Коли Марина була малою, вона завжди відчувала: любов у домі розподілена нерівномірно. Їй дісталося більше обов’язків, ніж ніжності, а молодшому братові Андрію — більше усмішок і поблажок.

— Андрійко — моє сонечко, — казала мама, пригладжуючи його волосся. — А ти, Марино, допоможи на кухні, не стій без діла.

Так минуло дитинство. Марина навчилася мовчати, коли було боляче, і робити все, щоб заслужити бодай трохи материнського тепла. Але тепла не ставало більше.

Їй було двадцять два, коли вона вийшла заміж. Чоловік Ігор — простий, роботящий, не з багатої родини, але добрий і турботливий. Вони мріяли про своє житло, та грошей вистачало лише на зйом. І саме тоді, коли не стало бабусі, з’явилася надія.

— Квартира перейшла мені, — сказала мама, — але я ж не буду там жити. Якщо хочеш, можете з Ігорем переїхати туди.

— Серйозно, мамо? — зраділа Марина. — Ми б зробили там ремонт, оновили все…

— Робіть, робіть. Все одно мені це вже не треба. А там, колись і перепишу на тебе.

Вона сказала це між іншим, але для Марини ті слова стали наче благословенням.

Вони переїхали в стареньку бабусину квартиру — облуплені стіни, прогнила сантехніка, скрипучі підлоги. Але для молодих це було не страшно. Вони мріяли.

Ігор кожні вихідні возив мішки зі сміттям, сам клав плитку, ставив двері. Марина обирала шпалери, фарби, меблі. Вони брали підробітки, відкладали кожну копійку. За два роки квартира змінилася до невпізнання — світла кухня, затишна спальня, тепла підлога, нові меблі.

— Як у журналі! — дивувалася мама, коли прийшла в гості. — Молодці. Гарно зробили.

— Мамо, ми ж все своїми руками. Якось, може, підемо й перепишемо, щоб усе було офіційно?

— Та куди спішити? — відмахнулася вона. — Ти ж моя дочка, хіба я тобі чужа?

Марина усміхнулася, але всередині щось ворухнулося. Вона знала: мамі слово — як хмаринка вітром.

Минуло п’ять років. У Мариної з Ігорем народилася донька. Жили вони щасливо, поки одного дня мама не подзвонила й сказала:

— Маринко, послухай. Андрій привів дівчину. Я думаю, треба, щоб він мав своє житло. Ну, щоб не тинявся.

— А я тут до чого, мамо? — не зрозуміла Марина.

— Ну, квартира ж бабусина… Рідна домівка. Може, ви б поки пожили десь інде, а йому треба почати життя.

— Тобто ти хочеш, щоб ми з дитиною пішли на квартиру?

— Та не назавжди, — м’яко сказала мама. — Просто щоб йому було зручно.

Ігор тоді аж поблід.

— Марино, та вона ж не може нас вигнати! Ми ж тут усе зробили!

— Може, — гірко усміхнулася Марина. — Бо квартира не наша.

Наступного тижня мама прийшла з нотаріусом і, не дивлячись у доньчині очі, сказала:

— Так буде правильно. Він же син. А ти маєш чоловіка, сім’ю — справитеся.

Вони виїжджали мовчки. Залишили після себе блискучу кухню, нові шпалери, дитячий куточок. Усе, у що вкладали роки праці й серця.

Коли Ігор зачинив двері востаннє, Марина не плакала. Вона мовчала. Бо всередині не було сліз — тільки порожнеча.

Минуло сім років. Вони жили на орендованих квартирах, переїжджали з місця на місце. Потроху стали на ноги — Ігор відкрив невеличку справу, Марина працювала в офісі. Жили тихо, без матері, без братових звісток.

Аж поки одного вечора пролунав дзвінок у двері.

На порозі стояла мама. Посивіла, схудла, очі втомлені.

— Марино… можна я зайду?

— Заходь, — сухо відповіла донька.

Вони сіли на кухні. Мама крутила в руках хустинку.

— Я тоді… помилилася, — почала тихо. — Андрій… ну, я ж думала, він сім’ю створить, буде жити по-людськи. А він… обдурив мене. Я на нього квартиру переписала. Він сказав: “Так швидше, мамо”. А через три місяці продав її. Без мого відома.

— Як продав? — холодно перепитала Марина.

— А отак. А потім і гроші десь ділись. І я залишилась без нічого. А ще й лікарі кажуть — маю проблеми з серцем. І борги… бо брала кредити, щоб допомогти йому.

Мама дивилася на доньку благально.

— Я знаю, я винна. Я тоді тебе образила. Але зараз мені нікуди йти. Я ж твоя мати… допоможи мені.

У кімнаті запала тиша. Марина дивилася на маму — жінку, через яку стільки разів плакала ночами. І не могла зрозуміти: шкода їй її чи ні.

— Ти хочеш, щоб я допомогла? — спитала спокійно. — А де ти була, коли мене виганяла з тієї квартири? Коли я з немовлям сиділа по чужих орендованих кімнатах? Коли ми з Ігорем копійку до копійки складали, щоб вижити?

— Я… я тоді думала, що роблю правильно, — прошепотіла мама.

— А тепер що думаєш?

— Що втратила тебе. І що пізно все зрозуміла.

Марина довго мовчала. Потім сказала тихо, але твердо:

— Я не Бог, мамо. Я можу пробачити, але не повернути довіру. Допомогти тобі — як чужій людині, можливо. Як матері — ні. Бо ти сама колись від мене відмовилася.

Мама заплакала.

— Я тільки хочу, щоб ти знала… мені соромно. І якщо колись мені не стане — не тримай зла. Я все життя не вміла любити тебе правильно.

Вона вийшла. Двері зачинилися тихо, як крапка.

Тієї ночі Марина не спала. Дивилася у темряву, згадувала дитинство — як мама сміялася з Андрієм, як вона тягала воду з криниці, як чекала бодай одного “доню, я тобою горджуся”. Але того не було. І, мабуть, уже не буде.

Через кілька місяців прийшла звістка: мами не стало. Серце.

Марина поїхала на похорон. Було мало людей. Андрій навіть не приїхав — казали, десь за кордоном. Після служби Марина стояла біля могили довго.

— Мамо… я тебе пробачаю, — прошепотіла. — Бо ненависть не гріє. Але й любові у мені не залишилося. Може, там, де ти зараз, ти нарешті навчишся любити.

Після того вона довго ходила мовчки. І тільки через рік, коли на власному подвір’ї з чоловіком заклали фундамент нового дому, сказала Ігорю:

— Знаєш, усе життя я боялася, що в мене не буде свого куточка. Що завжди залежатиму від когось. А тепер я зрозуміла: дім — це не квартира і не папір з нотаріуса. Це коли поряд людина, яка ніколи не зрадить.

Ігор усміхнувся, обійняв її і сказав:

— От і добре, що ти це зрозуміла. Бо тепер у нас справді буде дім. Без минулого болю.

І коли над вечірнім небом запалилися перші зорі, Марина глянула вгору й тихо прошепотіла:

— Спочивай з миром, мамо. Я вже не злюся. Просто більше не болить.

Після того, як мами не стало, з братом Марина більше ніколи не бачилася, він не шукав зустрічей, а вона — тим більше… От така сумна сімейна історія.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.