— Куди це ти зібрався такої ранішньої пори у неділю? Навіть снідати не став.
Віра стояла в коридорі, тримаючи в руках куртку чоловіка.
Дмитро, застібаючи ґудзики на сорочці перед дзеркалом, навіть не повернув голови в її бік.
Його рухи були нервовими, уривчастими.
— Справи виникли, Віро. Треба заскочити на об’єкт, перевірити зміну. До обіду буду, не чекай із пирогами.
— Які можуть бути справи у вихідний? Ти ж казав, що будівництво заморозили до весни.
— Слухай, ну не починай допити з самого ранку, гаразд? Я не хлопчик, щоб звітувати за кожен крок.
Він швидко поцілував її у щоку — холодним, формальним жестом — і вискочив за поріг так стрімко, наче за ним гналися всі борги світу.
Віра проводила його поглядом крізь щілину у дверях, а потім подивилася на куртку, що залишилася в її руках.
Тканина була важкою, ще вогкою після вчорашньої зливи, пахла бетоном і димом.
«Треба вичистити, бо соромно перед людьми», — подумала вона.
Вона машинально засунула руку в кишеню — звичка, що залишилася ще з часів їхньої молодості.
Пальці намацали якісь папірці: чеки з супермаркету, дрібні монети, обгортка від м’ятної цукерки.
Але в глибині лівої кишені знайшовся складений учетверо аркуш із блокнота.
Віра розгорнула його, очікуючи побачити список будматеріалів або номер телефону замовника.
“Дмитре, не забудь про 150 тисяч до п’ятниці. Або я розповім усе твоїй дружині. Сніжана.”
Світ навколо Віри хитнувся.
Вона перечитала ці три рядки раз, другий, третій, сподіваючись, що зір її підводить.
Сто п’ятдесят тисяч? До п’ятниці?
Що саме Сніжана — його рідна сестра — збирається розповісти?
Вона опустилася на старенький табурет прямо в передпокої, відчуваючи, як серце починає бити важким молотом.
Найстрашнішим було те, що таких грошей у їхній родині просто не існувало.
Принаймні, вільних.
Останні три роки їхнє життя нагадувало безкінечний марафон виживання.
Їхня єдина донечка Оленка з самого народження мала проблеми з суглобами.
Дитина росла, і з кожним роком ходити їй ставало все важче.
Консультації, масажі, дорогі мазі. Потрібна була дорога реабілітація, щоб у неї все стало добре.
Віра брала додаткові нічні зміни в місцевій поліклініці, хоча після основної роботи її ноги гули, як високовольтні дроти.
Дмитро працював виконробом на приватних забудовах, зникаючи на вихідні.
Вони забули, що таке відпустка.
Вони не купували собі нового одягу, доношуючи старі светри.
Навіть холодильник на кухні, що деренчав ночами, як старий трактор, вони не міняли, бо кожна сотня гривень мала своє призначення.
— Триста двадцять сім тисяч, — прошепотіла Віра у порожнечу прихожої. — Ми вже зібрали триста двадцять сім тисяч.
Це була сума їхніх сподівань.
Операцію було призначено на наступний місяць.
Оленка рахувала дні в календарі. Вчора вона сиділа за столом і малювала кросівки — яскраві, з рожевими шнурками.
— Мамо, а після лікарні я зможу піти з дівчатами на танці? Хоча б просто постояти поруч?
— Ти будеш танцювати краще за всіх, сонечку. Обов’язково будеш.
А тепер ця записка.
Сто п’ятдесят тисяч. Сніжана.
Віра заплющила очі, згадуючи останній візит сестри чоловіка.
Місяць тому Дмитро прийшов додому сам не свій.
Віра підсіла до нього, обійняла за плечі:
— Дімо, що трапилося? На роботі проблеми?
— Та Григорій Савич, племінник Сніжани. Хлопець встряг у якусь халепу з боргами. Попросив п’ятдесят тисяч «перехватити» на місяць. Обіцяє повернути з відсотками.
— Ти що, дав йому ці гроші?! Це ж Оленчині кошти!
— Та це ж родина, Віро! Сніжана присягалася, що через три тижні все повернуть. Хлопцю треба допомогти, щоб у нього проблем великих не було.
— А нашій дитині не треба допомогти?! Ми для кого ці гроші роками відкладали?
— Поверне він, не кричи! Ти вічно все ускладнюєш.
Тоді вона промовчала.
Повірила чоловікові, бо хотіла вірити.
А тепер — цей лист. Тут пахло чимось значно страшнішим за звичайну допомогу родичам.
Віра вхопила телефон.
Набрала номер Дмитра. “Абонент перебуває поза зоною досяжності”.
Вимкнув. Навмисно сховався.
Вона вскочила, накинула пальто і схопила сумку.
Вона не буде сидіти й чекати. Вона поїде до Сніжани. І витрусить із неї правду.
У маршрутці було душно, але Віру Петрівну било ознобом.
Перед очима, як кадри хроніки, пролітали останні роки.
Ось вони з Дмитром сидять при світлі настільної лампи, перераховують пом’яті купюри.
Він складає їх у старий конверт, а вона старанно записує в зошит:
«Березень — вісім тисяч триста. Разом двісті сорок дві тисячі».
Кожна гривня пахла її втомою і його потом.
Ось вона відмовляється від путівки в Миргород, яку їй пропонувала профспілка майже безкоштовно.
Підруга Оксана тоді сварилася:
— Віро, ти ж на тінь схожа! Поїдь, хоч води поп’єш, спину підлікуєш!
— Не можу, Оксано. Нам операція важливіша за мою спину.
А Сніжана. Сніжана завжди була іншою.
Вона жила так, ніби завтра ніколи не настане.
Дорогі ресторани, фото з відпочинку в Єгипті, нові сумочки кожного сезону.
Вона працювала якимось консультантом, але гроші у неї зникали швидше, ніж з’являлися.
І вона постійно тягнула їх із брата.
— Дімочка, виручи! Ну що тобі, шкода для рідної сестри? Ми ж одна родина!
І Дмитро давав.
То п’ять тисяч на ремонт машини, то три тисячі на якийсь терміновий платіж.
Сніжана брала ці гроші так легко, ніби це був фантик від цукерки, а повертала, мабуть, у паралельному всесвіті.
Маршрутка зупинилася біля новобудови в престижному районі.
Віра вийшла, відчуваючи, як серце калатає.
Вона піднялася на потрібний поверх і рішуче натиснула на кнопку дзвінка.
Сніжана відчинила двері майже одразу.
Вона була в шовковому халаті, з ідеальною зачіскою і чашкою пахучої кави.
— О, Віро! — усмішка миттєво зникла з її обличчя, коли вона побачила очі гості. — Яким вітром? Дмитра тут немає.
— Сніжано, нам треба поговорити. Без свідків.
Віра пройшла на кухню, не роздягаючись.
Вона виклала на стіл ту саму записку.
— Поясни мені, що це означає. Чому мій чоловік винен тобі сто п’ятдесят тисяч? І що саме ти збираєшся мені розповісти?
Сніжана взяла папірець, пробіглася очима, і її обличчя миттєво змінилося.
Маска «світської левиці» сповзла.
— А, це, Дмитро тобі не розповів? — вона почала гарячково терти край халата.
— Як бачиш, ні. Тому я запитую в тебе.
— Слухай, Віро, може, кави? Давай заспокоїмося.
— Сніжано! Я не за кавою приїхала!
Сестра чоловіка зітхнула і важко опустилася на стілець навпроти.
— Гаразд. Рік тому Дмитро попросив у мене в борг двісті тисяч гривень. Сказав, що знайшов вигідний варіант інвестувати в нерухомість через Григорія Савича. Обіцяла прибуток ледь не сто відсотків.
У Віри потемніло в очах.
Плити під ногами наче розступилися.
— Що?! Які двісті тисяч?! Звідки у тебе такі гроші?
— Я оформила кредит під залог своєї квартири. Дмитро клявся, що за пів року ми все повернемо і ще зверху заробимо. Він казав, що ти знаєш, що ви разом вирішили ризикнути «вільними грошима», аби Оленці потім купити ще й квартиру.
— Ми збираємо на операцію кожну копійку! — Віра вдарила долонею по столу так, що кава в чашці хлюпнула на скатертину. — Він крав у власної дитини?!
— Почекай! — Сніжана теж підняла голос. — Він сказав, що ці гроші не критичні, що ви встигаєте зібрати основну суму!
— Покажи мені розписку. Або договір. Будь-що!
Сніжана винувато відвела погляд.
— Ми ж родичі. Я вірила йому на слово. Тільки тепер банк виставляє мені рахунки, які я не можу закрити. Якщо до п’ятниці я не внесу 150 тисяч, вони почнуть процедуру вилучення квартири.
Віра закрила обличчя руками.
Картина склалася.
Чоловік брав гроші в сестри, брехав обом жінкам, вплутався в якусь недобру справу і тепер, напевно, збирався взяти відсутню суму з «недоторканного» конверта Оленки.
— Сніжано, ти хоч розумієш, що ти накоїла? — голос Віри став тихим, і від того ще страшнішим. — Ти допомагала йому красти здоров’я в Оленки.
— Я не знала! — Сніжана заплакала, туш потекла чорними струмками по щоках. — Дмитро так переконливо говорив. Я думала, він господар у домі!
Віра знову набрала номер чоловіка. Цього разу він відповів. Голос був глухим, наче з підземелля.
— Алло.
— Їдь до сестри. Зараз же. Або я йду в поліцію і пишу заяву. Мені байдуже, що ти мій чоловік.
Він приїхав через сорок хвилин.
Виглядав так, ніби постарів на десять років. Його колись широкі плечі поникли.
— Віро, я хотів як краще, — почав він з порога.
— Мовчи, Дмитре. Просто мовчи. Де гроші, які ти взяв у Сніжани? І де ті п’ятдесят тисяч, які ти нібито «позичив» Григорію місяць тому?
Дмитро опустився на стілець, підперши голову руками.
— Їх немає. Григорій Савич виявився не порядною людиною. Будівництва не існувало. Я вклав туди все: і те, що взяв у Сніжани, і частину наших.
— Частину наших? Скільки саме, Дмитре? Кажи правду!
— Сто двадцять тисяч, — прошепотіла він.
Віра відчула, як у серці щось холоне.
Сто двадцять тисяч із їхніх трьохсот двадцяти семи.
Тобто грошей на операцію більше немає.
— Ти зруйнував її надію, — сказала вона, і в кабінеті запала тиша. — Ти вибрав жадібність замість життя власної дочки.
— Я хотів, щоб ми жили як люди! — сказав Дмитро. — Щоб у тебе була нормальна машина, щоб Оленка вчилася за кордоном! Я хотів вирватися з цих злиднів!
— Ми не були в злиднях, Дмитре. Ми були в любові. Тепер ми в боргах і в ненависті.
Сніжана з кутка кухні заголосила:
— А я?! Що мені робити з квартирою?! Банк забере її в п’ятницю!
Віра встала. Її погляд був твердим, як граніт.
— Слухайте мене обидва. Дмитре, ти сьогодні ж виставляєш машину на продаж. Терміново. Мені байдуже, за скільки її заберуть перекупники. Сніжана, ти продаєш свої прикраси, шуби і все, що в тебе є цінного. Решту Дмитро візьме як кредит на своє ім’я.
— Але як ми будемо платити?! — вигукнув чоловік.
— Будеш працювати на трьох роботах. Спатимеш у побутівці на будівництві. Але гроші для Оленки мають бути відновлені до копійки через два тижні. Або ти для нас більше не існуєш. Ні як чоловік, ні як батько.
Віра Петрівна повернулася додому.
Вона не плакала. Сльози скінчилися ще там, на кухні у Сніжани.
Вона зайшла в кімнату дочки. Оленка спала, притискаючи до себе малюнок із кросівками.
Жінка підійшла до схованки, де лежали документи.
Вона забрала всі картки і змінила паролі.
Відтепер кожна копійка була під її особистим залізним контролем.
Увечері повернувся Дмитро. Він приніс документи про продаж машини.
Сума була меншою, ніж вони сподівалися, але це був перший крок.
— Я знайшов другу роботу, Віро. Охороною на складі в ніч.
Вона не відповіла. Вона просто готувала вечерю.
— Ти пробачиш мене коли-небудь?
Віра Петрівна зупинилася, дивлячись у вікно на нічне місто.
— Прощення треба заслужити не словами, а кроками. Наступного місяця Оленка має зробити свій перший крок після операції. Твої кроки мають бути такими ж важкими і чесними, як її.
Вона дістала ту саму записку з кишені, розірвала її на дрібні шматочки і викинула в кошик.
— Дякую тобі, Сніжано, — прошепотіла вона сама до себе. — Якби не твоя жадібність і погрози, я б дізналася про все тоді, коли вже було б пізно.
Операція відбулася.
Важко, довго.
Але через пів року Оленка справді взула ті самі рожеві кросівки.
Вона зробила свій перший крок по лікарняному коридору, тримаючись за мамину руку.
Дмитро стояв осторонь, постарілий, виснажений роботою, але з надією в очах.
Віра знала: сім’ю не склеїш грошима. Її склеюють лише відповідальність і правда.
І іноді одна випадкова записка в кишені може врятувати те, що справді має значення — майбутнє дитини.
Чи має право чоловік розпоряджатися сімейним бюджетом без згоди дружини, навіть якщо він “хоче як краще”?
Чи можна побудувати щастя на брехні, якщо ця брехня нібито спрямована на благо сім’ї?
І чи можна вибачити таке, навіть, якщо все робилося з добрими намірами?
Фото ілюстративне.
