Відколи не стало мами, для восьмирічної Оленки єдиним другом стала її лялька, ну і ще тато, який багато працював, щоб належним чином забезпечити доньку.
Час минав, і дівчинка потроху прийшла в себе. Багато в чому допомогли і шкільний психолог, і вчителька Оленки, дуже їй співчувала. А ще заняття музикою, Оленка відвідувала музичну школу і вже робила свої перші успіхи.
Два роки Іван не міг змиритися з втратою, не хотів нових стосунків. Але з часом чоловік несподівано для себе захопився Вірою. Молода жінка працювала перукарем в салоні, куди він ходив стригтися.
Минуло пів року стосунків Івана і Віри, і чоловік зрозумів, що готовий одружитися з нею, та й Оленці, розумів чоловік, потрібна жіноча рука і турбота. Дівчинка росте, скоро почнеться підлітковий вік, і багато речей доньці краще покаже і пояснить жінка, незважаючи на те, що він був, без сумніву, люблячим і турботливим батьком.
Але ось як познайомити дочку з своє новою обраницею, як правильно пояснити дівчинці, що ця жінка стане частиною їх сім’ї, Іван поки не знав. Чоловік добре пам’ятав, як через три місяці після того, як не стало мами, Оленка взяла з нього обіцянку, що він більше ніколи не одружуватиметься, бо вона не хоче жити з мачухою.
Іван тоді міцно обняв дочку і пообіцяв, що поки Оленка не виросте, в їхньому будинку не буде іншої жінки. Так в той момент він і сам був в цьому впевнений.
Іван все відтягував складну для нього розмову з дочкою. Віра розуміла його почуття, не квапила, хоча їй, звичайно, як і будь-якій жінці, хотілося якоїсь визначеності у стосунках. І сама вона вже давно була готова познайомитися з Оленкою. Скільки б ще чоловік перебував у нерішучості, невідомо, якби не сталося наступне.
Квартиру, в якій жила Віра, затопили сусіди зверху. Житло потребувало ґрунтовного ремонту. Вона вирішила найняти майстрів, але поки в квартирі йшов ремонт, жінці потрібно було десь жити. Родичів у місті у неї не було, заміжніх подруг обмежувати не хотілося, і Іван наважився запропонувати Вірі пожити у нього.
– Давно вже пора розповісти Оленці про нас з тобою. А я все тягну з розмовою. Так не можна, і, мабуть, саме життя вже підштовхує мене. Я сьогодні ж поговорю з донькою і завтра ти переїдеш до нас. На сьогодні я оплачу тобі номер в готелі, адже в твоїй квартирі жити зараз неможливо. А завтра допоможу перевезти речі.
В душі він не був так вже впевнений в тому, що Оленка прийме Віру. Але і відкладати непроста розмова з дочкою він більше не міг.
Одинадцятирічна Оленка робила уроки, коли Іван приїхав додому. Дівчинці довелося навчитися самостійності. З дев’ятирічного віку вона вже могла приготувати нескладні страви, зробити прибирання в квартирі, чи включити побутову техніку. Батько і дочка сіли вечеряти, і Іван сказав, що у нього до неї є серйозна розмова.
– Тату, ти вирішив одружитися? – запитала дівчинка.
– Так, – відповів він, розуміючи, що краще відразу говорити правду.
– Я давно зрозуміла, що у тебе хтось є. Раніше ти завжди при мені по телефону розмовляв, а потім став іноді йти в іншу кімнату. А ще, коли я робила прибирання, я знайшла чеки, ти купував ланцюжок, сережки. Читати я давно вмію.
– Я не говорив, тому що боявся, що тобі це не сподобається.
– Мені і не сподобалося. Я коли чеки знайшла, так образилася на тебе. Але як раз бабуся подзвонила, я їй розповіла, а вона переконала мене, що ти не станеш любити мене менше, якщо одружишся. І що я виросту, у мене буде своя сім’я, а ти залишишся один.
– Доню, ти завжди будеш для мене найріднішою і найголовнішою, – ласкаво сказав Іван, – а Віра тобі обов’язково сподобається, я впевнений, що ви подружитеся.
– Мені поки важко уявити, що у мене буде інша мама.
– Маму ніхто не замінить, а Віра може стати твоїм другом. І мені буде спокійніше, а то ж ти майже все домашнє господарство на себе взяла, а тобі вчитися потрібно і музикою займатися.
На наступний день, ввечері, Іван привіз в свій будинок Віру. По дорозі вони заїхали в магазин, купили торт, а Віра вибрала для Олени подарунок. Це була книга, дівчинка дуже любила читати.
Оленка зустріла Віру стримано і насторожено, хоча і намагалася бути доброзичливою. Але Юрій добре знав свою дочку і бачив, що дівчинці доводиться дуже непросто. Ввечері донька сказала:
– Схожа на маму, але це не мама, вона чужа і я боюся, що не зможу її прийняти і полюбити.
Іван розумів, що зараз відчуває дівчинка і як їй нелегко, але сподівався, що доброта і чарівність Віри допоможуть їм подружитися.
Минуло два тижні, протягом яких Віра дуже старалася, але дівчинка не приймала її. Віру це дуже засмучувало.
Минуло ще три тижні. Несподівано Івана відправили у відрядження. Зазвичай йому вдавалося уникати поїздок, керівництво знало, що він один виховує доньку. А зараз всім стало відомо, що Іван одружився, тому відкрутитися від відрядження не вийшло.
– Все буде добре, доню, я привезу тобі подарунок. Ти ж у мене розумниця, все розумієш, – сказав батько Оленці перед тим, як відправитися на вокзал.
Перші три дні Іван щовечора дзвонив дочці, подовгу з нею розмовляв, а на четвертий день не подзвонив. І на п’ятий не подзвонив. До нього теж не можна було додзвонитися, телефон був недоступний.
Віра заспокоювала дівчинку, хоча їй самій було тривожно. Вночі Віра не могла заснути, а потім почула, що Оленка теж не спить.
– Мені приснився поганий сон, – сказала дівчинка.
Жінка присіла поруч і обняла її. Оленка притулилася до неї і розплакалася.
– Мені наснилося, що тата більше немає, а я в дитячому будинку, – говорила дівчинка крізь сльози, – я так боюся залишитися зовсім одна, я не хочу в дитячий будинок.
– Дитинко, я впевнена, що з татом все добре, але навіть якщо і щось трапиться, ти знай, що я тебе ніколи не кину. І не думай про дитячий будинок, про тебе є кому подбати!
Оленка потихеньку заспокоїлася в теплих обіймах Віри, їй навіть на мить здалося, що її знову обіймає мама. Як же їй не вистачало материнського тепла.
На наступний день нарешті зателефонував Іван. З’ясувалося, що чоловікові по роботі терміново довелося виїхати в віддалене село, де не було ні стільникового зв’язку, ні інтернету. Тому він не міг подзвонити додому.
Страх втратити ще одну близьку людину і залишитися одній допоміг Оленці подолати стіну, яку вона побудувала між собою і Вірою. Дівчинка зрозуміла, що Віра для неї друг і їй можна вірити.
Коли Іван повернувся додому, його улюблені дівчатка клопоталися на кухні, готували святкову вечерю. Оленка весело щебетала і сміялася, і Іван зрозумів, що за час його відсутності стіна впала, і тепер вони зможуть жити щасливою сім’єю.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
