fbpx

Квартира, яку ми дітям на весілля вісім років тому купили – однокімнатна. А тепер у них двоє дітей, думати треба про більше житло. Свати допомагати не хочуть. А мені прикро – ті батьки живуть собі на втіху, по санаторіям їздять, а ми з чоловіком маємо про майбутнє дітей і внуків дбати

– Днями я не витримала і сказала зятю все, що думаю про нього. Розумієш, прикро! Носимося з їхньою родиною з дня весілля, восьмий рік вже. То одне, то інше! Квартиру їм купили, свою розміняли для цього, а у нас така квартира була дуже хороша! Дотепер шкодую, але що поробиш – зате у дітей свій кут. Ремонт їм зробили, меблі купили, з онуками сидимо. А з того боку – ніякої допомоги! Я маю на увазі, від сватів, батьків зятя. Взагалі, розумієш?

Біля будівлі гімназії чекали дітей і розмовляли дві жінки старшого віку, років шістдесяти.

– Дочка з молодшою ​​онукою, якій вісім місяців, сидить вдома – продовжувала свою розповідь невисока жінка в короткій курточці. – А я ось за старшим прийшла, за першокласником. Дочці щоб піти по дитину потрібно малятко будити, одягати, йти з коляскою до школи! Ось ми і крутимося з дідом, кожен день до доньки, як на роботу, по черзі їздимо, допомагаємо…

– А свати, значить, не беруть участі ніяк? – співчутливо уточнила співрозмовниця.

– Ні! Я взагалі на них дивлюся і дивуюся, як так можна? Ні інтересу, ні участі, нічого… І з самого початку так! На весілля, уявляєш, синові ні копійки не дали. Я перед весіллям дзвонила їм, кажу, діти одружуються, давайте зустрінемося, обговоримо… А свати мені по телефону – ну і що, що одружуються, вони, може, розлучаться через місяць! Ну, як? Єдиний син, між іншим. Зате на весілля з’явилися…

– З порожніми руками, чи що?

– Ну, як – триста доларів в конверті принесли. Я вважаю, що так, з порожніми руками. Ми квартиру подарували, а вони – конвертик. Різниця є?

– Зрозуміло. А з зятем зараз що не так?

– З зятем все добре, це через батьків його! Розумієш, квартира, яку ми їм вісім років тому купили – однокімнатна. Тоді цього більш ніж достатньо було, на двох. А тепер у них двоє дітей. Тісно стало! Коляски, ролики, велосипед, санки, купа речей, іграшок… І потім, діти ростуть. Зараз вони маленькі, але думати треба на кілька років вперед…

– Звісно, в однокімнатній квартирі чотири людини – це важко, звичайно…

– Ось, я про те ж! Зятю кажу – ну якщо ти сам не заробив на розширення житлоплощі, може, твої батьки допоможуть тобі хоч трохи, нарешті? Живуть вони удвох в трійці, в якій, між іншим, нашому зятю належить третина. А якщо не хочуть допомагати – нехай, кажу, тобі хоча б твою долю виділять. Зажадай у них своє! Ні, ну правда, вони удвох в хоромах, а наші з дітьми на тридцяти чотирьох квадратних метрах впритул!

– Не захотів просити у батьків, так?

– Ні! Каже, у мене язик не повернеться батькам таке сказати! У них можливості немає допомогти, єдина квартира… Я кажу – а у мене повернеться, без проблем! Хочеш, я з ними поговорю? Заборонив навіть розмовляти з ними на цю тему. От молодець теж, так?

– Та вже… У батьків йому, значить, соромно брати, а у вас, по суті чужих людей, в абсолютно такій же ситуації – ні краплі не соромно. Заїхав і живе вже вісім років. Ну сам би заробляв тоді…

– І сам теж особливо не напружується. Каже, я що вам, ночами повинен вагони вантажити? Ну я не знаю, люди ж якось квартири купують. Напевно, знаходять можливість, підробітки беруть, ночами сидять, або з батьками домовляються… Дочка мені потім каже, мама, ну навіщо ти лізеш. Ну не хочуть свекри допомагати, і не будуть, це ж ясно. Навіщо це все знову піднімати… А мені прикро, не можу! Ті батьки живуть собі на втіху, по санаторіям їздять, їм і слова сказати не можна! Зять, бачте, заборонив. Совісний такий! Щось перед нами з батьком йому не соромно…

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page