Сонце вже почало хилитися до заходу, виблискуючи на шибках сучасного багатоповерхового будинку, коли Ліда нарешті відірвала погляд від монітора. Вона працювала дизайнером-фрілансером, і сьогоднішнє замовлення вимагало всієї її уваги. Але спокій тривав недовго. Почувся знайомий скрегіт ключа у замку, і за мить у дверях з’явилася Марія Іванівна — свекруха. Вона стояла, важко дихаючи, з оберемком пакетів у руках, і її обличчя не віщувало нічого доброго.

— Добрий день, Маріє Іванівно. Ви сьогодні раніше, ніж зазвичай. Я якраз закінчую проект.

— Працюєш? — свекруха скептично хмикнула, проходячи до вітальні. — Дивлюся я на тебе, Лідо, і дивуюся. Оце в наш час роботою називається? Сидіти перед екраном і малювати картинки? Ось ми в твої роки на фермі чи на пошті з ранку до вечора на ногах були, людей бачили, користь приносили. А це — забавки.

Ліда глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати роздратування. За два роки шлюбу з Павлом вона вивчила цей сценарій напам’ять. Марія Іванівна, вихована у суворих традиціях важкої фізичної праці, категорично відмовлялася розуміти, що сучасний світ змінився. Вона не вірила, що творча робота в інтернеті може приносити дохід, який дозволяв подружжю потроху відкладати на власне житло.

— А де Павло? — продовжувала свекруха, господарюючи на кухні та викладаючи продукти на стіл. — Знову допізна на фірмі?

— Так, у них зараз запуск нової лінії, він як провідний інженер відповідає за налаштування обладнання.

— І що з того? — Марія Іванівна розвернулася, тримаючи в руках пучок кропу. — Сім’я має бути на першому місці! А він що? Дружину вдома саму покинув, а сам у залізяках порпається. Ти б йому сказала, щоб він частіше вдома бував.

Ліда прикусила губу. Пояснювати, що Павло будує кар’єру і сам горить своєю справою, було марно. Свекруха бачила в цьому лише неповагу до домашнього вогнища.

— Слухай, якщо ти все одно вдома «відпочиваєш», допоможи мені з обідом, — тон Марії Іванівни став повчальним. — Картоплю треба почистити, а я поки засмажку зроблю. Павлик прийде втомлений, треба, щоб усе свіженьке було.

— Маріє Іванівно, у мене термінове замовлення. Мені потрібно надіслати макети замовнику до вечора, інакше я підведу команду.

— Яка ще команда? — жінка сплеснула руками. — Вигадуєш якісь дурниці, аби від хатньої роботи відкрутитися! Сім’я — це найважливіше, а не твої малюнки! Ану, бери ножа і до роботи!

Ліда відчула, як у грудях закипає образа, але вона знову стрималася. Скандали в їхній родині завжди закінчувалися однаково: свекруха хапалася за серце, а Ліду звинувачували у черствості та відсутності поваги до старших.

— Добре, — вона закрила ноутбук, хоча всередині все протестувало. — Тільки швиденько.

На кухні Марія Іванівна не замовкала:

— Ой, подивися на себе! У якійсь розтягнутій футболці, волосся просто заколоте. Хіба так молода дружина має зустрічати чоловіка? Павло прийде — а вдома не красуня, а заклопотана тінь.

Ліда мимоволі торкнулася свого волосся, зібраного у звичний вузол. Вона працювала вдома, їй було зручно, тож який сенс був у вишуканих сукнях посеред робочого дня?

— А ось у моєї куми Ганни невістка — золота дитина. Щодня до приходу сина і стіл накриє, і зачіску зробить, і вбрана як на свято. Ось це я розумію — повага до чоловіка!

— І що, Павло якось нарікав на те, як я виглядаю? — не втрималася Ліда.

— Не каже, бо вихований! — відрізала свекруха. — Я його так навчила — бути терплячим до жіночих слабкостей. Але ти ж сама маєш голову на плечах! Ти повинна бути його натхненням, а не просто сусідкою по квартирі.

Ліда механічно чистила картоплю, відчуваючи, як ці дрібні зауваження, мов піщинки, забиваються в душу, заважаючи дихати. Кожен візит Марії Іванівни перетворювався на іспит, який Ліда ніколи не могла скласти на «відмінно».

— До речі, — свекруха раптом понизила голос, — я тут із сусідкою Степанівною розмовляла. Вона каже, що ви вже два роки разом, а в хаті дитячого сміху не чути. Може, варто поїхати до якоїсь травниці чи в санаторій? Перевіритися треба, поки молоді.

Ліда ледь не випустила ніж. Тема дітей була для них із Павлом інтимною і водночас непростою. Вони мріяли про дитину, але вирішили спочатку міцно стати на ноги. Кожен такий натяк боляче колов у саме серце.

— Маріє Іванівно, ми не поспішаємо. Хочемо спочатку розрахуватися з боргами за ремонт.

— Не поспішаєте? — Марія Іванівна аж за голову вхопилася. — Тобі вже майже тридцять! Потім буде пізно! А мені коли онуків бавити? Я ж тільки цим і живу, мрію, як буду коляску возити!

— Маріє Іванівно, це рішення стосується тільки нас із Павлом. Ми самі вирішимо, коли настане час.

— Оце так новина! — свекруха вперла руки в боки. — Значить, моя думка нічого не варта? Я що, чужа людина? Павло — мій єдиний син, я маю право знати, коли в нашому роду буде поповнення!

Ліда відчула, як до горла підкочує клубок. Чому кожна розмова з цією жінкою перетворюється на допит чи звинувачення?

— Маріє Іванівно, будь ласка, давайте змінимо тему.

— Змінимо? — голос свекрухи став різким. — А про що тоді говорити? Про твій «дизайн»? Про те, як ти цілими днями вдома сидиш, замість того щоб бути справжньою господинею?

Саме в цю мить клацнув замок, і в передпокої з’явився Павло. Почувши напружені голоси, він одразу пройшов на кухню.

— Що тут у вас? Знову дебати? — запитав він, усміхаючись і цілуючи матір у щоку.

— Та ні, синку, просто розмовляємо про життя, — Марія Іванівна миттєво змінилася на обличчі, ставши лагідною та турботливою. — Павлусю, ти такий втомлений! Сідай, я вже обід нагріла.

— Мамо, не варто, я сам міг би…

— Яке там «сам»! — свекруха вже метушилася біля плити. — Ти працюєш на благо сім’ї, повинен відпочивати вдома! Лідо, подавай тарілки!

Ліда мовчки почала накривати на стіл, відчуваючи на собі погляд чоловіка. Він бачив її втомлені очі та стиснуті губи, але промовчав, не бажаючи псувати настрій матері.

Під час обіду Марія Іванівна розповідала про знайомих, бідкалася на ціни в аптеках та нескінченно давала поради. Ліда лише зрідка кивала, намагаючись швидше закінчити трапезу.

— Павлусю, а як там на дачі справи? — раптом запитав він. — Може, на вихідні поїдемо, допоможемо тобі?

— Ой, синку, це було б чудово! — зраділа Марія Іванівна. — Там треба дерева обрізати, паркан підлатати. Лідочка теж допоможе, правда? Квітник треба в порядок привести.

Ліда підвела очі. На ці вихідні вона планувала зустрітися з подругами, з якими не бачилася кілька місяців через постійну зайнятість.

— Я… я обіцяла дівчатам зустрітися в суботу. Ми вже давно домовлялися.

— З дівчатами? — Марія Іванівна здивовано звела брови. — А як же сім’я? Хіба посиденьки в кафе важливіші за допомогу рідним?

— Мамо, — м’яко втрутився Павло, — у Ліди теж можуть бути свої плани.

— Які плани? — свекруха аж обурилася. — Теревенити ні про що? Це не плани, це марнування часу! А на дачі робота чекає. Ти сам не впораєшся, синку.

Ліда поглянула на Павла, сподіваючись на підтримку. Але в його очах вона побачила німе прохання: «Будь ласка, погодься, так буде простіше для всіх».

— Добре, — здалася вона. — Я перенесу зустріч.

— От і розумничка! — засяяла Марія Іванівна. — Справжня дружина завжди знає, де її місце і що головне.

Коли свекруха нарешті пішла, Ліда знову сіла за комп’ютер. Але робота не йшла. В голові відлунювали слова про «недостойний вигляд» та «несправжню роботу». Павло підійшов ззаду і поклав руки їй на плечі.

— Дякую, що погодилася поїхати на дачу. Мамі справді важко самій.

— А мені не важко? — Ліда різко розвернулася. — Я вже два місяці не бачила подруг! Кожні наші вихідні ми проводимо так, як хоче твоя мама. Або ми в неї, або вона в нас. Вона постійно мене повчає, критикує кожен мій крок!

— Вона просто хоче допомогти нам стати кращими.

— Допомогти? — Ліда піднялася. — Вона сьогодні прямо сказала, що я погана дружина, що моя робота — це нісенітниця, і що я егоїстка, бо ми ще не маємо дітей!

Павло спохмурнів.

— Мама таке казала? Ну, вона іноді буває занадто прямолінійною, але вона це не зі зла. Вона просто переживає за нас.

— Не зі зла? — голос Ліди затремтів. — Павле, вона мене не сприймає! Вона вважає, що я перешкода між нею та тобою. Ти для неї — ідеал, а я — прикра випадковість.

— Лідо, не перебільшуй. Мама тебе любить, просто в неї свій підхід.

— Вона любить тебе, а не нас як сім’ю! — вигукнула Ліда.

Павло мовчав, не знаючи, що відповісти. Для нього це була звичайна суперечка між двома дорогими йому жінками, яку він сподівався просто перечекати.

— Знаєш що, — тихо промовила Ліда. — Я втомилася. Втомилася виправдовуватися за те, що я живу, працюю і виглядаю так, як мені зручно. Я втомилася почуватися зайвою у власному домі.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що так далі не буде. Або ти почнеш захищати наші кордони перед своєю мамою, або…

— Або що?

— Або я не знаю, чи зможу я так жити далі.

Павло сів на диван і потер обличчя руками.

— Лідо, мені важко. Вона — моя мати, вона виховала мене одна. Я не можу просто взяти і заборонити їй приходити чи висловлювати свою думку.

— Я не прошу забороняти. Я прошу тебе сказати їй, що вона не має права мене ображати.

— А де та межа між «порадою» та «образою»? Тобі кожне її зауваження здається нападом.

Ліда відчула, як усередині щось обірвалося. Чоловік, на якого вона покладалася, не хотів бачити її болю. Він вибирав шлях найменшого опору.

— Добре, — спокійно сказала вона. — Тоді я сама буду захищати свої кордони.

Наступного ранку, коли Павло пішов на роботу, Ліда написала довге повідомлення Марії Іванівні. Вона намагалася бути максимально ввічливою, але твердою. Пояснила, що цінує її турботу, але більше не дозволить втручатися в питання їхнього зовнішнього вигляду, роботи чи планування дітей. Що їхня сім’я — це тільки вона та Павло.

Відповідь не змусила себе чекати. «Ти просто невдячна! Павло дізнається, як ти зі мною розмовляєш!»

Увечері Павло повернувся додому похмурий.

— Мама дзвонила, плакала, — сказав він з порога. — Каже, що ти їй наговорила казна-чого.

— Я сказала їй правду. Що повага має бути взаємною.

— Яку правду? Ти її образила! Вона ж для нас старається!

— Вона старається зробити з нас подобу своєї ідеальної картинки, де я — слухняна маріонетка. Я більше не буду терпіти неповагу.

— Мама тебе любить як рідну!

— Якщо це любов, то вона дуже дивна. За два роки я не почула від неї жодного доброго слова про себе. Тільки критика і вказівки.

— Вона хоче, щоб ти була щаслива!

— Вона хоче, щоб я була зручна для неї!

Павло сів за стіл, важко дихаючи.

— Не знаю, що з тобою сталося. Раніше ти була м’якшою, терплячішою. А тепер стала якоюсь колючою.

— Раніше я мовчала, бо боялася конфліктів. Тепер я навчилася цінувати себе.

— Від моєї матері ти захищаєшся? Від людини, яка бажає нам тільки добра?

— Від людини, яка мене принижує, — твердо відповіла Ліда.

Павло підвівся.

— Я не буду обирати між вами. Це нечесно.

— Тебе ніхто не змушує обирати. Я прошу лише одного — поваги до мене як до твоєї дружини. Не дозволяй їй переходити межу.

— А маму не треба поважати?

— Повага має бути взаємною. Я її поважаю як твою матір, але це не дає їй права витирати об мене ноги.

Павло довго мовчав, а потім тихо промовив:

— Завтра поїдемо до неї. Ти повинна вибачитися за той текст. Вона дуже засмучена.

— Що? — Ліда не вірила своїм вухам. — Вибачитися за те, що я попросила про повагу?

— За те, що ти її розчарувала своєю грубістю. Вона старша, вона має право на свою думку.

— Має. Але не має права нав’язувати її мені в образливій формі.

— Вона не ображає! Вона просто каже те, що думає!

Ліда подивилася на чоловіка і зрозуміла: він ніколи не стане на її бік у цьому питанні. Для нього мама була святинею, яку не можна чіпати, а дружина була гнучким елементом, який мав підлаштовуватися.

— Павле, — тихо сказала вона. — Я до твоєї мами завтра не поїду. І вибачатися не буду. І якщо ти вважаєш, що я в чомусь не права — нам справді треба серйозно поговорити про наше майбутнє.

Наступного ранку Павло поїхав до матері один. Ліда залишилася вдома. Вперше за довгий час вона провела вихідні так, як хотіла. Зустрілася з подругами, вони довго гуляли парком, пили каву і сміялися. Вона відчула дивовижну легкість, ніби скинула з себе важкий панцир.

Проте ввечері тривога повернулася. Павло повернувся пізно, він був відсторонений і мовчазний.

— Як мама? — запитала вона.

— Погано. Ти її дуже образила. Вона каже, що ти руйнуєш нашу сім’ю.

— А ти що думаєш?

— А я думаю, що ми, можливо, занадто поквапилися з весіллям. Ми не впізнали одне одного до кінця.

Серце Ліди стиснулося. Невже їхнє кохання таке крихке, що не витримує першого ж випробування кордонами?

— Павле, невже ти не розумієш? Твоя мама просто ревнує. Вона звикла, що ти — тільки її, і тепер вона намагається контролювати все в нашому житті.

— Мама не така. Вона просто щира людина.

— Тоді чому вона поводиться зі мною як з прислугою? Чому кожна наша зустріч — це урок про те, яка я нікчемна?

Павло не відповів. Він пішов у ванну і ліг спати, відвернувшись до стіни.

Наступні дні пройшли у мовчазній напрузі. Вони майже не розмовляли. Ліда бачила, як їхній шлюб тріщить, але відступати не збиралася. Вона розуміла: якщо вона зараз дасть слабину, все її життя перетвориться на нескінченне служіння примхам свекрухи.

У четвер Павло оголосив:

— На ці вихідні я знову їду до мами. Якщо хочеш налагодити стосунки — поїдеш зі мною і ми разом все обговоримо. Вибачишся за непорозуміння. Якщо ні…

— Що «якщо ні»?

— Якщо ні, то я не впевнений, що ми зможемо бути разом далі.

Ліда мовчки кивнула. Вона чекала на цей ультиматум. І вона вже знала свою відповідь.

У суботу вранці, коли Павло збирався, Ліда спокійно пила каву на кухні.

— Востаннє питаю — ти їдеш?

— Ні, Павле.

— Чому ти така вперта? — вибухнув він. — Невже так важко просто вибачитися перед старшою жінкою?

— Перед людиною, яка мене поважає — легко. Перед тим, хто вважає мене порожнім місцем — неможливо.

Павло схопив ключі.

— Тоді подумай добре, поки мене не буде. Подумай про нас.

— Я вже подумала, — тихо відповіла Ліда, але двері вже зачинилися.

Ліда взяла аркуш паперу і розділила його на дві частини. В одній вона записала все світле, що було в їхніх стосунках з Павлом, а в другій — те, що її руйнувало. Друга колонка була набагато довшою.

Павло був доброю людиною, талановитим інженером, але він виявився занадто слабким чоловіком. Він не зміг створити простір, де його дружина почувалася б у безпеці. А що буде далі? Якщо з’являться діти, Марія Іванівна буде диктувати кожне їхнє слово, а Павло знову проситиме Ліду «просто потерпіти».

До вечора Ліда прийняла рішення.

Павло повернувся пізно, він був роздратований.

— Мама знову в сльозах, — сказав він. — Вона каже, що ти налаштовуєш мене проти неї.

— Не я налаштовую, — відповіла Ліда. — Її бажання контролювати все руйнує наші почуття.

— Досить! — крикнув Павло. — Припини звинувачувати мою маму! Вона самотня, вона вклала в мене все життя! Невже ти не можеш просто поступитися?

— Поступитися чим? Своєю гідністю? Своїм правом на особисте життя?

— Своїм егоїзмом! Вона має право бути частиною нашої сім’ї!

— Бути частиною сім’ї — це не означає принижувати іншого її члена.

Павло сів на диван і закрив обличчя руками.

— Не знаю, що робити. Мама каже, що якщо ти не змінишся, вона більше не прийде до нас.

— І що ти їй відповів?

— Що я поговорю з тобою востаннє.

Ліда подивилася на чоловіка і зрозуміла: він уже вибрав. Він вибрав роль сина, бо вона була звичнішою та безпечнішою, ніж роль чоловіка.

— Павле, — тихо промовила вона. — Я не буду вибачатися. Я не буду терпіти зневагу. І якщо для тебе це неприйнятно, то нам справді не по дорозі.

— Ти хочеш розлучення? — він підняв голову.

— Я хочу поваги. Якщо ти не можеш мені її дати, то розлучення — єдиний вихід для нас обох. Щоб не мучити одне одного далі.

Павло довго мовчав, а потім сказав слова, які остаточно поставили крапку:

— Можливо, мама права. Може, ми справді були занадто різними для цього шлюбу.

Ліда кивнула. Вона очікувала на це.

— Напевно. Я думала, що виходжу заміж за людину, яка буде моєю опорою. А вийшла за того, хто сам ще не відпустив маминої руки.

Павло різко підвівся, його обличчя почервоніло від гніву.

— Як ти смієш! Я завжди дбав про маму!

— Піклуватися і підкорятися — це різні речі.

— Все, досить! — він схопив куртку. — Я до мами. А ти… роби що хочеш.

Коли двері зачинилися, Ліда вперше за довгий час заплакала. Але це були сльози не горя, а полегшення. Нарешті невизначеність закінчилася. Вона два роки боролася за чоловіка, який навіть не намагався вступити в цю боротьбу на її боці.

Наступного дня Ліда зателефонувала юристу. Через тиждень документи були подані.

Павло кілька разів намагався поговорити, обіцяв, що «все налагодиться», але Ліда більше не вірила. Вона бачила, як він знову і знову бігав до матері за порадою після кожної їхньої розмови. Його нерішучість тільки підтверджувала правильність її вибору.

Розлучення пройшло без гучних скандалів. Квартира, в якій вони жили, була придбана Лідою ще до шлюбу за спадкові гроші та власні заощадження, тож Павло просто зібрав речі і переїхав до матері.

Минуло півроку. Ліда випадково зустріла на вулиці колишню однокласницю Павла, Світлану. Та розповіла, що Марія Іванівна вже знайшла синові нову «наречену».

— Кажуть, дуже скромна дівчина, з гарної родини, — ділилася Світлана. — Маму слухає, в усьому потакає. Не те що деякі гонорові.

Ліда тільки посміхнулася. Вона щиро пошкодувала ту «скромну дівчину», бо знала, що на неї чекає життя в тіні чужих очікувань.

А через рік Ліда зустріла Олега. Він теж дуже любив свою матір, допомагав їй, але з першого дня знайомства він чітко розставив пріоритети. Коли одного разу його мати спробувала зробити Ліді зауваження щодо її роботи, Олег м’яко, але впевнено сказав:

— Мамо, Ліда — професіонал своєї справи, і я пишаюся її успіхами. Будь ласка, не кажи про це так зневажливо.

Мати Олега була здивована, але вона зрозуміла — син цінує свою жінку і не дозволить її ображати. Вона вибачилася перед Лідою, і з того часу їхні стосунки будувалися на взаємній делікатності та повазі до кордонів.

Зараз Ліда та Олег виховують маленьку донечку. У їхньому домі завжди панує спокій і підтримка. Бабуся приходить у гості, приносить пиріжки, бавить онучку, але ніколи не втручається в те, як Ліда веде господарство чи виховує дитину. Вона знає — це територія іншої сім’ї.

Іноді Ліда згадує Павла. Їй трохи жаль його, бо він так і не став господарем свого життя. Він так і залишився сином, який виконує чужу волю, втрачаючи власне щастя.

Ліда вдячна тій складній ситуації за важливий урок. Вона зрозуміла: краще залишитися одній на певний час, ніж жити у постійному приниженні. Повага до себе — це той фундамент, на якому будується справжня любов. Без неї будь-який шлюб — це лише в’язниця, з якої рано чи пізно захочеться втекти.

Тому що власна гідність дорожча за будь-які умовності. І справжня сім’я починається не з печатки в паспорті, а з того моменту, коли двоє людей готові захищати спільний світ від будь-якого зовнішнього втручання, навіть якщо це втручання з боку найближчих родичів.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.