– Відколи діти мої одружилися, то я намагаюся не набридати ні своєму синові, ні невістці, не хочу бути надто нав’язливою для них, думала, що так буде їм краще, – розповідає своїй подрузі пенсіонерка Лариса. – Ніяких порад не даю, вказівок їм не нав’язую, про свої думки і то завжди мовчу. І в думках немає у мене такого. Телефоную до них всього пару разів на тиждень, дізнатися, як справи у моєї внучки, і то молодим в тягар, навіть телефон не завжди візьмуть, і не передзвонять самі ніколи. Наче повинність якусь відбувають у телефоні. «Так, ні, все нормально!» – і пішли лише гудки далі. У невістки взагалі слова зайвого не витягнеш ніколи. Не знаю чому. Нічого поганого я їй не робила, навпаки, постійно намагаюся догодити їй в усьому.
Синові Лариси, Миколі, 35 років вже. У нього сім’я: дружина Валерія і трирічна донька. Відносини з невісткою у свекрухи ввічливо-нейтральні, холодком таким незначним, мати завжди старається змовчати і слова лишнього не скаже.
Лариса вже втомилася думати, чому то так у них склалося: ніяких конфліктів та суперечок з невісткою у неї ніколи не було, одруженню сина вона щиро раділа, з молодою сім’єю разом не жила ні дня, нічого і нікого не ділили вони між собою, щоб якийсь осад залишився у неї в душі.
Спочатку Лариса щиро мріяла подружитися з дружиною свого сина. Запрошувала частенько молодих в гості, накривала багаті столи, на весілля зробила їм шикарний подарунок – багато грошей подарувала, майже на пів квартири. Зняла з рахунку і віддала практично все, що було на той момент, ще й позичила трохи у друзів та родичів, а потім віддавала не один рік.
Але теплих, дружніх відносин, таких, як мріялося Ларисі, не вийшло – не дивлячись на всі докладені зусилля.
– От кажуть, що нерозумна мати після весілля втрачає сина, а розумна знаходить дочку. Ну, мабуть, я нерозумна, бо дочки так і не знайшла, – зітхає вже літня жінка. – У дружини мого сина своя мама є, чужа їй не потрібна. Сваха моя від них не вилазить ні дня. Їй все вони відразу доповідають, вона все знає, що у них там відбувається: що вони купили, куди поїхали, які плани на життя, як звати усіх їх друзів та співробітників. А я там зайва, нікому не потрібна. От наче чужа я людина їм, і все.
І знову Лариса зітхає.
– Минулого тижня кинулася, думаю – треба зателефонувати, давно щось не чула їх, скучила за дітьми та дитятком, а самі вони мені ніколи не зателефонують. Набрала синові раз, другий, третій – ніхто не відповідає. Невістці телефоную – те ж саме виходить. Пів дня ходила з телефоном в руці, набирала час від часу, чекала – думаю, може, зателефонують, як побачуть, що дзвонила їм не раз! Вся стривожилася, а ніхто й не думав пекредзвонювати, у відповідь лише тиша.
– Подзвонила б свасі своїй! – радить приятелька. – Вона, напевно, все знає, де діти ваші поділися.
– Врешті-решт так і зробила я, звичайно, коли вже втомилася чекати. Кажу свасі – а де наші діти, бо я нічого не можу зрозуміти, вони телефон не беруть, коли їм дзвоню? А вона мені з такою насмішкою – так вони ж в Туреччину полетіли в п’ятницю! Типу, що за матір така, що цього не знає. А звідки мені знати щось? Мені ніхто ні слова не сказав ні про яку Туреччину, як і завжди!
– Правда, ні словом не обмовилися? Я дуже здивована! Вони ж не за день полетіли напевно, ще й з дитиною малою! Планували, обговорювали поїздку, збиралися, квитки собі заздалнгідь купували, квартиру залишали, а про тебе забулися.
– Я теж не розумію, чому не сказати було? Я їх що, не пустила б, або з ними попросилася? Смішно навіть! Я ж йому рідна мати, а не якась чужа людина. Полетіли вони в п’ятницю, а в середу до цього ми розмовляли з дружиною сина по телефону, як завжди ні про що. Я її запитала щось про вихідні, вона мені сказала – так нас вдома не буде. Ну я не стала з неї кліщами тягнути, чому не буде, мовчить, то я й не випитувала вже нічого у неї. Хіба мало, може, в магазин за продуктами поїдуть, чи до друзів в гості. А тут он що! І ні слова про Грецію! Ні, ну я розумію, що звітувати і доповідати мені вона не зобов’язана. Хто я така, чужа їй людина.
– А син що? Він чому не сказав, так з матір’ю вчинити?
– А син постійно на мене часу немає. Я його наберу – він то за кермом, то на роботі, то на нараді, а то так і зовсім взяти не може телефон. З ним ми тільки по справі спілкуємося, швидко, в декількох словах.
– Зрозуміло. Сумно, звичайно, якщо такі відносини у дітей до тебе.
– І весь час я негарно виглядаю в очах своєї свахи, наче гіршої матері за мене немає. Наприклад, про те, що її донька чекає дитину, я дізналася мало не за місяць до того, як дитя з’явилося на світ білий. Бачимося не кожен день, від сили, може, на місяць раз, живіт у неї невеликий був, та я й не придивлялася до неї, дитина, як дитина, вона завжди ще якось так одягалася, щоб не видно було. Сваха мені щось про онуків ще натяком якимось сказала, а я їй – мовляв, та коли ще ці онуки будуть, діти он живуть поки для себе, навіть не думають про дітей поки. Звичайно, подивилася вона на мене, якось дивно. Може, каже, через пару тижнів вже і будуть! А я – хлоп-хлоп очима, та й годі, мені хоч крізь землю провалитись. Так було неприємно, що й передати словами не можу. Отак і живемо якось не по-людськи, відчуваю себе самотньою і нікому не потрібною, але ж вони найрідніші мені люди. Можна сказати, єдина моя рідня. А що буде, коли я геть старенькою стану, про мене забудуть? Але ж до свахи моєї вони обоє ставляться з турботою та повагою, як до рідної мати хороші діти.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – online47.
