– Не допоможуть нам діти, Степане, треба самим щось думати, – з сумом сказала Ганна дивлячись на пошарпані стіни квартири.
Степан мовчав, але в його мовчанні відчувалася згода і гіркота – на дітей, про яких вони дбали все життя, надії мало.
Ганна з дитинства мріяла мати власну простору хату. Не обов’язково палац, але щоб було місце для себе, для дітей, щоб пахло свіжою випічкою і можна було садити квіти під вікном. Та життя склалося по-іншому.
Коли вона вийшла заміж за Степана, вони оселилися у свекрухи. Жінка була добра, не дорікала невістці, навпаки – допомагала з дітьми, підказувала, як краще готувати чи прати. Але в тій хаті було всього дві кімнати: одна – свекрусі, інша – молодим. А як народився син, то стало ще тісніше.
– Степане, ну хіба ж це життя? – журилася Ганна. – Дитина росте, скоро йому буде ніде вчитися, ніде спати.
– Потерпи, жінко, якось викрутимося, – заспокоював її чоловік.
Доля ніби почула. Не стало тітки Ганни, і та лишила їй невелику однокімнатну квартиру. Радості не було меж. Хоч і тісно, зате своє. Вони переїхали, обжилися, вікна виходили на зелений двір, де росли каштани. В тій квартирі вже й донечка народилася.
Та грошей завжди бракувало. Степан вирішив поїхати на заробітки в Чехію. «Поїду, підзароблю – купимо дітям житло, а ми якось протягнемо», – казав він.
Роки йшли. Спочатку купили квартиру для сина. Син виріс, одружився, і житло стало йому у пригоді.
– Мамо, тату, якби не ви, ми б і не знали, де голову прихилити, – дякував він, отримуючи ключі.
Згодом і дочка підросла. Тоді й Ганна поїхала на заробітки – в Італію. Спершу було важко: чужа мова, чужі порядки. Вона працювала в старшої пані – прибирала, готувала, доглядала. Щовечора телефонувала додому, питала про дітей. І все відкладала кожне євро, щоб і дочці купити квартиру.
Минали роки. Син і дочка вже мали свої домівки, обставлені, з ремонтом.
Ганна повернулася додому, з чоловіком і далі жили у тій самій однокімнатній квартирі, що дісталася їм від тітки.
Квартира була стара, і Ганна вирішила: «Треба хоч тут зробити ремонт. Бо шпалери облізли, підлога скрипить, кухня – як із минулого століття».
Одного вечора Ганна заговорила з дітьми.
– Синочку, доню, я думала ремонт почати. Та грошей не вистачає. Може, допоможете трохи?
Син знизав плечима:
– Мамо, зараз тяжко, сам кредит плачу.
Дочка відвернула очі:
– Мамо, ми б і раді, але в нас свої витрати, ти ж розумієш…
Ганна відчула, як холод пройшовся по спині. Вона ж роками жила для них, посилала гроші, відмовляла собі у всьому. Її руки ще пам’ятали чужі підлоги, які вона мила в Італії. А тепер для них з чоловіком – «нема грошей».
Вона сиділа ввечері на кухні, де лампочка ледве світила, і тихо сказала чоловікові:
– Степане, якби я не затіяла того ремонту, то й не знала б, що ми їм непотрібні. Дітям дали все. А собі що лишили? Одну кімнату з облупленими стінами.
Степан тяжко зітхнув:
– Не кажи так, Ганнусю. Може, вони ще згадають.
– Та я й не жалію, що їм допомогли. Але бачиш, на дітей надії мало. Своє треба було думати…
Тієї ночі вона довго не могла заснути. Перед очима проходили всі роки: як залишала дім і їхала в чужу країну; як рахувала кожну копійку, щоб передати гроші додому; як мріяла, що колись вони з чоловіком житимуть у гарному домі.
А тепер мала лише одну кімнату і розуміння, що життя пройшло, вони з чоловіком начебто і працювали, але в їхньому житті нічого і не змінилося.
Проте вранці, дивлячись у вікно на каштани, Ганна відчула, що все ж таки не дарма. Діти мають дах над головою, не поневіряються, як вона колись. А їй із чоловіком, може, й вистачить цієї кімнатки. Тільки тепер вона твердо знала: жити треба і для себе теж, бо ніхто цього за тебе не зробить.
Це був урок, який дала їй сама доля: любов до дітей безмежна, але власний дім і власне життя – теж важливі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
