Ранок того дня був туманним і липким. Галина стояла на порозі своєї веранди, тримаючи в руках горнятко вже захололої кави. Стіни хати, побілені ще покійним батьком, потроху вкривалися мереживом тріщин. Вони були як зморшки на обличчі старої людини — глибокі, болючі, такі, що вже нічим не замажеш.

— Галю, ти знов за своє? — почувся голос матері з кухні.

Ганна Степанівна, хоч і була вже в літах, бачила доньку наскрізь. Вона знала, що Галина вже тиждень не спить, перераховуючи в умі копійки.

— Мамо, ну а як інакше? — Галина зайшла в хату, поставила горнятко в раковину, де тонкою цівкою текла вода. Кран давно треба було міняти. — Андрійку в одинадцятий клас іти. Віта теж… Скоро випускний. Плаття, туфлі, репетитори. А де його взяти? На пошті моєї зарплати ледве на хліб і світло вистачає.

— Може, у Оксани спитай ще раз? — обережно мовила мати.

Галина гірко посміхнулася. Оксана, її молодша сестра, вдало вийшла заміж у місто. Чоловік — бізнесмен, квартира — як палац. Але кожна копійка, яку Оксана давала Галині, супроводжувалася таким поглядом, ніби вона від серця відриває останнє.

— Не піду більше, мамо. Соромно мені. Вона минулого разу сказала: «Галю, ти ж розумієш, Ігор злиться. Ми теж не бездонна бочка». Я після тих слів два дні плакала. Ніби я жебрачка якась.

Того вечора Галина пішла до сестри востаннє. Просто щоб попрощатися.

— Ти що, серйозно? В Італію? — Оксана сплеснула руками, сидячи у своїй розкішній вітальні. — Та ти ж мови не знаєш. І діти… Як вони без тебе?

— А як вони зі мною, Оксано? В рваних кедах? — голос Галини здригнувся. — Ти мені допомогла, дякую. Але я хочу сама. Хочу, щоб вони вчилися. Щоб не заглядали нікому в руки.

— Ну, дивись… — Оксана зітхнула. — Тільки ж знаєш, там цукру не розсипано. Працюватимеш від зорі до зорі.

— Я роботи не боюся. Я бідності боюся, яка моїх дітей за горло тримає.

Збори були швидкими. Стара сумка на колесиках, кілька змін білизни, фотографія дітей у пластиковій рамочці. Найважче було дивитися в очі синові. Андрій став уже вищим за неї, плечистий, серйозний.

— Мам, може не треба? — спитав він, допомагаючи застібати сумку. — Я піду на будівництво після школи, зароблю.

— Тобі вчитися треба, синку. На інженера, як ти хотів. Будівництво від тебе нікуди не втече, а мізки треба розвивати, поки молодий.

Віта, донька, просто тиснулася до плеча і мовчала. Вона була зовсім дитиною, хоч і вважала себе дорослою красунею.

— Бабусю слухайтеся. Хату не розваліть, — намагалася жартувати Галина, хоча в грудях усе стискалося так, що дихати було важко.

На пероні вокзалу пахло соляркою і дешевим тютюном. Автобус «Чернівці — Рим» чекав на своїх пасажирів. Жінки, такі ж, як Галина — зі втомленими очима і міцно стиснутими губами — займали місця.

— Все, мамо, я пішла, — Галина обійняла стару матір.

— Їдь, доню. Я ще маю сили. Подивлюся за ними. Головне — себе бережи. Не переробляйся там до смерті.

Коли автобус рушив, Галина довго дивилася у вікно на знайомі вулиці, на криві паркани рідного села, поки вони не розчинилися в сутінках. Вона не знала, що повернеться сюди зовсім не скоро.

Італія зустріла Галину не сонцем і апельсинами, а запахом миючих засобів і безсонними ночами. Її перша робота була в будинку синьйори Марії — літньої жінки з характером, гострим як бритва.

— Галіна! — кричала вона щоранку. — Де моя кава? Чому пил на комоді?

Галина мовчала. Вона вчила слова: «так», «ні», «вибачте», «зараз зроблю». Вечорами, коли синьйора засинала, Галина сідала в маленькій кімнатці, яка більше нагадувала комірчину, і діставала блокнот.

Там вона вела свій головний рахунок. «Андрію на курси — 200 євро. Віті на куртку — 100 євро. Мамі на ліки — 50 євро».

Кожна зароблена купюра в її голові перетворювалася на цеглини, книги, одяг для дітей. Вона економила на всьому. Замість того, щоб купити собі нові мешти, підклеювала старі. Замість смачної вечері купувала найдешевшу пасту.

— Навіщо ти так себе мучиш? — питала її подруга по нещастю, така ж заробітчанка Люба, з якою вони бачилися по неділях у парку. — Купи собі хоч кофтину нову. Ти ж гарна жінка, Галю.

— Мені не треба кофтин, Люб. Мені треба, щоб Андрій в університет вступив. Він мені вчора дзвонив, каже — на бюджет пройшов, але треба на гуртожиток, на проживання. Як я можу тут гроші тринькати, коли він там на мівіні сидить?

Минали роки. Галина звикла до чужої мови, навчилася готувати італійські страви краще за самих італійців, але щоночі їй снилася її стара хата. Снилося, як цвітуть яблуні в саду, як рипить хвіртка.

Через п’ять років Андрій закінчив інститут. Галина на випускний приїхати не змогла — працювала, щоб закрити останній платіж за навчання. Вона плакала в слухавку, дивлячись на фотографію сина в мантії, яку він надіслав їй у месенджері.

— Мамо, дякую тобі, — казав він. — Я роботу знайшов. Хорошу, в Києві. Тепер я буду тобі допомагати.

— Ти собі помагай, синку. Тобі на ноги треба ставати. А я ще трохи попрацюю. Віті ще рік лишився…

А потім почалося доросле життя дітей. Віта вийшла заміж. Андрій теж знайшов хорошу дівчину. І знову Галина була «спонсором».

— Мамо, ми квартиру хочемо в іпотеку взяти, — якось сказав Андрій. — Але перший внесок такий великий…

— Я дам, синку. В мене якраз відкладено.

Вона не сказала йому, що заради цього внеску працювала на двох роботах півтора року, спала по чотири години на добу і майже перестала їсти м’ясо.

Потім була квартира для Віти. Потім ремонт у тих квартирах. Галина була як невидимий атлант, що тримав на своїх плечах добробут усієї родини.

— Галю, а ти про себе коли подумаєш? — питала мати під час рідкісних дзвінків. — Хата ж зовсім занепала. Дах минулої весни текти почав, Андрій приїжджав, латав, але каже — там крокви міняти треба. Все гниле.

— Та нічого, мамо. От діти обживуться, тоді я вже за хату візьмуся. Ще рік-два, і повернуся. Побудуємо щось маленьке, затишне.

Але «рік-два» розтягнулися на п’ятнадцять років.

Коли Галина нарешті зійшла з автобуса в рідному селі, вона відчула себе чужою. Ноги не звикли до нерівного асфальту, очі відвикли від такої кількості зелені й тиші.

Вона підійшла до своєї хвіртки і зупинилася. Її хата здавалася маленькою і втомленою. Стіни осіли, штукатурка обсипалася, оголюючи стару дранку. Паркан похилився, тримаючись на чесному слові.

— Боже мій… — прошепотіла вона. — Яка ж вона стара.

Вона зайшла всередину. Пахло вогкістю і старими речами. Мати зустріла її на порозі, плачучи від щастя.

— Приїхала… Нарешті приїхала, доню.

Вечеряли на кухні. Галина дивилася на чорну від сажі піч, на старий стіл, застелений клейонкою, і в голові знову почав працювати калькулятор.

«Це ж скільки треба грошей? Фундамент укріпити, дах знести, вікна замінити. Це ще десять років в Італії…»

Вона відчула таку втому, якої не відчувала за всі роки заробітків. Руки опустилися. Невже це ніколи не закінчиться? Невже вона так і помре в чужих будинках, латаючи чужі життя, а своє так і залишиться руїною?

Наступного ранку Галина вийшла на подвір’я. Подивилася на сусідську ділянку, де колись був пустир і старі хащі. Тепер там стояв невеличкий будиночок. Він був такий гарний, що здавався іграшковим: світло-бежеві стіни, темна черепиця, великі вікна і маленька тераса з квітами.

— Оце так… — здивувалася вона. — А хто це таку красу відбудував? Баба Настя ж город продавала?

Мати, що саме вийшла посипати курям, загадково всміхнулася:

— Та хтось купив пару років тому. Тихенько так будували, майстри кожен день приїжджали. Славна хатка, правда?

— Дуже славна, — зітхнула Галина. — Оце б мені таку. І більше нічого не треба.

Через два дні приїхали діти. Андрій на своїй машині, Віта з чоловіком. В хаті стало тісно і шумно. Галина метушилася, намагаючись нагодувати всіх домашніми пирогами — вона так скучила за цим простим жіночим клопотом.

— Мамо, досить бігати! — сміявся Андрій. — Сядь, відпочинь. У нас до тебе справа є.

— Яка справа? — Галина витерла руки об фартух. — Гроші треба? В мене трохи лишилося з останньої поїздки, я думала на дах відкласти…

Віта підійшла до неї, обійняла за плечі.

— Ні, мамо. Гроші нам не треба. Ми хочемо тобі дещо показати.

— Що показати? На городі щось виросло? — не розуміла Галина.

— Ходімо, — Андрій взяв її під руку і повів до виходу.

Вони вийшли за хвіртку, пройшли кілька метрів і зупинилися біля того самого нового будинку. Андрій дістав із кишені ключі. Великі, на красивому брелоку.

— Сину, ти що? Ти ключі від чужої хати взяв? — перелякалася Галина. — Тікаймо, зараз господарі вийдуть!

Але Андрій спокійно підійшов до хвіртки, відімкнув її і жестом запросив матір увійти.

— Заходь, мамо. Це твій дім.

Галина завмерла. Серце пропустило удар. Вона дивилася на сина, потім на дочку, потім на маму, яка вже теж стояла поруч і втирала сльози краєм хустки.

— Як… як мій? — голос Галини став зовсім тонким.

— Отак, — сказала Віта, підштовхуючи її до дверей. — Ми з Андрієм це задумали ще три роки тому. Коли ти нам квартири купувала, ми з кожної своєї зарплати відкладали. Плюс премії, плюс підробітки. Хотіли, щоб ти приїхала не в старі стіни, які на голову падають, а в нормальне житло.

Вони зайшли всередину.

В передпокої було тепло — працювала сучасна система опалення. Пахло деревом і новою фарбою. Андрій повів її в кухню. Там стояли нові меблі, сяяла плита, а на столі вже стояла ваза з її улюбленими польовими квітами.

— Тут ванна кімната, — Віта відчинила двері. — Більше ніяких туалетів на вулиці, мамо. І душова кабіна, і пральна машинка. Все, як ти любиш.

Галина торкалася пальцями стін, гладила гладку поверхню столу. Вона не могла повірити, що це не сон. Що їй не треба знову збирати сумку, не треба їхати в холодний Рим, не треба терпіти крики чужих синьйор.

— А стара хата? — прошепотіла вона.

— Стару хату знесемо, — твердо сказав Андрій. — Зробимо там великий сад. Яблуні посадимо, груші. Будеш відпочивати. Ти свою норму роботи на три життя вперед виконала. Тепер наша черга.

Галина сіла на м’який диван у вітальні. Вона дивилася на свої руки — натруджені, з вузлуватими суглобами, з тріщинками на шкірі, які ніякий крем не міг загоїти. П’ятнадцять років ці руки робили все для інших.

І ось вперше ці «інші» — її найрідніші люди — повернули їй борг. Не грошима, а турботою.

— Я ж… я ж просто хотіла, щоб ви людьми виросли, — заплакала вона, закриваючи обличчя руками.

— Ми й виросли, мамо. Саме тому, що ти нам такий приклад дала, — Андрій сів поруч і міцно обійняв її.

Того вечора, коли діти поїхали назад до міста, а мати заснула у своїй новій, затишній кімнаті, Галина вийшла на терасу.

Було тихо. Тією особливою сільською тишею, де чути тільки цвіркунів і далекий гавкіт собак. На небі висипали зорі — такі великі й яскраві, яких ніколи не побачиш в Італії.

Вона заварила собі чаю. Справжнього, з м’ятою зі свого городу. Сіла в крісло-гойдалку, яке теж купили діти.

Вона згадала свій перший день у Римі. Пам’ятала, як ховалася в туалеті на вокзалі і плакала, бо не знала, куди йти і що робити. Пам’ятала, як боліла спина після прибирання триповерхових вілл. Пам’ятала солодку мить, коли надсилала перший переказ додому — цілих 200 євро, які тоді здавалися багатством.

Вона ні про що не шкодувала.

Так, вона втратила молодість. Так, вона не бачила, як її діти ставали дорослими щодня, бачила їх лише уривками, під час коротких відпусток. Але зараз, дивлячись на цей будинок, вона розуміла: все було правильно.

Її діти не стали егоїстами. Вони не сприйняли її допомогу як належне. Вони бачили її мозолі. Вони цінували кожну її сльозу.

Галина заплющила очі. Тепер їй не треба було рахувати дні до від’їзду. Їй не треба було купувати квиток на автобус.

Вона була вдома. У своєму власному домі, де кожна цеглина була просякнута любов’ю її дітей.

— Дякую, Господи, — тихо сказала вона в нічне небо. — Дякую, що почув.

А десь у глибині саду рипнула стара хвіртка старої хати. Ніби прощалася з нею, відпускаючи в нове, спокійне життя. Галина вперше за п’ятнадцять років заснула без тривоги. Їй більше не снилася чужина. Їй снився сад, який вони з Андрієм посадять навесні.

Сад, який буде цвісти вже для неї.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.