Лариса стояла біля дверей материної квартири вперше за пів року. Вона приїхала на день народження. В руках тримала букет яскравих, сонячних гербер — Галина Петрівна їх обожнювала. Але замість тепла і святкового настрою, Лариса відчувала, як живіт зводить від напруги. Наче не на свято йдеш, а на важкі переговори.

Двері відчинила її молодша сестра, Наталя. У простому домашньому халаті, волосся недбало зібране, на руках — сліди від дитячих фломастерів.

— А, це ти. Заходь.

Ні усмішки. Ні «Привіт, як справи?». Лариса пройшла в коридор, роззулася. У квартирі пахло смаженою цибулею, що готувалася для святкового салату, та запахом улюбленої маминої шарлотки з яблуками. Знайомий, рідний, але тепер гіркий запах.

За столом на кухні сиділи: мати, Галина Петрівна, — у новому ошатному платті, але з напруженим виразом обличчя; зять Петро, який щось завзято читав на своєму телефоні; та племінник Данило з планшетом.

Мама обернулася. Обличчя її на мить здригнулося — чи то радість, чи то полегшення, що вона таки приїхала. Але одразу ж Галина Петрівна натягнула звичну маску «все нормально».

— От і ти, Ларисо. Сідай. Чай? — голос був рівний, без емоцій.

Лариса кивнула, намагаючись посміхнутися всім. Сіла навпроти Наталі. Сестра навіть не підняла очей від свого телефону. Лариса продовжувала посміхатися, відчуваючи, як маска прилипає до обличчя. Усередині вона рахувала: скільки разів мама говорила «потім»? Скільки разів я мовчала?

Хвилин десять вони всі вдавали, що все нормально. Мама розливала чай, Петро розповідав про нову роботу в ІТ-сфері, з гумором критикуючи «ефективних менеджерів». Лариса кивала, навіть намагалася жартувати. Мама дивилася на неї з обережністю, наче боячись, що та вибухне. Наталя — з явним роздратуванням.

Потім сестра відклала телефон, відкинулася на спинку стільця і, наче кинула камінь у тихе озеро, промовила:

— Ти взагалі дивна стала. Пів року мовчиш, на дзвінки відповідаєш сухо. Образилася через квартиру, чи що?

У кухні настала тиша, густа і липка, як переварений кисіль. Мама завмерла з чайником над чашкою. Петро вп’явся в тарілку. Данило, здається, нарешті відірвався від планшета і подивився на дорослих.

Лариса подивилася на Наталю. На її обличчя, на дивно спокійне, майже насмішкувате. На її впевненість, що вона має право ставити такі запитання, причому публічно. Щось усередині Лариси клацнуло. Посмішка, хоч і натягнута, не зійшла з її обличчя.

— Тоді перепиши її на мене, — спокійно сказала Лариса.

Наталя моргнула. Мама поставила чайник — брязнуло. Здається, навіть Данило перестав дихати.

— Ларисо, не треба, — тихо, але владно промовила Галина Петрівна.

— Що не треба, мам? — Лариса не відводила погляду від сестри. — Наталя каже, що я образилася через квартиру. Значить, ця квартира — дрібниця, дурниця. Перепиши. Раз вона нісенітниця.

Наталя зблідла. Її впевненість дала тріщину.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Мама різко встала — стілець рипнув, перекинувши майже всю її обережність.

— Ларисо, ти влаштовувати сцени приїхала? У мій день народження?

— Ні. Я привітати тебе приїхала. — Лариса дістала з сумочки конверт із грошима, який готувала. Поклала його на стіл. — З Днем народження, мам.

Мама подивилась на конверт, не взяла.

— Наталя не те мала на увазі.

— А що? — Лариса відкинулася на спинку стільця. — Поясни. Я не розумію мови натяків.

Наталя схрестила руки на грудях.

— Я мала на увазі, що ти поводишся як дитина, яка хоче уваги. Пів року ігнору, а потім ось цей вибрик. Ми ж родина!

— Сім’я, — повторила Лариса. — Добре. Чотири роки тому, ще до мого весілля з Романом, я прийшла. Просила пожити у бабусиній квартирі. Пам’ятаєш, тітонька Ольга її залишила? Я хотіла там ремонт зробити, гроші збирати. Що ти мені відповіла, мамо?

Мама заплющила очі. Стиснула губи.

— Ларисо… будь ласка…

— «Не можу. Я здаю її, плачу за Наталине навчання в університеті». — Лариса знову повернулася до сестри. — Пам’ятаєш? А за рік віддала цю ж квартиру Наталі. Безкоштовно. Просто так.

— Обставини були інші, — мама нарешті розплющила очі. — Ти ж розумієш. Наталі потрібно було десь жити з чоловіком, щоб не знімати!

— Ні. Не розумію. Поясни.

Петро кашлянув, демонстративно підвівся.

— Даниле, ходімо в кімнату. Бабуся й мама мають поговорити.

Вони вийшли. Залишились утрьох.

Наталя зітхнула, наче була втомлена від цього діалогу.

— У мене тоді не було грошей. Петро тільки влаштовувався на першу роботу. Нам було важко. Ти цього не розумієш, бо завжди була незалежною.

— А мені було легко? — Лариса дивилася на неї. — Ми з Романом тоді знімали малесеньку гостинку на околиці, щоб зібрати на перший внесок за власну. Але нічого. Ми ж не пріоритет.

— До чого тут пріоритет? — Наталя підвищила голос. — Мама допомогла, бо могла! Ти сама впоралася! Тобі ж не потрібна була ця допомога!

— Бо вибору не було. Це ти мене завжди вчила, Наталю, що найважливіше — це фінансова подушка. І тут же сама по неї йдеш.

Лариса встала. Підійшла до вікна, поправила тюль. Повернулася.

— Коли мати отримала другу квартиру, яку вона купила на заощадження з батьком — я знову запропонувала: давай по одній. Чесно. Знаєш, що мені відповіли?

Наталя мовчала, знову схрестивши руки.

— «Наталі важче. Вона вагітна». — Лариса говорила, наче зачитувала протокол. — Мама почала здавати обидві квартири. Щоб ти швидше назбирала на ремонт і меблі.

— І що тут поганого? — сестра схопилася зі стільця. — Мені БУЛО важко! Дитина, витрати, ціни на підгузки!

— А в мене були мамині ліки.

Тиша.

— Три роки. Щомісяця. Мама просила не казати тобі, — Лариса знову подивилася на сестру.

Наталя подивилась на матір, обличчя її було розгублене, з нотками страху.

— Мам?

Галина Петрівна відвернулася до вікна, її плечі напружено здригнулися.

— Це було несуттєво. Не треба було тебе цим обтяжувати, Ларисо.

— Несуттєво? — Лариса посміхнулася, гірко. — Ти пам’ятаєш, скільки коштував твій новий слуховий апарат, який ти купила півтора року тому? Гроші, які ми з Романом відкладали на відпочинок. Але ти попросила тихенько, щоб Наталя не знала, бо «у неї і так нервово». А іграшки Данилу від бабусі? Ті, що купувалися за мої гроші?

Наталя повільно сіла. Її обличчя було розгублене, в ньому вперше не було звичної насмішки.

— Потім, — продовжила Лариса, не зупиняючись, — мати продала обидві квартири. Купила вам із Петром нову двокімнатну, з ремонтом, у новобудові. А мені сказала: «У тебе є своя квартира. Ти не залишишся на вулиці».

— Я не просила! — голос сестри здригнувся, вперше в ньому прозвучали справжні емоції. — Вона сама!

— Точно. — Лариса кивнула. — А мені: «Після мого відходу поділю порівну».

Мама обернулася. Очі червоні, вона ледь стримувала сльози.

— Я хотіла допомогти… Я вас люблю однаково.

— Ні, мам. — Лариса підійшла до столу. — Ти любиш нас, але Наталі завжди потрібніша допомога. Завжди. Я ж завжди була лише запасним варіантом.

Лариса дістала з кишені хустку. Розгорнула. Там – стара, вицвіла фотографія, на якій вони з Наталею. Маленькі, обіймаються. Поклала на стіл поряд із конвертом.

— Це останнє фото, де ми були рівними. Тримай.

Мама дивилася на фотографію, не рухаючись.

— Ларисо…

— З Днем народження, мамо. Бажаю тобі мудрості.

Лариса пішла до виходу. Наталя схопилася, перегородила їй шлях, у її очах було благання, змішане з панікою.

— Ти справді все кидаєш? Через якусь квартиру?

Лариса подивилася їй у вічі.

— Ні, Наталю. Через те, що ви навіть не бачите різниці між «допомогти» та «використовувати». А я втомилася бути невидимою.

Вона вийшла, тихо зачинивши за собою двері.

Перший тиждень вона не брала слухавку. Мама дзвонила щодня. Наталя — через день. Лариса дивилася на екран, скидала. Усередині — дивна, холодна порожнеча, ніби після операції.

Чоловік, Роман, запитав одного разу:

— Ти впевнена, кохана?

Лариса кивнула. Він більше не питав, лише міцніше обіймав увечері.

За два тижні надійшло повідомлення від Наталі: «Нам треба поговорити. Я чекатиму». Лариса не відповіла.

Ще за три дні — від мами: «Ларисо, будь ласка. Я не хотіла образити. Ти ж приїдеш?».

Лариса заблокувала обидва номери.

Життя стало тихим. Напрочуд тихим. Ніхто не дзвонив із проханнями, з «Ларисо, ти не могла б…». Вона ходила на роботу, готувала вечерю.

Роман обіймав її увечері:

— Ти змінилася. Наче легше дихаєш.

Легше. Так. Наче зняли важкий рюкзак, який вона звикла носити, навіть не помічаючи його ваги.

Через місяць подзвонили з незнайомого номера. Лариса подумала – робота. Взяла.

— Ларисо? — Голос Наталі. Напружений, панічний. — Не кидай. Мамі потрібні гроші. Терміново. Лікування. Я не можу допомогти. У нас платежі, Данилу гуртки, молодшому садочок…

Пауза. Дихання Наталі було важким.

— Ларисо, ти чуєш?

— Чую.

— І що?

— А що я маю сказати?

Наталя роздратовано видихнула.

— Вона твоя мати. Невже відмовиш через старі образи?

Лариса посміхнулася, відчуваючи, як у неї на обличчі з’являється та сама холодна посмішка.

— Обставини, Наталю. Обставини склалися.

— Що?

— Пам’ятаєш, як мама мені відмовила чотири роки тому? “Обставини”. Ось і в мене обставини.

— Ти знущаєшся?! — голос став вищим, майже істеричним. — Їй потрібна допомога!

— Мені також була потрібна. Але тоді в Наталі навчання. Потім – вагітність. Діти. Завжди хтось був важливішим.

— Ларисо, не будь дитиною! Це мати!

— Твоя мати. — Лариса відчула, як її власне серце холоне. — Моя перестала нею бути, коли сказала: “У тебе є своя квартира, тобі вистачить”.

Вона поклала слухавку. Руки не тремтіли. Це було рішення.

Увечері надійшло довге повідомлення з того ж номера. «Егоїстка», «черства», «зрадила сім’ю», «негідна дочка». Лариса видалила його, не дочитавши.

Потім прийшло повідомлення від мами, коротке, надіслане з іншого номера: «Ларисо, я все розумію. Вибач».

Лариса подивилася на екран. Пальці зависли над клавіатурою. Усередині не було нічого: ні жалості, ні агресії, ні болю. Тільки спокій.

Вона почала друкувати. Повільно.

— Мам. Три роки я платила за твої ліки, приховуючи це від Наталі. Чотири роки чекала, що ти згадаєш про мене. П’ять років мовчала, щоб не бути “поганою дочкою” і не руйнувати твій спокій.

— Тепер я просто втомилася бути невидимою. Вибач, що не можу бути запасним варіантом для допомоги. Я обираю себе.

Надіслала. Заблокувала номер.

Минуло ще пів року. Лариса сиділа на кухні з кавою. Тихо. Телефон мовчав. Роман готував сніданок, співаючи щось про літо.

На столі лежав конверт. Прийшов учора. Лариса впізнала почерк – мамин. Вона не розкривала його.

Роман помітив, кивнув на конверт.

— Читатимеш?

Лариса подивилася на конверт. Потім на чоловіка.

— Ні.

Взяла конверт. Порвала навпіл. Викинула у смітник.

Роман обійняв її зі спини, поцілувавши у скроні.

— Усе правильно?

Лариса накрила його руку своєю.

— Так. Усе вірно.

Вперше за довгі роки вона видихнула. По-справжньому.

Через вікно було видно двір. Жінка гуляла із двома дітьми. Молодший біг попереду, старший — поряд із мамою. Вона тримала обох за руки. Міцно. Однаково міцно.

Лариса відвернулася від вікна. Допила каву. Роман поставив перед нею тарілку з омлетом. Усміхнувся.

Життя тривало. Її життя. Без почуття провини. Без очікування, що її нарешті помітять.

Просто її.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.