fbpx

Лесюки неохоче відпускали невістку на заробітки. Адже отримувала вона на дітей допомогу від держави, а ще їх пенсія, свої продукти. Ольга все рідше телефонувала, а потім перестала зовсім. Івану односельці доносили новини: «Має твоя Ольга вже якогось італійця. Бачили її там наші жінки. Гарний, багатий. Не те, що ти»

Доля часто підкидає такі сюрпризи, що не позаздриш. Хіба думала Ганна, що її дітей таке спіткає. Особливо, сина. Адже не такої долі вона для них бажала.

В Лесюків підросли двоє діток. Жваві, веселі, вони ганяли м’яча по луговій зеленій траві, з вуликів вилітали працьовиті бджілки і всідалися на вишневе цвітіння довкола хати. За матеріалами.

Батько Василь тримав невеличку пасіку. Мати Ганна гнула спину в буряківничій ланці. А ще й своя господарка була: корова, коні, птиця, чимало городу. Жили небагато, але й не бідували. Діти підростали, вже й школу закінчили. Дочка пішла вчитися в технікум на бухгалтера, а син на будівельника.

Марійці траплялися і свої сільські хлопці. Гарною була дівчиною, чорнобровою, з чорною, як смола, косою. Марічку чекала доля на стороні. Поїхала до подружки в гості, там і зустріла Миколу, вийшла заміж, зосталася на роботі.

А син Іван не дуже переймався дівчатами. Після служби в армії залишився вдома з батьками. Працював у будівельній бригаді, допомагав по господарці.

Одного дня незчулася Ганна, як хтось постукав у двері. Зайшла низенька, кирпата дівчина. «Слава Ісусу Христу», – привіталася. «Я до вас, вашою невісткою буду, от дитя чекаю, від вашого сина. Так що – приймайте і не виганяйте».

Вийшов Іван, тільки голову схилив додолу. «Це правда, Іване? – спохопилася мати. – Якщо правда, то робимо весілля. Не хочу, щоб на мене плакали чиїсь діти».

Так і залишилася Ольга в сім’ї Лесюків. Не була беручка до роботи, а от до дітей, хоч відбавляй. Рік за роком дванадцятеро їх народила. «Ох, і невісточка в Ганни плодовита», – перешіптувалися молодиці. А Іван чи то від щастя, чи від горя почав прикладатися до оковитої. Спочатку приходив додому ще на своїх ногах, а згодом його вже підвозили на підводі.

Ольга тим не переймалася, як і дрібними дитинчатами. Тож найбільший тягар падав на Ганнині плечі. Тим часом дітлахи помалу підростали. Дівчатка вже допомагали бабусі, а хлопці дідусеві. А Ользі забаглося їхати за кордон: «Треба ж дітей годувати, одягати. А за що?»

Лесюки неохоче відпускали невістку на заробітки. Адже отримувала вона на дітей допомогу від держави, а ще їх пенсія, свої продукти. Голоду не відчував ніхто, та Ольгу спинити було неможливо: «Он скільки жінок поїхали, що й дітей стільки не мають. Поїду і я, подивлюся на світ». І поїхала. Іван не перечив. Йому, головне, щоб горілочка була, а все решта не обходило.

Ганна, ніби відчувала, що їх невістка непутяща. «Отак, поїде, та й дух за нею пропаде», – хвилювалася мати за сина. Знала ж бо, що багато сімей розбила та чужина. З часом так сталося і в них. Ольга все рідше телефонувала, а потім перестала зовсім. Івану штрикали збоку воріженьки: «Має твоя Ольга вже якогось італійця. Бачили її там наші жінки. Гарний, багатий. Не те, що Іван».

Взяв собі чоловік все це до голови, а жаль ваги не має. І сталося непоправне. Одного дня село сколихнула трагічна звістка: не стало Івана.

Батьки оплакували сина, у всьому звинувачували невістку. Пішов за сином і Василь. Ганна залишилася з онуками. А Ольга, як кремінь. Що їй Іван? Вона й далі гуляє по світу. Ще хоч совість має, бо за дітей не забуває. Висилає їм посилки, гроші. Додому не приїжджає, сором таки пече: що скажуть люди?

Оксана Кишканюк.

Фото ілюстративне – pinterest.

You cannot copy content of this page