— Куряче філе знову вийшло трохи сухувате, Наталко, — Андрій обережно відсунув тарілку і злегка скривився. — У мами воно завжди таке ніжне, знаєш. Може, ти б поцікавилася її секретами?
Наталія повільно поклала виделку на стіл, намагаючись не зітхнути надто голосно. Вона щойно закінчила робочий день і витратила майже годину на приготування вечері — куряче філе з рисом та овочами.
— Минулого разу я заходила до Лідії Олексіївни, пам’ятаєш, чим це скінчилося? — Наталія прагнула, щоб її голос звучав спокійно і незвинувачувально. — Вона дві години пояснювала, що я навіть овочі для салату нарізаю неправильно. І не лише їх.
— І що? Зате навчила б тебе чогось корисного! — Андрій узяв телефон, демонструючи повну незацікавленість у подальшій трапезі. — Ти ж доросла людина, варто навчитися сприймати конструктивну критику.
Наталія глибоко вдихнула. Цей сценарій повторювався майже щовечора протягом останніх півроку. Андрій повертався від матері і одразу починав порівнювати: їхня орендована квартира, її кулінарні здібності, загальний рівень затишку — усе було гірше, ніж у Лідії Олексіївни.
— Давай сьогодні обійдемося без порівнянь? — вона спробувала посміхнутися. — Краще розкажи, як минув твій день?
— Нормально, — буркнув Андрій. — От тільки вдома у мами якось завжди чистіше, ніж у нас. Ти поглянь на це підвіконня! — Він демонстративно провів пальцем по краю. — Пил! А мама, між іншим, працює на повну ставку, не те що ти на своїх трьох чвертях, і при цьому у неї все сяє!
Наталія стиснула щелепи. Її перевели на неповний робочий день через кризу в компанії, і вона щодня підробляла віддалено, щоб зберегти рівень сімейного бюджету. Андрій прекрасно про це знав.
— Я витирала пил позавчора, Андрію, — вона встала і почала прибирати зі столу. — І взагалі, у твоєї мами квартира вдвічі менша за нашу, її простіше підтримувати в ідеальному порядку.
— Знову шукаєш виправдання! — Андрій закотив очі. — Просто визнай, що тобі поки що є куди рости у веденні дому. Це ж не страшно, але треба ж прагнути до кращого.
Наталія обережно поставила тарілки в раковину. Вона повернулася до нього.
— Ми разом живемо чотири роки. За цей час твоя мама жодного разу не похвалила нічого, що я роблю. Завжди лише зауваження, корективи та поради, як треба було зробити інакше. Тобі це не здається дивним?
— А що ж тут дивного? — Андрій знизав плечима. — Коли буде за що похвалити, то й похвалить. Мама справедлива, вона просто не стане робити компліменти просто так.
Він підвівся і попрямував до ванної. Наталія провела його поглядом. Коли вони познайомилися, Андрій був уважним і турботливим, цінував її незалежність. Перші роки Лідія Олексіївна трималася на відстані, але після весілля почала поступово втручатися, і це втручання стало тотальним.
Спочатку це були невинні поради щодо меблів. Потім регулярні, щоденні візити Андрія до матері після роботи. Тепер він повертався, приносячи нову порцію критики та пакунок із маминою їжею.
На столі лежав пакет із пиріжками. «Мама передала пиріжки, про всяк випадок. Вона знає, що ти втомлюєшся на роботі, і не хоче, щоб ми голодували, якщо ти не встигнеш приготувати», — передав Андрій слова матері, заходячи до квартири. Це була лагідна, але дуже відчутна образа.
Вона взяла один пиріжок. Смачно, тут не посперечаєшся. Але справа була не в кулінарних талантах Лідії Олексіївни. Справа була в тому, що з кожним днем Наталія все сильніше відчувала себе чужою, ніби вона змагалася з невидимим, ідеальним суперником.
Андрій вийшов із ванної з рушником на плечах.
— До речі, пам’ятай про наступну неділю, — сказав він, витираючи голову. — Мама чекає на обід. І, будь ласка, одягни щось елегантніше. Минулого разу ти була у цих своїх вільних джинсах, а мама вважає, що жінка має виглядати жіночно.
Наталія відчула, як її внутрішній спокій знову починає танути. Але вона лише кивнула. Не зараз. Вона була надто виснажена для чергової суперечки.
— Гаразд, — тихо відповіла вона.
Андрій, задоволений її поступливістю, сів перед телевізором. Наталія ще довго стояла біля вікна, розмірковуючи про те, як довго вона зможе терпіти це повільне, щоденне руйнування власної гідності.
Суботній ранок зустрів Наталію запахом свіжозвареної кави. Вона посміхнулася — Андрій сам приготував сніданок. Такі моменти нагадували їй, чому вона колись погодилася вийти за нього заміж.
— Доброго ранку, — вона увійшла на кухню, намагаючись не помічати кавові плями на стільниці.
— Привіт! — Андрій сидів за столом, втупившись у телефон. — Я вже поснідав. Тобі омлет залишив.
Наталія глянула на сковорідку: омлет був пересмажений. Але вона вдячно кивнула.
— Дякую, любий. Ти не забув, що сьогодні річниця нашого весілля? Чотири роки.
Андрій відірвався від телефону, насупився.
— А, так! Субота ж… Я десь собі відмічав. Чотири роки. Чудово! Слухай, мені треба до мами з’їздити. У неї там у ванній треба стару шафу розібрати.
— У річницю? — Наталія завмерла з піднятою чашкою. — Ми ж домовлялися піти до того ресторану, де ти робив пропозицію?
— Я швидко, туди-назад! — відмахнувся Андрій. — Години дві, не більше. Встигнемо в ресторан надвечір.
Наталія мовчки відвернулася. Вона вже знала, що «години дві» перетворяться на «до ночі». Лідія Олексіївна обов’язково знайде додаткові завдання, нагодує сина обідом і почне показувати сімейні альбоми, а він повернеться виснажений, але задоволений.
— Я приготувала тобі сорочку, — сказала вона нарешті. — Ту синю, нову.
— Прекрасно! — Андрій допив каву і підвівся. — Я поїхав. Зателефоную, як звільнюся.
Двері зачинилися, і Наталія залишилася сама. Вона неквапливо прибрала на кухні, одягла нову елегантну сукню, яку купила спеціально для цього вечора, зробила макіяж. Подивилася на годинник — перша година. Андрій поїхав три години тому.
Вона подзвонила до ресторану, підтвердила броню на сьому. Приготувала невеликий подарунок для чоловіка — шкіряний гаманець, про який він нещодавно згадував. Потім сіла на диван і почала чекати.
О п’ятій годині телефон сповістив про повідомлення: «Затримуюся. Мамі нездужає, тиск. Залишуся з нею до вечора, щоб проконтролювати її стан».
Наталія перечитала. Минулу річницю вони теж пропустили — тоді в Лідії Олексіївни був сильний біль у спині. Ще раніше — «прорвало трубу». Щоразу щось траплялося саме у важливі для них, а точніше, для неї, дні.
Вона скасувала броню. Зняла сукню, переодягнулась у домашнє і налила собі келих вина.
Андрій повернувся близько десятої вечора, без пакета з їжею, але зі стійким запахом маминих котлет.
— Як мама? — запитала Наталія, не підводячись із дивана.
— Вже краще! — Андрій кинув ключі на тумбочку. — Тиск нормалізувався. Я їй усі необхідні ліки купив.
— Дивно. Я дзвонила тобі тут увесь вечір…
— Телефон розрядився, — Андрій знизав плечима і сів у крісло. — А що в нас на вечерю?
Наталія повільно поставила келих на столик.
— Нічого. Вечеря мала бути в ресторані. Сьогодні річниця нашого весілля, пам’ятаєш?
— Я ж тобі пояснив, що мамі нездужало! — Андрій насупився. — Що я мав робити? Кинути її одну, коли вона ледве тримається?
— Твоїй мамі «погано» щоразу, коли у нас якась важлива подія, Андрію, — Наталія намагалася говорити спокійно, але голос її тремтів. — Тобі не здається це підозрілим?
— Ти натякаєш, що вона спеціально симулює? — Андрій підвищив голос. — Мама вже у віці, має проблеми зі здоров’ям!
— Твоїй мамі п’ятдесят шість років, і вона гасає, як електричка, щодня! Я сама бачила, як вона трохи автобуса не перегнала, наздоганяючи його! — парирувала Наталія. — І чомусь її тиск скаче лише тоді, коли ми плануємо провести час удвох!
— От тільки не починай! — Андрій підвівся і почав ходити по кімнаті. — Мама завжди добре до тебе ставилася, а ти її постійно в чомусь підозрюєш!
Наталія гірко посміхнулася.
— Добре ставилася? Вона за чотири роки жодного разу не назвала мене на ім’я при своїх друзях! Завжди «вона», «твоя дружина» чи «ця дівчина»! І постійно критикує все, що я роблю.
— Вона просто хоче допомогти тобі стати кращою! — Андрій підвищив голос. — Це не її провина, що ти так важко сприймаєш поради!
— Поради? — Наталія встала, дивлячись чоловікові просто у вічі. — Це не поради, Андрію! Це постійне знецінення моїх зусиль! І ти потураєш їй у всьому, тому що боїшся сказати «ні»!
— Я зараз не маю настрою це слухати! Провітрюсь! — Він схопив куртку.
Він вийшов, голосно грюкнувши дверима. Наталія залишилася сама, дивлячись на подарунковий гаманець. Можливо, він знадобиться наступного року. Якщо цей шлюб доживе до наступних роковин…
Неділя видалася сонячною. Наталія прокинулася рано. Андрій уже був на кухні.
— Снідатимеш? — запитав він, у його голосі вже не було вчорашнього роздратування.
— Так, із задоволенням, — вона сіла за стіл. — Слухай, може, прогуляємося сьогодні? Погода чудова, давно разом нікуди не вибиралися.
Андрій зам’явся, переступаючи з ноги на ногу.
— Загалом, я обіцяв мамі допомогти з ремонтом у ванній. Там плитку перекласти треба.
Наталія завмерла з піднятим кухлем.
— Знову? — тихо промовила вона. — Ми ж домовлялися провести цей вихідний разом! Після вчорашнього…
— Наталко, ну що ти починаєш? — Андрій роздратовано махнув рукою. — Я обіцяв мамі ще тиждень тому. Вона сама живе, кому ще допомагати їй?
— У твоєї мами є молодший брат, який живе за три квартали від неї, — Наталія відставила незайманий чай. — І двоюрідна сестра з чоловіком у її ж домі. Але чомусь допомагати маєш тільки ти!
— Ти серйозно ревнуєш мене до рідної матері? — Андрій недовірливо подивився на дружину. — Це нерозумно! Батьки — це святе, я не розумію, як ти цього не розумієш.
Наталія мовчала. Вона знала, що будь-яка спроба заперечити призведе до того, що її виставлять егоїсткою, яка не поважає сімейні цінності.
— Гаразд, допомагай, — зрештою сказала вона, пригнічуючи розчарування. — О котрій повернешся?
— Не знаю. — Андрій уже одягав куртку. — Може, на вечерю, може, пізніше. Ти ж знаєш, з плиткою мороки багато.
— Андрію, припини! — Він роздратовано смикнув блискавку. — Я не маленький, сам розберуся!
Двері зачинилися.
Наталія не чекала Андрія на вечерю. Він з’явився близько одинадцятої, з великим пакетом і запахом маминих котлет.
— Привіт! — Він виглядав задоволеним. — Я тобі поїсти приніс. Мама наготувала стільки, що вистачить на тиждень!
Наталія подивилася на пакунок.
— Я вже повечеряла, — сказала вона. — І на завтра теж усе приготувала.
— Ну й дарма, — Андрій дістав контейнер. — Подивися, які котлети! Не те, що твої — сухі, як підошва! У мами вони завжди соковиті!
— Що ти сказав? — тихо запитала Наталія.
— Що у мами котлети краще виходять! — повторив Андрій безтурботно. — Вона м’ясо тричі прокручує і додає сало, тому вони такі соковиті. А ти…
— Досить! — Наталія різко встала. — Я не збираюся більше це слухати! Кожен божий день ти повертаєшся і розповідаєш, яка в тебе чудова мати і яка недолуга дружина! Я втомилася від цього!
— Та що з тобою? — заперечив Андрій. — Я просто констатую факт! Мама справді готує краще, підтримує порядок краще, і взагалі…
— І взагалі, ти давно вже обрав, з ким тобі комфортніше! — вигукнула Наталія.
— Що ти маєш на увазі?! — не зрозумів Андрій.
— Ти вже давно обрав, Андрію! Ти не можеш жити без її тотальної участі у нашому побуті. Ти не можеш відрізнити пораду від контролю, а турботу — від маніпуляції! Якщо ти не можеш жити, не порівнюючи мене з нею, то, можливо, тобі варто жити там, де ти почуваєшся прийнятим і комфортним!
Його обличчя почервоніло від люті.
— Як ти смієш так говорити про мою матір? Вона завжди хотіла нам допомогти!
— Допомогти? — Наталія зробила крок вперед. — Вона хотіла контролювати мене через тебе! І в неї вийшло!
Андрій схопив декоративну подушку з дивана і з силою жбурнув її в протилежний кут кімнати. Вона впала з глухим стуком.
— Бачиш, чого ти мене довела? — він кричав, і його обличчя спотворилося. — Я ніколи так не робив!
— Так, раніше ти просто йшов до мами! — Наталія схрестила руки на грудях. — А тепер вирішив влаштувати скандал?
Його лють була жахливою. Він підскочив до журнального столика і перекинув його. Книги та журнали розлетілися по підлозі.
— Що ти робиш?! — вигукнула Наталія, відсахнувшись.
— А ось що! — Андрій перейшов до полиці. — Якщо тобі начхати на все, що дорого мені, я теж можу!
Він скинув на підлогу першу книгу, обкладинка відлетіла від сторінок. Наталія кинулася до нього.
— Припини зараз же!
— Мені подобається! — Він продовжував трощити, глузливо сміючись. — Може, тепер ти зрозумієш, яке це — коли руйнують те, що тобі дорого!
Він кинувся до її робочого столу, де стояв ноутбук.
— Тільки чіпай — пошкодуєш, — холодно попередила Наталія.
— І що ти зробиш? — Андрій глузливо пирхнув, простягаючи руку до комп’ютера.
Наталія не пам’ятала, як опинилася біля нього. Вона схопила його за руку і з усієї сили відштовхнула. Андрій похитнувся, врізався у стіну і осів на підлогу, втомлено дихаючи. Його рука не дістала до ноутбука.
Настала тиша — оглушлива і пронизлива. Андрій сидів на підлозі, дивився на розкидані речі і на неї, а вона стояла, притулившись до стіни, дивлячись на хаос.
Наталія зрозуміла, що цей шлюб закінчено. Не через пиріжки і не через тиск. А через тотальну неповагу, яку він виявив щойно, намагаючись знищити те, що було важливим для неї.
Ранок зустрів Андрія головним болем і кімнатою, що здавалася нереальною. Він лежав на дивані, під головою — подушка, поряд склянка води. Наталія сиділа навпроти, спокійна, але зібрана.
— Що… — він спробував сісти. — Що сталося?
— Ти влаштував погром, — сказала вона рівним голосом. — Подушки, книги, перевернутий столик.
Андрій із зусиллям сфокусував погляд на дружині. Він згадав лють і крики.
— Наталко, я знаю, що був неправий. Я не повинен був так поводитися.
— Твої речі зібрані, — Наталія кивнула на велику дорожню сумку біля дверей. — Ключі залишиш на тумбочці.
— Що?! — Андрій, нарешті, сів. — Ти мене виганяєш?
— Так, — просто відповіла вона. — Я більше не житиму з людиною, яка не поважає мене, мої кордони, і дозволяє своїй матері диктувати, як нам жити. Те, що ти зробив учора, — це межа. Межа, після якої немає повернення.
— Але я ж вибачився! Я знаю, що був не правий! — він схопився на ноги, хитаючись. — Ми ж сім’я!
— Були сім’єю, — поправила Наталія. — Поки твоя мати не стала центром нашого сімейного життя, а ти не став її слухняним виконавцем. Ми говорили про це чотири роки, Андрію. Ти обрав її.
Вона встала і підійшла до дверей.
— У тебе є година, щоб зібрати все необхідне, що ти не встиг зібрати. Потім я поміняю замки.
— Наталко… — він зробив останню спробу. — Давай поговоримо. Я обіцяю, що все зміниться. Я поговорю з мамою.
— Ні, — відрізала Наталія. — Ти говорив чотири роки, і нічого не змінилося. Бери речі та йди до тієї, хто для тебе завжди на першому місці. Тепер ти маєш повне право жити на її умовах.
Андрій, хитаючись, підійшов до валізи. Він глянув на дружину, наче бачив її вперше — сильну, холодну, з непохитною рішучістю.
— Ти ще сама приповзеш до мене, — пробурмотів він, застібаючи куртку. — Сама.
— Сумніваюся, — Наталія відчинила двері.
Вона дочекалася, поки він переступить через поріг, і зачинила її, не давши йому сказати останнє слово.
Тепер залишилося лише розлучення, поділ майна і відновлення власного життя. Життя, де її гідність і її кордони будуть на першому місці. Нарешті, вона відчула спокій, який був їй недоступний останні чотири роки.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
