– Я просто не розумію, — зітхає Олена Анатоліївна, – як можна так жити! П’ять років, як Аліна заміж вийшла, а живуть, як на вокзалі: речі в коробках, сплять на матраці, їдять на колінах. Ну що за побут? І про дітей не думають, поки не обживуться, але ж їм вже за 30.
Дочка Олени Анатоліївни одружена з інженером-будівельником. Квартиру Аліні залишила колись бабуся. Звичайно, ремонт зробити довелося, але і з цим допомогли батьки з обох сторін. Мама нареченого Максима перед одруженням запропонувала:
– Давайте ми вам меблі з дачі привеземо, хоча б на перший час, шафу, ліжко, стіл на кухню?
– Нічого немає більш постійного, ніж тимчасове, – відповів їй син, – буде стимул швидше своє нажити і вже, як слід обставити сімейне гніздо.
– Нічого не взяли, – каже Олена Анатоліївна, – купили якісь стійки, на них одяг висить, решта – в пакетах і коробках. Та й після мами чоловіка меблі деякі залишалися. Але Максим дивитися на них не став, найняв вантажників і вивезли все: що до його батьків на дачу, що в гараж, а що і просто викинули. Залишили біля смітника. Для добрих людей. А вже як мені килими шкода було. Краще б ми їх забрали, на лоджії б місце не пролежали.
– Ми купимо все нове, – переконував Максим Аліну, – якісне і хороше.
Дівчина вірила, погоджувалася: доведеться потерпіти деякі незручності, зате потім вони заживуть.
– Вони навіть по всяких магазинах їздили, дочка розповідала, – продовжує Олена Анатоліївна, – розглядали, придивлялися, мріяли.
– Це не годиться, – морщив ніс Максим, – ну що це за обстановка для вітальні? Бабусин стиль. Ось це меблі! Я таку хочу. Або це?
Але справа в тому, що на меблі мрії у Максима з Аліною грошей не було. Пробували збирати, а потім Максим звільнився з роботи і пішов у «вільне плавання», розмірковуючи, що ось після цього чудесного замовлення вони зможуть купити саме ту кухню, на яку поклали око в шикарному салоні.
Але чи то Максиму просто не щастило, то чи справи в будівельній галузі йшли на спад, то чи бізнесмен з чоловіка був, м’яко кажучи, не дуже, але великих грошей так і не вдавалося заробити. Ні після цього замовлення, ні після наступного, ні потім.
– Виходить у нього не дуже, – згадує Олена Анатоліївна, – а іноді і набагато менше, ніж він отримував, працюючи на «дядю». Пропоную: купіть хоч ліжко, хай не шикарне, а то спите на підлозі. Що ти!
– Платити гроші за те, що потім доведеться викинути, – посміхався чоловік Аліні. Хоча вже і дружина розуміла, що до варіантів мрії було дуже далеко.
– Дочка працює, – каже Олена Анатоліївна, – почала навіть відкладати трохи, але всі її накопичення йшли то на ремонт машини Максима, тому що без неї не можна працювати, то на харчування, тому що замовник не сплатив чоловікові обумовлену суму.
– Я її запитала, довго вона так жити збирається? – каже Олена Анатоліївна, – гірше, ніж студентка в гуртожитку? Розплакалася. І чоловіка любить, і дитину хочеться, візьми, кажу, кредит, та й обстав хоча б кухню і спальню. Як розбагатіє твій чоловік, так поміняєте всі меблі, які він не буде вважати дешевиною і несмаком.
А вона обговорила цей варіант з Максимом.
– Не вистачало ще в кредит купувати такий непотріб, – сказав чоловік, – що ти, потерпіти не можеш?
– Я хочу затишний дім, – відповіла Аліна. – Де мені буде зручно спати, готувати і виховувати дитину. Скільки можна чекати і мріяти марно, краще вже те, що ти називаєш несмаком і дешевиною, ніж пуста квартира.
– Так схоже, що зять так все життя і промріє, – хитає головою подруга Олени Анатоліївни, – є такі чоловіки: будують плани, готуються до чогось важливого, але так і живуть, без важливого, а заодно і без потрібного.
– Ось і дочка вже так думає, – каже Олена Анатоліївна, – простіше, каже, одній жити так, як вийде, купувати те, на що грошей вистачить, ніж дивитися на красиві картинки, які ніколи не стануть реальністю.
– І правильно думає, – каже подруга, – їй 31 рік, ще не пізно почати жити так, як їй самій хочеться.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
