Тоді я так їй щиро й сама сказала – мамо, з грошима у нас зараз не дуже добре, нам самим не дуже вистачає на життя. У столиці тут все так дорого, що ти навіть не уявляєш собі, і ціни зростають щоразу вище, з роботою у нас з чоловіком останнім часом незрозуміло що відбувається, сама бачиш, зараз непросто усім. І кредит ще не виплачений, і діти малі, турбот дуже багато. А тепер ще й ти до нас переїхала! Ні, ми тобі раді, що ти поряд, звісно, і все таке, але витрати зросли в рази. Давай теж бери участь в сімейному бюджеті. Вкладай, кажу, хоча б частину своєї пенсії в загальний наш родинний бюджет. А мама чомусь на мене образилася. Останнє у мене забираєте, каже. Ні, ну як з нею можна нормально говорити?
Свою матір, Тетяну Григорівну, Леся забрала до себе пів року тому з зовсім маленького села. Мамі начебто не так багато років, ще й не старенька людина, здавалося б, їй близько сімдесяти, але здоров’я у неї останнім часом вже не те, що було раніше, і стало ясно, що жити одна вона вже не може, їй потрібна допомога та догляд.
– Забрали після того, як її мали покласти в стаціонар, серед білого дня, – розповідає Леся. – Вона давно просилася вже жити до нас, самотньо їй там одній було, але ми все якось тягнули, відкладали, як могли, доглядальницю їй там найняли хорошу та відповідальну жінку. Ну як доглядальницю, скоріше, помічницю по господарству та подругу, щоб мамі було з ким поговорити і дізнатися новини з села, адже вона вже нікуди за подвір’я не виходила. Жінка та приходила, прибирати мамі ще допомагала, готувала для неї, щось на городі допомагала, чим могла. А потім мама занедужала, якось одна пішла гуляти в село і ось, будь ласка, добре, що перехожі хоч їй допомогли тоді.
Хату в селі Леся мамі тоді пропонувала продати, але Тетяна Григорівна залишитися без єдиної власності принципово не захотіла. Хату свою вона здала в оренду за якісь копійки, далекий родич її орендував, швидко зібрала у стару торбу найнеобхідніші свої речі і переїхала жити в трикімнатну квартиру до своїх дітей у місто.
– Ми лише заговорили про переїзд з матір’ю, – усміхається Леся. – Тут же мама відразу всі справи вирішила і зібралася їхати в місто до нас. Хвилювалася, щоб ми з чоловіком не передумали.
Чесно кажучи, Леся відкладала момент переїзду мами скільки могла, розуміючи, що в спільному проживанні легко їм не буде, будуть суцільні непорозуміння та складності. Мама – людина літня, зі своїми звичками та проханнями. Сама собі господиня, звикла жити одна, ні на кого не озираючись і ні на кого не розраховуючи. Все повинно бути так, як вона про те каже. А у Лесі досить велика сім’я, чоловік та дві дочки. Живуть вони небагато, працюють, виплачують кредит за свою трикімнатну квартиру, платити залишилося ще пару років, сума ще чимала.
Чоловік Олесі до перспективи переїзду тещі поставився без радості, звісно, але й особливо не заперечував, розумів, що виходу немає, адже людина у віці. Настійно порадив тільки вмовляти маму до продажу її хати, з тим, щоб, коли чоловік і жінка виплатять кредит за свою трикімнатну квартиру, взяти кредит на квартиру для мами Лесі і відселити її в окреме житло. Гроші від продажу маминого житла планували використати як початковий внесок.
А пару років поки, так і бути, чоловік погодився бачити тещу поруч.
Онуки теж трохи виказали своє невдоволення, звичайно, в основному через кімнати – довелося їм з’їхатися в одну. Але Леся швидко навела порядок і пояснила, що так не можна. Другу кімнату в квартирі зайняли подружжя, в третій розташувалася мама.
Маму діти відразу оформили до столичної поліклініки, записали до фахівців, почали робити необхідні огляди. На деякі консультації стареньку возили платно, щоб не втрачати час.
І в бюджеті сім’ї за цей час відбулися деякі зміни. Леся вже відразу кілька тижнів просиділа без роботи, бо підприємцям і фірмам працювати не дозволялося, вийшла на роботу тільки недавно. Чоловік її Михайло теж кілька разів отримав лише частину своєї зарплати через дистанційну роботу. І, судячи з усього, таку він і буде отримувати надалі. Ні, вони наче мають що їсти, і на кредит і необхідне їм вистачає. Але все ж зниження доходів і майже одночасне збільшення сім’ї на одну людину виявилося відчутно. Це дуже сказалося на сімейному бюджеті.
– Маму нам самим довелося одягнути, взути! – згадує Леся. – Приїхала в якихось одних лахміттях, як сирітка. Штани їй нормальні купили, темні, світлі, пару кофтинок хороших, блузочку на літо, взуття. Загалом, практично гардероб, адже це куртку купили і пальто, адже вона зовсім не мала нічого, практично! На фахівців витратилися, все платили своїм коштом. Мама любить сир хороший, а він зараз ой який дорогий. Чаї п’є постійно – то з шинкою бутерброд, то з сиром. Тут парфуми у мене побачила – ой, а можна мені? Ну не скажеш, що не можна мамі рідній. Минулого тижня подивилася, а він майже скінчився. Новий треба купувати, а грошей на нього немає, я зараз собі такий не куплю. Світло, вода теж – мама ж постійно вдома, на все витрачаються кошти, адже комунальні платимо ми самі. Рахунки приходять такі, що ой.
При цьому вкладатися в бюджет мама, мабуть, не планувала абсолютно відразу, як переїхала до дітей. Пенсія у неї невелика, звісно. Проте, вважає Леся, якусь частину мама цілком могла б вкладати в загальний сімейний бюджет. щоб витрачалися не лише діти одні, чому б і ні?
А Тетяна Григорівна образилася. Вона їхала до дочки, розраховувала жити на повному забезпеченні і пенсію відкладати на “всяке може бути в житті”. У всіх старенькі батьки, ображено вимовляє дочки мама, так і живуть, що дорослі діти дбають про своїх батьків. Для цього ж і ростили дітей, свого часу у всьому собі відмовляли, щоб не відмовляти в старості, і вона в молодості все давала доньці.
А старенька зараз ходить ображена, навіть розмовляти не хоче, не очікувала, що донька буде просити у неї гроші, вона вважає, що це її надія на те, що, щоб там не сталося, а на старості років гроші вона має мати свої.
Фото ілюстративне.
