлення з ательє. І вперше за довгий час відчула спокій.
Минуло пів року. Одного вечора у двері постукали. Вона відкрила — і побачила Петра. Постарілий, сивий, у старій куртці, очі втомлені.
— Лідо, — сказав він хрипло. — Можна на хвилинку?
Вона мовчки пустила. Він стояв посеред її маленької кухні, мов чужий.
— Я все втратив, — почав він. — Іра… вона сказала, що їй треба тимчасово, щоб я переписав будинок на неї. Для кредиту, для дитини. Я повірив… А вона… продала його. Купила собі квартиру, сказала, що мені нема де жити, бо з дитиною не зручно.
Він замовк і глянув на Ліду.
— Я не знаю, що робити. Я пішов з дому, який будував. Усе пішло в чужі руки. Я… можу в тебе залишитися хоч на якийсь час?
Ліда подивилася на нього довго. У її очах не було злості. Тільки спокій і холод.
— Петре, — промовила вона тихо, — пам’ятаєш, ти казав, що дім великий, усім місця вистачить? Тепер бачиш — навіть тобі не знайшлося місця.
— Лідо, я помилився…
— Так, — відповіла вона, — але помилки теж мають ціну. І я вже заплатила свою.
Вона підійшла до дверей і відчинила.
— Я тобі не ворог. Але й не твій притулок більше.
Він вийшов, не озираючись. Ліда зачинила двері і довго стояла, дивлячись на свої руки. Ті руки, які колись фарбували його стіни, тепер були чисті. Вона більше нікому не дозволить їх забруднити.
Минув рік. Одного разу вона йшла вулицею, несла пакети з магазину. Назустріч ішов Петро — сивий, з торбинкою, самотній. Вони зустрілися поглядом. Він опустив очі, вона — усміхнулася ледь-ледь.
Вона вже не відчувала болю. Бо зрозуміла: дім — це не стіни. Це людина, поруч із якою тобі затишно. І коли ця людина зраджує, дім перетворюється на порожню оболонку.
А вона тепер мала новий дім. Маленький, але свій. І там нарешті було місце тільки для неї — і для спокою.
Любов і повага — не те, що можна вимолити чи заслужити терпінням. Якщо хтось не береже тебе, він втратить набагато більше, ніж просто людину — він втратить свій дім, своє тепло, і, зрештою, самого себе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
