— Ларисо! Наші в суботу приїдуть, — сказав Віктор, не відриваючись від телефону. — Усі троє, з дітьми.
Лариса стояла біля мийки на дачній кухні й мила пізні антонівські яблука. Вода з крана бігла вже зовсім студена, осіння, від неї ломило пальці. Яблука з глухим стукотом падали на дно полив’яної миски, пахли воском, садом і першими приморозками.
— Усі троє — це дванадцять людей, — сказала вона, дивлячись у вікно, за яким жовтіло листя старого горіха.
— Ну так, а що тут такого? Заскучили за батьком. Жовтень на дворі, погідні вихідні передають, бабине літо. Не в квартирах же їм сидіти в поросі.
— У суботу — це післязавтра.
— Ну так. Артем написав, що десь до дванадцятої підтягнуться. Костя, може, пізніше, у нього зміна зранку. Ну, ти ж знаєш Костю.
Костю вона знала. І Артема знала, і Світлану, і Аліну, і Дениса, і Ольгу, і шістьох онуків Віктора — Мирона, Єву, Василинку, Тимофія та двійнят Марка з Мартою. Знала напам’ять, наче таблицю множення: хто з дітей крутить носом від цибулі, кому треба бульйон без жодної морквини, кому чай ледь теплий, а хто взагалі заявляє: «Тьотю Ларисо, ви тільки не сваріться, але я їм тільки сосиски або макарони з маслом».
Вона сполоснула руки, струснула краплі й сіла на дерев’яний ослінчик.
— Вітю. А вони щось із їжі везуть?
— У якому сенсі? — чоловік нарешті підвів голову від екрана й здивовано кліпнув.
— У прямому. М’ясо на вогнище. Овочі. Хоч що-небудь.
— Ларисо, ну що ти починаєш? Люди в гості їдуть, до рідного батька. Що вони, з торбами харчів поїдуть, як бідні родичі? Тортик привезуть, як завжди.
— Тортик, — кивнула вона повільно. — Один. На дванадцять душ.
— Так стіл же буде нормальний! Ти ж приготуєш.
Ось і все. Сказав просто, між іншим, наче попросив сірники з полиці подати. Ти ж приготуєш.
Перший раз вони завітали сюди шість років тому. Був якраз рік після їхнього скромного весілля. Лариса тоді ледь з ніг не падала від хвилювання: хотілося зустріти дітей чоловіка так, щоб ніхто й кривого слова не сказав, щоб не подумали, ніби батько зійшовся з якоюсь нечупарою чи скупою жінкою.
Встала тоді о п’ятій ранку. Замаринувала два кілограми свинини, напекла пиріжків із сиром та повидлом, наварила борщу, вичистила шибки на веранді до скрипу, постелила вишивану скатертину, яку ще від мами берегла.
Діти Віктора прибули до першої години дня. Поїли з апетитом, побігли вниз до річки гуляти, потім повернулися, підмели залишки з мисок, а вже о дев’ятій вечора почали збиратися — бо ж завтра робочий день, треба виспатися.
Посуд вона тоді домивала вже вночі, спина гула, а вода в колодязі майже закінчилася, довелося носити ще два відра. Віктор давно спав і тихенько похропував у теплій спальні.
— Тьотю Ларисо, ви чарівниця! — сказала їй тоді на прощання Аліна, старша невістка, дружина Артема, цьомнувши повітря десь біля щоки. — Такий стіл накрили, ми просто об’їлися!
Це «ви чарівниця» потім повторювалося з року в рік, неначе заведений запис на платівці.
До третього приїзду Лариса вже вивчила весь цей сценарій напам’ять. Приїжджають три родини, привозять один стандартний магазинний торт і чудовий настрій. Настрій прекрасний у всіх, крім неї, бо вона з самого світанку біля плити й духовки.
М’ясо вона завжди купувала сама на базарі — брала кілограмів чотири ошийка, бо Артем високий і їсть міцно, а Денис, зять, іще міцніший. Вугілля для мангала — теж вона, коли їхала рейсовим автобусом із райцентру або просила сусіда підвезти багажником. Огірки, помідори, свіжу зелень, кілька буханців хліба, мінералку, сік малим, пиво чоловікам — усе тягла вона.
Один такий осінній або літній вихідний витягав із її гаманця тисяч зо три-чотири гривень, і це ще за старими цінами, коли вона намагалася хоч якось записувати витрати в кухонний зошит. Потім кинула ту дурну звичку, щоб зайвий раз не псувати собі нерви.
— Слухай, а чому ти мовчиш? — запитала її якось Ніна, колега по бухгалтерії, коли вони разом обідали в кабінеті. — Нехай складаються. Скиньтеся на продукти, тай по всьому. Дорослі ж люди, не бідні.
— Як я скажу, Ніночко? Я їм не рідна мати й не свекруха. Я просто друга дружина їхнього батька. Чужа тітка збоку. Почнуть говорити, що я шматок хліба рахую.
— А зараз ти хто для них?
— А зараз я чарівниця, — гірко всміхнулася тоді Лариса.
Вона справді дуже намагалася. Хотіла, щоб Вікторові було приємно, щоб ніхто в родині не шепотівся позаочі, ніби він на старість зв’язався з чужою жінкою й забув дітей. Вона випікала яблучні пироги з корицею, бо Світлана завжди казала, що любить солоденьке до чаю. Тримала повну морозилку домашніх пельменів, бо онуки-двійнята нічого іншого не визнавали. Садила навесні цілих три зайві грядки помідорів і перцю, бо банки з маринадами восени справно розходилися по трьох багажниках міських машин.
А потім був минулий вересень.
Того вересня вона надірвала поперек. Потягла щось у спині, коли тягала важкі ящики з пізніми грушами, і три дні ходила, тримаючись за стіни.
Гості прикотили в суботу, як за розкладом, рівно о дванадцятій. Лариса з шостої ранку стояла біля гарячої чавунної сковороди, пекла картоплю з грибами й тушкувала птицю.
Десь до четвертої години вечора на столі лишилися тільки кістки та крихти. Діти гасали по саду, шелестіли золотим кленовим листям, чоловіки всілися на лавці курити й теревенити про зимову гуму.
Лариса вийшла з кухні на веранду забрати порожні тарілки. Двері були прочинені, і вона чітко почула голос Аліни. Та розмовляла з Ольгою, дружиною Кості:
— Ні, дівчата, мені тут подобається. Приїхав на вихідні — чисто тобі санаторій. Усе зварено, картопелька гаряча, компот на столі, листя підметене. Сиди собі й тільки рота розкривай.
— Тобі добре говорити, — зітхнула Ольга. — А я минулого тижня у своєї мами в селі цілий день спину на городі гнула, буряки смикала.
— Так у тебе мама одна живе, хворіє, їй помагати треба! А тут… — Аліна стишила голос, але на тихій веранді все одно все було чути. — Тут Ларисі ж самій це тільки в радість. Вона на пенсії скоро, хата порожня, чим їй іще займатися? Тільки й діла, що пироги крутити та огірки солити. Хай тішиться, що ми цілим кагалом приїжджаємо, а то сиділи б удвох із батьком, дивилися в екран та мух рахували.
Лариса стояла з чавунною тарілкою в руках. Пальці заніміли, поперек нив тупим тягучим болем, а в голові крутилася тільки одна думка: вона взагалі-то не «сидить дома без діла», вона працює головним бухгалтером на комунальному підприємстві вже двадцять сьомий рік, щодня їздить автобусом на восьму ранку, а на ці вихідні спеціально взяла день за свій рахунок, щоб вимити веранду й усе наварити до приїзду дорогих гостей.
Вона мовчки забрала посуд. Потім пішла, поставила ще одну велику каструлю узвару із сушених груш. А опівночі на холодній веранді змивала жир із решітки, бо Артем кинув: «Тату, та давай завтра почистимо, темно вже». А наступного дня вони знялися й поїхали рівно о дев’ятій ранку.
Торт тоді навіть не доїли. Залишився чималий шматок, і Аліна діловито згорнула його в папір: «Ми заберемо із собою, бо пропаде в теплі, а Євочка вранці під мультики любить з’їсти».
У вівторок після тих вихідних Лариса пішла до лікаря.
— Протрузії в поперековому відділі, запальний процес, — сказав лікар, розглядаючи рентгенівський знімок проти вікна. — Нічого смертельного поки що немає, але важкого в руки не брати. Стояти годинами біля гарячої плити без руху — суворо заборонено. А далі вже самі дивіться, ви доросла жінка, мені за вами ходити ніколи.
З цими словами вона прожила цілий рік. Самі дивіться.
Увечері після чергової розмови про суботу Лариса сиділа на ліжку й розмовляла по телефону з дочкою Женею. Женя жила за триста кілометрів, працювала у ветеринарній аптеці, мала власне життя й навідувалася рідко, двічі на рік, але завжди відчувала мамин настрій по голосу.
— Мамо, ну чому ти просто не скажеш їм усе словами через рот? — обурювалася Женя в трубку. — Набери Артема й скажи: «Хлопці, купіть м’яса, сиру, хліба, бо я не потягну».
— Вони образяться, Женю.
— На що? На те, що дорослі працюючі люди повинні привезти їжу туди, де збираються їсти? Мамо, це нормальні людські стосунки. Це скрізь так.
— Для вас із чоловіком так. А для них я просто тітка Лариса, у якої хата, дрова й безкоштовні руки.
— Ну то перестань бути тіткою Ларисою з безкоштовними руками! Хоч один раз перестань!
— Віктор розсердиться. Почне губи надувати.
— Віктор Сергійович тобі чоловік, а не директор заводу, — тихо відповіла донька. — Мамо, тобі п’ятдесят три роки. Ти що, збираєшся до сімдесяти біля плити кочергою махати заради чужих похвал?
Лариса довго дивилася у темне вікно після тієї розмови. На дворі пахло паленим листям із сусідніх городів і вологим осіннім туманом. Вона думала не про гроші, хоча й гроші з неба не падали. Вона думала про те, що за шість довгих років жодна людина з тих дванадцяти не зайшла на кухню й просто не запитала: «Ларисо Василівно, а ви не стомилися? Може, вам спину розім’яти чи посуд помити?»
Ні разу. Вона б навіть зніяковіла, відмовилася, сказала б: та що ви, відпочивайте, спілкуйтеся з батьком. Але її ніхто не питав. І ось це мовчання боліло сильніше, ніж застужений поперек.
У четвер у їдальні вона знову сіла поруч із Ніною.
— Дванадцять людей, кажеш? — перепитала Ніна, повільно розмішуючи ложкою цукор у горнятку. — І один торт?
— Один. «Київський» або «Грильяжний».
— А серветки вони хоч здогадуються привезти? — обізвалася Валя із сусіднього столу, з планового відділу. — Бо в мене зять колись пачку паперових рушників купив, так потім пів року на всіх родинних святах нагадував, як він тещу продуктами забезпечив.
Жінки за столом неголосно розсміялися, але сміх вийшов якийсь сумний і втомлений.
— Моя сусідка по сходовому майданчику отак сорок років прожила, — спокійно додала Валя. — Усіх годувала, на все село столи накривала, банки консервувала десятками. А коли ноги відняло — знаєте, хто до неї ходив суп варити? Сусідки. Рідні діти раз на місяць на дві хвилини забігали: «Ой, мамо, ви тримайтеся, бо в нас робота, кредити».
— Отож-бо, — кивнула Ніна й рішуче стукнула чашкою по блюдцю. — Ларисо, ти для них не людина, ти просто домашня техніка. Комбайн кухонний із функцією підігріву. До комбайна не ставляться з повагою, його просто вмикають, коли жерти хочеться.
— Дякую, Ніно. Дуже підтримала.
— Я тобі правду кажу. І знаєш що? Говорити з ними спокійно — до одного місця двері. Покивають, оченятами покліпають і знову привезуть свою коробку солодощів. Таким людям треба показати.
— Що показати?
— Реальність. Без крику, без плачу, без істерик. Постав на стіл рівно те, з чим вони переступили поріг. І сядь коло них з порожніми руками.
Лариса відчула, як по спині побігли холодні мурахи.
— Віктор мене живцем з’їсть.
— Не з’їсть, подавиться. Побурчить і сам піде шукати, чим живіт набити, — махнула рукою подруга. — Тобі п’ятдесят три. Ще кілька таких осінніх сезонів — і ти просто ляжеш пластом. І думаєш, вони будуть їздити на свіже повітря? Ні, перестануть. Бо нащо їхати туди, де немає кому стіл накрити?
Ось ці слова пролунали для Лариси найточніше. Не про хворобу, а про те, що перестануть їздити, як тільки зникне дурна дармова годівниця.
Увечері вона довго сиділа біля тумбочки, тримаючи в пальцях свій мобільний. Пальці ледь помітно тремтіли. Потім глибоко видихнула й набрала номер Кості. З молодшим сином Віктора говорити завжди було простіше — він був простіший за вдачею, без оцих міських манер і претензій.
— Костю, добрий вечір. Ви в суботу збираєтеся до нас?
— Добрий вечір, Ларисо. Так, збираємося. А що сталося? Відбій?
— Ні, не відбій. Я хочу попросити. Купіть по дорозі м’яса на шашлик. Кілограми три доброї свинини, і мішок деревного вугілля прихопіть.
— Ага… Зрозумів. А що ще треба?
— Води питної візьміть у бутлях, пару літрів соку малим.
— Добре, записав. Ларисо, а картоплю брати, чи у вас своя з городу є?
— Картопля є, своя. Помідорів свіжих візьми, якщо на базар заїдеш.
— Візьму, без питань.
Розмова зайняла рівно сорок секунд. Лариса навіть розгубилася. Поклала телефон на стіл і кілька хвилин просто дивилася на темний екран. Невже це було так просто?
Зі Світланою, дочкою Віктора, розмова пішла значно важче.
— Ой, Ларисо, а ми думали налегке приїхати… — протягнула падчерка, і в її голосі одразу з’явилася вередлива нотка. — Ми ж із дітьми, поки їх збереш, поки речі складеш, уся машина забита курточками та іграшками…
— Світланко, салати. Зроби вдома два хороших салати у лотках. Ти ж умієш смачно робити.
— Ну добре… Спробую. Зроблю. Ларисо, а ви чого це раптом? Ви не захворіли? Голос якийсь дивний.
— Ні, усе гаразд. Просто прошу допомогти зі столом.
Артему, старшому синові, вона зателефонувала вже о пів на дев’яту вечора. Слухавку взяла Аліна.
— Артем у ванній. Щось термінове передати?
— Добрий вечір, Аліно. Ні, не термінове. Я прошу вас привезти в суботу м’ясо на мангал, кілограма чотири, і мішок вугілля.
На тому кінці дроту повисла довга, важка пауза. Секунди чотири було чути тільки далекий шум води.
— У якому розумінні? — голос невістки раптом став льодяним і дуже офіційним. — Ми взагалі-то до батька в гості їдемо на вихідний, а не на якийсь платний пікнік із профспілки. Ми до рідної людини їдемо. Він синів сам на ноги ставив, вони до нього все життя їздять, і зроду-віку ніяких списків та завдань ніхто нікому не виставляв.
— Списків немає. Є звичайне прохання. Мені важко самій усе тягнути.
— Ну ясно. Подивимося по часу, чи встигнемо заїхати в супермаркет.
«Подивимося по часу» у виконанні Аліни означало тверде й беззаперечне «ні».
Віктор зайшов до хати десь о десятій вечора, випив води з кухля, важко опустився на стілець навпроти неї.
— Мені Аліна щойно дзвонила.
— Здогадуюся.
— Ларисо, ну навіщо оце робити? Що люди подумають? Подумають, що ми тут останні копійки рахуємо, на шматок сала спромогтися не можемо!
— А в нас що, повно зайвих грошей? Ти забув, що ми моїй Жені допомагали закривати позику на житло? І що на веранді покрівля зовсім прогнила? Покрівельник приходив у вівторок, сказав: сорок тисяч треба тільки на матеріали й роботу, і це ще по-сусідськи.
— Так це ж діти мої рідні їдуть! Раз на місяць вирвалися на повітря!
— Твоїм дітям за тридцять років, Вітю. Артем у великому автосалоні старшим менеджером сидить, у нього машина дорожча за нашу хату разом із городом. Костя на вахту їздить, непогано має. Денис у таксі за кермом крутиться, заробіток має, а м’ясо наминає так, що за трьох вистачить. Які вони діти?
— Ти стала як базарна перекупка. За кожну копійку трусишся.
— Я бухгалтер, Вітю. Я все життя працюю з цифрами й усе життя рахую.
Він розвернувся, грюкнув дверима й пішов у кімнату до телевізора. Звідти почулося глухе, ображене бурчання:
— Зганьбила перед рідними дітьми на старість літ…
Лариса стояла біля раковини й думала: витратити третину своєї місячної зарплати на застілля для дорослих людей — це в його очах нормально й почесно. А попросити синів привезти м’ясо на власне свято — це ганьба.
У суботу вона прокинулася не о п’ятій, як зазвичай, а о сьомій ранку.
Не поспішаючи, затопила стару грубку, щоб прогріти хату. Замісила тісто. Спекла два великих пироги — один із залишками малини з морозилки, другий із тушкованою капустою. Дістала з підвалу дволітрову банку малосольних огірків, нарізала житній хліб, начистила мідний самовар, що дістався ще від діда. Винесла на засклену веранду чашки, тарілочки, поставила вазочку зі сливовим варенням і карамельками. Накрила чистою лляною серветкою.
І все. Більше вона не робила нічого. М’яса на базар купувати не поїхала. Важких каструль на плиту не городила.
Віктор вийшов на веранду об одинадцятій годині. Подивився на стіл, потім на порожню плиту, де не шкварчало й не парило, насупив брови:
— А… це що таке?
— Це чай, — спокійно відповіла Лариса, перегортаючи сторінку газети.
— Ларисо, ти з глузду з’їхала?
— Чому? Я всіх попередила в четвер. Свою частину я приготувала: хата протоплена, пироги свіжі з печі, огірки на столі, окріп буде за п’ять хвилин. Решту зараз діти привезуть.
— А якщо не привезуть нічого?
— Значить, поп’ємо чаю з варенням. І з тортиком. Тортик же в нас завжди є, стабільна родинна традиція.
Віктор постояв, почервонів до самих вух, нічого не відповів і пішов у двір із гуркотом тягати залізний мангал по бетону, показуючи всім своїм виглядом, яка в нього нечуйна дружина.
Рівно о дванадцятій біля воріт загальмував новенький блискучий позашляховик Артема.
Мирон і Єва відразу з криком побігли в садок до гойдалки, здіймаючи сухе листя. Аліна вийшла з машини у світлих кремових штанах, модному вовняному пальті, тримаючи перед собою круглу білу коробку з золотою стрічкою.
— Усім привіт! А ось і ми з фірмовим тортиком!
Більше в неї в руках нічого не було. Зовсім.
Артем вийшов слідом, засунувши руки в кишені куртки.
— Добрий день усім, — Лариса вийшла на ґанок, поцілувала дітей, забрала коробку. — Артеме, а де м’ясо?
Артем ніяково смикнув плечем і потер потилицю:
— Та ми це… заїхали біля виїзду з міста в супермаркет, а там черга на касах кілометрова. Ну ми й подумали, що ти, Ларисо, як завжди, уже все сама на базарі взяла зранку, щоб свіже було.
— Не взяла.
— Як це не взяла? — очі в Аліни округлилися, голос злетів на пів тону вгору.
— Зовсім не взяла. Проходьте в хату, пироги тільки з печі, самовар гарячий.
Через двадцять хвилин прибули Світлана з Денисом та своїми малими — Василинкою й Тимофієм.
Світлана несла в руці невеликий шурхотливий пакетик.
— Ми салатик накришили! — бадьоро сповістила вона з порога.
Лариса розгорнула пакет. Там стояв скляний лоток десь на дві скромні порції — трохи кукурудзи, крабові палички й майонез.
— Дякую, Світланко. Дуже гарно.
Костя з дружиною Ольгою та двійнятами заїхали останніми, о пів на першу. Його старенький легковик голосно заторохтів біля паркана. Костя виліз, відкрив багажник і почав виставляти просто на траву: два десятилітрові бутлі очищеної води, круглу хлібину, упаковку яблучного соку, великий пакет із базарними помідорами та зеленню, а на самому верху — велике відро замаринованого м’яса й мішок березового вугілля.
— Здоровенькі були! Ларисо, тримайте. Олю, поможи дріб’язок занести. Я м’яса трохи більше взяв, бо знаю нашого Тьому, він вічно все забуває вдома.
— Костю, підійди сюди, — сказала Лариса.
Він підійшов, і вона міцно, від щирого серця обійняла його за плечі. Костя трохи зніяковів, кліпнув очима, але всміхнувся й поплескав її по спині широкою долонею.
За стіл на заскленій веранді сіли о пів на другу.
Картина була повчальна. На довгому дерев’яному столі стояли: самовар, два домашні пироги, миска огірків, вазочка з карамелками, маленький лоток крабового салату на дві виделки й розпакований торт.
Шестеро онуків сиділи на лавах і круглими очима дивилися на стіл, чекаючи звичної гори відбивних, картоплі та ковбаси.
— Дідусю, а де шашлики? — голосно запитав малий Мирон, підпираючи щоку кулаком. — Ми їсти хочемо, ми зранку не снідали!
— Шашлик буде тоді, коли наші чоловіки його засмажать, — спокійно й рівно промовила Лариса. — Дядько Костя привіз м’ясо і вугілля. Але м’яса на таку велику ораву треба ще трохи, та й другого мішка вугілля немає, який мав купити ваш тато Артем.
— Ларисо, та годі вже соромити! — глухо прохрипів Віктор, червоніючи шиєю.
— Я Аліні все сказала ще в четвер по телефону, Вітю. Я нікого не підвела й слова свого не змінила. Я просто цього разу ні за ким не підчищала й нікого не підстраховувала своїми грошима та спиною.
У хаті запала така мертва тиша, що стало виразно чути, як за вікном тихо падає на траву сухе листя горіха і десь на краю села гавкає пес.
— Так, — раптом підвівся з-за столу Денис, чоловік Світлани. — Я поїду. Де тут найближчий нормальний магазин?
— У сусідньому селі, за сім кілометрів, біля траси є великий маркет, — відгукнувся Костя. — Я з тобою махну. Скинемося порівну.
— Чекайте! — раптом дзвінко вигукнула Аліна, підвівшись зі стільця й підібгавши тонкі губи. — А чому це наші чоловіки мають кудись їхати й витрачатися? Ми приїхали в гості! До батька! Ми з шостої ранку на ногах, дітей одягали, збирали, дорогу подолали!
— А я з шостої ранку біля печі стояла, — відповіла Лариса, прямо дивлячись їй в обличчя.
— Так вас ніхто за язик не тягнув і варити не змушував!
— Правильно. Ніхто. Усі шість років ніхто силою не змушував. Сама дурна була.
Аліна розгублено зиркнула на чоловіка:
— Тьомо, ну скажи їй! Чого ти мовчиш?
Артем опустив очі, покрутив у пальцях чайну ложку, тяжко зітхнув:
— А що казати, Алю? Лариса правду каже. Ми насправді щоразу приїжджаємо, як пани, з одною коробкою торта на дванадцять ротів.
— Ми до батька рідного приїжджаємо! Це що тепер, за гроші зустрічатися будемо? По прейскуранту?
— Не за гроші, — тихо, але дуже виразно промовила Лариса. Вона говорила без крику, і від цього слова звучали вагомо. — Гроші я заробляю сама, усе життя собі на хліб заробляла й ні в кого не просила. У мене здоров’я закінчилося, Аліно. У мене хребет прогнувся так, що вранці пальці німіють. Лікар прямо сказав: досить стояти змінами біля плити, якщо не хочете з паличкою ходити. І я подумала: а заради чого? Щоб бути доброю тьотею на один день? Я втомилася.
Денис із Костею мовчки накинули куртки, вийшли з хати, хряснули дверцятами машини й поїхали.
Ольга мовчки встала з-за столу, закотила рукави кофти, пішла до мийки, набрала води й заходилася мити привезене Костею листя салату та помідори.
Світлана посиділа хвилину, покліпала фарбованими віями, подивилася на Ларису і якось несміливо промовила:
— Ларисо Василівно… а давайте я картоплю начищу? Де вона у вас?
— У сінях, у кутку стоїть дерев’яний ящик. Там і ніж, і миска.
— А скільки брати?
— На дванадцять людей бери, Світланко. Щоб усім вистачило.
Світлана слухняно пішла в сіни.
А Лариса підійшла до старого плетoperatorного крісла, що стояло в кутку веранди біля вікна, обережно опустилася в нього й підігнула ноги.
Вона сіла відпочивати. Удень. При повній хаті гостей. Перший раз за всі шість років шлюбу з Віктором.
Поруч на підвіконні лежала стара пошарпана книга — якийсь детектив без обкладинки, забутий сусідом ще влітку. Вона взяла її до рук, розгорнула й відчула, як відпускає напруга в плечах. Просто тримати сторінки й дивитися у вікно було дивовижно приємно.
Аліна трохи потинялася по подвір’ю, познімала на телефон золоті дерева, сфотографувала дітей біля старого тину, а потім тихенько зайшла на веранду й сіла на край лавки, неподалік від Лариси.
— Ларисо… ви вибачте. Я, мабуть, занадто різко ляпнула.
— Буває, — не відриваючи погляду від книги, кивнула та.
— Просто… розумієте, у нас у родині мама завжди все тягла сама. Скільки себе пам’ятаю. Ми приїжджали — столи ломилися від холодців та печені. Вона навіть за стіл ніколи не сідала, усе крутилася, подавала, підносила гаряче. Ну ми якось із дитинства й звикли думати, що так воно в усіх заведено. Що старші жінки самі того хочуть.
— А де ваша мама зараз? Як вона почувається?
Аліна опустила погляд, почала колупати ґудзик на пальті:
— У неї тиск скаче страшний. Вона вже два роки як перестала нас на дачу гукати. Каже, що важко їй, не хоче нікого бачити. Ми спочатку ображалися дуже, думали, цурається онуків…
— А спитати в неї, чому їй важко, не пробували? Допомогти просто так?
— Не подумали, — щиро відповіла Аліна, і в її голосі вперше прорізалися людські, живі інтонації.
Лариса закрила книгу. У ній зовсім не лишилося злості. Був тільки дивний, щемливий жаль до тієї незнайомої жінки в іншому місті, яка просто зачинилася від власних дітей у квартирі, бо не мала більше сили тягати чавунні каструлі й боялася в цьому зізнатися.
М’ясо на мангал поставили аж о четвертій годині.
Жарив його сам Артем, бо Віктор до того часу демонстративно надувся, пішов у дальній куток саду й заліз у старий брезентовий гамак.
— Тату, ну ти чого там вилежуєшся? — гукнув його Артем, перевертаючи шампури над вугіллям. — Іди помагай, ми тут картоплю смажимо!
— Нічого мені не треба, — донеслося з саду. — Відпочиваю. Мені тут слова сказати не дають у власній хаті.
— Тату, годі комедію ламати. Тут восьмеро людей на подвір’ї пораються, а ти один у гамаку лежиш, як пан. Іди хоч тарілку під м’ясо потримай.
Віктор крекнув, незграбно вибрався з гамака, обтрусив штани й поплівся до сина.
Стіл на веранді в результаті вийшов багатий і напрочуд теплий.
Денис начистив цілу велику сковороду картоплі й сам засмажив її на салі з цибулею — так, що пахло на все подвір’я. Світлана порізала зелень, розклала салат. Ольга відварила дітям дві пачки пельменів, які хлопці привезли з магазину. Пироги з капустою та малиною розійшлися в одну мить, хрустіли огірки, чай пахнув травами. А магазинний торт діти доїли до останньої крихти, розмазуючи крем по щоках, і ніхто навіть не згадав про те, щоб забирати шматки додому.
А о восьмій вечора сталося те, чого Лариса в цьому домі не бачила ніколи.
Аліна раптом підвелася, підхопила зі столу порожні тарілки:
— Олю, давай сюди миски. Свєто, збирай вилки й ложки.
Три молоді жінки господарювали на маленькій дачній кухоньці, дзвеніли посудом, пускали гарячу воду, сміялися про щось своє, дівоче.
Лариса сиділа у своєму кріслі на веранді. Малий Тимофій заснув у неї на колінах, згорнувшись калачиком і сопучи носом у теплу кофту. За вікном остаточно стемніло. Пахло холодним димом, яблуками й спокоєм.
О пів на одинадцяту вечора двір нарешті спорожнів. Весь посуд блищав на сушарці. Мангал вичистив Костя, ще й попіл під дерева висипав. Сміття Денис зв’язав у великий мішок і закинув собі в багажник, щоб викинути по дорозі біля міста.
— Ларисо Василівно, — Світлана перед тим, як сісти в машину, підійшла й міцно обняла її обома руками. — Дякуємо вам. І ви… ви не тримайте на нас зла, добре?
— Приїжджайте ще, — сказала Лариса. І вперше за багато років це прозвучало абсолютно спокійно й щиро.
Справжня буря зчинилася тоді, коли за воротами зникли червоні габаритні вогні останньої машини.
Віктор зайшов до хати, грюкнув дверима й заходив по кухні широкими кроками:
— Ну ти й влаштувала цирк! Господи, як соромно! Рідні діти до батька раз на пів року вибралися, а ти їх — картоплю чистити посадила! Як наймитів!
— А тобі що, погано було? — запитала Лариса, наливаючи собі чистої води. — Стіл був повний, діти ситі, наговорилися досхочу.
— Мені гидко було, що я перед ними стояв, як жебрак на паперті! Що в мене на столі тільки чай та один нещасний торт стояв!
— Один торт на дванадцять душ. Саме про це я тобі цілий тиждень і товкла. Я просто показала все так, як воно є насправді.
— Це дім! Тут належить гостей шанувати й столи накривати!
— Це мій дім, Вітю, — тихо сказала вона.
Він аж спіткнувся на пів кроці й завмер:
— Що ти сказала?
— Я сказала, що це мій дім. Батьківський. Я тут народилася, і мама моя тут усе життя прожила.
— А, он воно як заспівала! «Мій дім»! А я тут хто такий? Я, між іншим, паркан навколо городу лагодив!
— Лагодив. Один раз, два роки тому, коли Костя приїхав і дошки привіз. Дякую тобі за це. Але я говорю не про паркан. Я про те, що мою повагу й турботу в цій сім’ї звикли міряти вимитими мисками та надірваною спиною.
Віктор важко опустився на стілець, довго сопів, дивлячись у куток. А потім випалив те, про що вона давно здогадувалася, але боялася почути вголос:
— До речі… Я тут оце думав. Може, перепишемо дачу на Артема? Він старший, тягне сім’ю, діти ростуть, а нам із тобою нащо ці сотки на старість?
Лариса дуже повільно поклала рушник на край столу й повернулася до нього.
— Он воно що.
— Та ти не так усе зрозуміла! — заметушився він, ховаючи очі.
— Я все правильно зрозуміла, Вітю. До останньої літери.
У понеділок під час обідньої перерви Лариса перейшла дорогу навпроти своєї контори й піднялася на другий поверх старої будівлі, де була юридична консультація. Вона двадцять років ходила повз ту вивіску й жодного разу не мала потреби зайти.
Юрист, літній чоловік в окулярах, уважно переглянув свідоцтво про спадщину та витяг із реєстру нерухомості.
— Будинок і земельна ділянка дісталися вам у порядку спадкування після смерті батьків, ще до укладення другого шлюбу, — спокійно сказав він, повертаючи документи в папочку. — Згідно з нормами Сімейного кодексу, це ваше особисте майно. Воно не є спільною сумісною власністю подружжя й жодному поділу не підлягає.
— Тобто без мене нічого зробити не можна?
— Абсолютно нічого. Розпорядитися цим майном можете тільки ви особисто своєю волею й власним підписом. Ні подарувати, ні продати, ні переписати на будь-кого іншого без вашої згоди неможливо. Бажання вашого чоловіка чи його родичів у цьому питанні не мають жодної юридичної сили.
— Дякую вам.
— Будь ласка. Якщо колись надумаєте оформити дарчу на власну доньку — приходьте, зробимо все за годину. А чужі люди до цього майна стосунку не мають.
Лариса йшла назад осінньою вулицею, шелестіла під ногами кленовим листям і вперше за багато місяців відчувала, як із душі спадає важкий тягар. Вона чітко зрозуміла, де закінчується фальшиве спільне й де починається її власне життя.
Віктор ходив насуплений цілих дев’ять днів. Спав у другій кімнаті, вечеряв мовчки, демонстративно зітхав. А на десятий день повернувся з роботи, переступив з ноги на ногу біля порога, кашлянув і сказав:
— Ларисо… а поїхали в суботу знову на дачу? Погода ще тепла стоїть. Я це… вугілля купив. Два мішки в багажнику лежать.
— Ого.
— І м’яса кілограми три свинини виберу на базарі сам. Ти тільки маринад свій цибулевий зроби, у тебе він найкраще виходить.
— Зроблю, — спокійно відповіла вона.
А ще за тиждень несподівано зателефонувала Світлана. Просто так, у середу ввечері, чого не траплялося ніколи за всі роки.
— Ларисо Василівно, добрий вечір. Я все думаю про ту нашу суботу… Ми насправді такі безсовісні були, мені аж пече тепер. Денис удома мені сказав: «Уяви, Свєто, що до нас приїде дванадцять людей, сядуть на дивані й будуть чекати, поки ти на кухні згориш».
— І як, уявила?
— Уявила… Аж мороз по шкірі пішов. Ми на листопад хотіли ще раз вибратися на закриття сезону, якщо не засніжить. Ви тільки скажіть, що нам купити й привезти.
— Тобі список скласти?
— Так, складіть, будь ласка! Мені за списком набагато легше, я тоді нічого не пропущу в магазині.
Наприкінці жовтня вони зібралися знову. Артем привіз повний багажник продуктів і сам узявся розпалювати вогонь. Костя привіз свіжі овочі, хліб і солодощі для малечі. Світлана передала кілька лотків із закусками, а Аліна привезла не тільки торт, а й велику упаковку паперових тарілок і стаканчиків:
— Це щоб ви біля мийки не стояли, — сказала вона Ларисі, трохи ніяковіючи. — Викинули у вогонь — і чисто.
— Дякую, Аліночко, це дуже розумно.
У середині листопада Лариса з Віктором приїхали на дачу вже самі, удвох, консервувати хату на зиму.
Віктор зносив у підвал порожні банки, згрібав у саду залишки мокрого листя, а Лариса зрізала останні морозостійкі хризантеми біля паркану.
— Ларисо, — гукнув чоловік, зупинившись із граблями в руках.
— Що, Вітю?
— А скажи чесно… Ти б тоді в жовтні справді нас одним порожнім чаєм годувала, якби Костя м’яса не привіз?
— Справді.
— І не стало б жаль людей?
Лариса на мить зупинилася, подивилася на тихий осінній сад, на золоті верхівки беріз біля річки, на старий батьківський ґанок.
— Знаєш, чого мені насправді жаль? Мені тих шести років жаль, які минули. Я на своїй власній дачі жодного разу вдень у кріслі з книгою не посиділа. Жодного разу з онуками до лісу по жолуді не сходила, усе біля каструль день до вечора. Ось цього мені дійсно жаль.
Віктор помовчав, почовгав чоботом по мокрій траві.
— Я, напевно, теж не дуже гарно поводився. У гамаку відлежувався.
— Відлежувався, — погодилася вона спокійно.
— Ну… вибач, чи що.
Лариса поставила зрізані хризантеми у відро з водою й витерла пальці.
— Занеси лопати в сарай, Вітю. І вугілля туди ж перетягни, щоб до весни сухого дочекалося.
— Так навесні діти знову збираються на травневі свята приїхати, — зауважив він, піднімаючи мішок.
— Хай приїжджають, — сказала Лариса, дивлячись на чисте осіннє небо. — Хай приїжджають. Зі своїм м’ясом і своїм вугіллям.
