У квартирі повітря було солодким від пахучої випічки та свіжої м’яти. П’ятирічний Артемко, якого вдома лагідно кликали Темчиком, з азартом зосередився на будівництві космічної станції. Його дідусь, Степан Петрович, поправивши окуляри, серйозно допомагав монтувати «антену» з деталей конструктора.
Ганна спостерігала за ними з порога, і на її обличчі блукала спокійна усмішка. Батьки Ганни приїхали на вихідні, і ці дні завжди ставали для неї ковтком свіжого повітря. З кухні долинав приглушений сміх: там Павло, її чоловік, допомагав тещі — Олені Василівні — ліпити вареники з вишнею.
— Мамо, дивися! Це термінал для міжпланетних перельотів! — Артемко підхопився, вимахуючи пластиковим блоком. — Дідусь сказав, що ми зробимо ще й посадковий майданчик!
Ганна підійшла й присіла поруч із сином на килим. — Ого, який масштаб! Справжній архітектор росте. Тільки будь обережним, сонечко, не зачепи ногою вежу.
— Я професіонал, мамо! — поважно відповів малий і знову занурився в гру.
На кухні панувала ідилія. Олена Василівна, жінка з теплими очима й золотими руками, якраз викладала на тацю першу партію вареників. Павло майстерно підхоплював їх шумівкою. — Ганнусю, йди-но спробуй, чи не пересолили тісто? — покликала мати.
Ганна відчула, як серце наповнюється вдячністю. У такі моменти здавалося, що їхній світ ідеальний. Але цей крихкий спокій розбився об різкий звук дверного дзвінка.
На порозі стояла Марія Степанівна — мати Павла. Вона не просто увійшла, вона «заступила на пост». Одягнена в сувору блузу, з ідеально зачесаним волоссям, вона окинула передпокій критичним поглядом.
— О, бачу, у вас тут знову табір? — замість привітання кинула вона, дивлячись на взуття сватів.
— Доброго дня, Маріє Степанівно. Проходьте, ми якраз збираємося обідати, — Ганна намагалася тримати голос рівним.
Свекруха підібгала губи. Цей жест Ганна знала напам’ять — він означав вищий ступінь незадоволення. За обідом атмосфера швидко змінилася. Артемко, збуджений присутністю обох бабусь, крутився на стільці й намагався показати танцювальні па, які вивчив у садочку.
— Артеме, сядь рівно! — голос Марії Степанівни прозвучав як постріл. — Хіба в садку вас не вчили, що за столом не можна дриґати ногами? Це розпуста якась.
— Маріє Степанівно, не будьте такою суворою, — м’яко втрутилася Олена Василівна. — Дитина радіє. Нехай розповість, ми ж його цілий місяць не бачили.
— Саме через таке «нехай» діти виростають безхребетними, — відрізала свекруха. — Павло в його віці вже знав усі правила етикету й не дозволяв собі жодного зайвого руху за столом.
Павло, який до цього хвалив вареники, раптом знітився. Він зацікавлено почав розглядати візерунок на своїй тарілці, наче там була зашифрована відповідь на всі питання всесвіту.
— Бабусю Маріє, а хочеш я покажу тобі мій космодром? — Артемко невинно смикнув її за рукав.
— Спершу доїж овочі, — холодно відповіла вона, відсуваючи його руку. — І не смій торкатися мого одягу брудними пальцями. Це некультурно.
Артемко притих. Усмішка зникла з його обличчя, ложка завмерла в повітрі. Ганні стало фізично боляче дивитися на сина. Вона бачила, як згасає вогник у його очах під цим льодяним душем критики.
Коли батьки Ганни поїхали, Марія Степанівна вирішила залишитися на «виховну годину». Вона влаштувалася в кріслі, як суддя у трибуналі.
— Ганно, я маю сказати це прямо: ви губите дитину. Ваші батьки — люди сільські, добродушні, але вони зовсім не розуміють принципів дисципліни. Сюсюкання, цукерки, постійні обійми… Ви робите з хлопчика дівчинку. Йому потрібна чоловіча рука й суворість.
— Маріє Степанівно, кожен виховує так, як відчуває серцем, — спокійно, але твердо відповіла Ганна. — Артемко росте чуйним і відкритим. Хіба це погано?
— Це неприпустимо! — свекруха сплеснула руками. — Він виросте безвідповідальним. Як деякі ваші родичі, що все життя перебиваються з хліба на воду.
Ганна стиснула кулаки. Натяк на її брата, який шукав себе в мистецтві, був підлим. Вона глянула на чоловіка, чекаючи, що він скаже бодай слово.
— Мамо, ну… Артемко ще маленький, — пробурмотів Павло, не піднімаючи очей.
— Маленький він для тебе, бо ти сам такий! Тільки завдяки моїй строгості ти став людиною! А зараз дозволяєш дружині руйнувати мого онука!
З того дня візити Марії Степанівни стали регулярними й нестерпними. Вона приїжджала завжди «вчасно», коли приїздили свати, наче вела полювання. Кожен подарунок Ганниних батьків піддавався остракізму.
— Що це за китайський непотріб? — кивала вона на яскраву футболку з супергероєм. — Павло носив сорочки з комірцями. Класика формує смак, а це — несмак.
Одного вечора Ганна випадково почула телефонну розмову свекрухи на балконі: — Ой, Валю, ти не уявляєш, що там коїться. Ті свати зовсім Артема розбалували. Ніякої поваги до старших, одне сюсюкання. Дитина — як пластилін у руках дилетантів. А Ганна тільки й робить, що їх виправдовує. Жодного виховання, одне «теляче» милосердя…
Ганна стояла в коридорі, і сльози обпікали щоки. Це було не просто незадоволення методами виховання — це була системна дискредитація її родини.
— Пашо, так більше не можна, — сказала вона ввечері, коли вони залишилися самі. — Твоя мама перейшла всі межі. Вона принижує моїх батьків, вона тисне на дитину. Ти мусиш з нею поговорити.
— Ганнусю, ти ж знаєш маму, — Павло втомлено потер скроні. — Вона просто хоче як краще. Вона все життя сама мене тягнула, в неї такий характер. Давай просто не звертати уваги.
— Не звертати уваги, як вона називає моїх батьків «неосвіченими»? Павле, це твоя сім’я! Захисти нас!
Але Павло лише відвернувся. Він не хотів війни. Він звик ховатися від грози, сподіваючись, що вона омине його будинок.
Вирішальний момент настав на свято Осені в дитячому садку. Артемко мав грати роль маленького Козака й читати вірш. Ганна запросила всіх. Марія Степанівна прийшла першою, демонстративно сівши в центр залу. Батьки Ганни притулилися скраю, боячись зайвий раз поворухнутися під її важким поглядом.
Коли черга дійшла до Артемка, він вийшов на сцену в шароварах, які йому власноруч вишила Олена Василівна. Хлопчик почав бадьоро, але раптом побачив суворе обличчя Марії Степанівни, яка хитала головою, помітивши кривувату складку на поясі. Малий затнувся. Слова вірша вилетіли з голови. Запала тиша.
— Згадуй, сонечко, ти ж знаєш… «Осінь золота прийшла…», — пошепки підказала Олена Василівна, подавшись вперед.
— Ганьба яка, — на весь зал процідила Марія Степанівна. — Я ж казала, треба було вчити нормально, а не байдики бити.
Артемко розплакався прямо на сцені. Його маленькі плечі здригалися. Ганна кинулася до нього, але Марія Степанівна встигла підхопити його першою за кулісами.
— Негайно припини цей сором! — викарбувала вона. — Чоловіки не плачуть через дурниці! Ти підвів батька!
Після свята свекруха «запросила» всіх до себе додому на чай. Це було схоже на виклик до кабінету слідчого. За столом панувала така напруга, що чай здавався гірким.
— Отже, — почала Марія Степанівна, розливаючи заварку. — Те, що ми бачили сьогодні, — це закономірний результат вашої ліберальності. Дитина не має внутрішнього стрижня. Артему потрібен суворий режим і, можливо, приватна школа з військовим ухилом.
— Маріє Степанівно, — тихо сказав Степан Петрович, — дитина просто злякалася. Він ще маленький для таких випробувань.
— О, знову ви зі своїми виправданнями! — вона зневажливо махнула рукою. — Саме через вас він росте «розмазнею». Ви тільки й знаєте, що годувати його пиріжками та байками.
— Мамо, ну… — почав Павло.
— Мовчи, Павле! Ти сам був зразковим сином. А зараз дивишся, як твій син перетворюється на невідомо що!
— Не смійте так говорити про мого сина! — Ганна різко встала, і стілець з гуркотом відсунувся. — І не смійте ображати моїх батьків!
У кімнаті стало тихо, як у склепі. Марія Степанівна завмерла з горнятком у руках. Павло дивився на дружину з жахом, якого вона ніколи раніше не бачила.
— Ганно, що ти собі дозволяєш? — нарешті витиснула свекруха.
— Я дозволяю собі бути матір’ю! — голос Ганни тремтів від люті. — Ви можете критикувати мій борщ чи мої зачіски, але я не дозволю вам руйнувати психіку моєї дитини й принижувати людей, які дали мені все! Ми йдемо. Артеме, бери куртку.
— Павле, ти це чуєш? — прошипіла Марія Степанівна. — Ти дозволиш їй так зі мною розмовляти? Вибирай: або я, або ця істеричка зі своїми родичами!
Павло стояв між ними. Його обличчя було білим, як папір. Він дивився на матір, потім на заплаканого Артемка, який тулився до Ганни.
— Я… я не знаю… давайте поговоримо пізніше… — прошепотів він.
— Все ясно, — гірко сказала Ганна. — Мамо, тату, вибачте, що вам довелося це чути. Йдемо.
Вони вийшли під крики Марії Степанівни про «нехтування матір’ю» та «зруйноване життя». Ганна відчувала дивну порожнечу й одночасно нечувану силу.
Довгий шлях додому
Весь вечір Ганна збирала речі. Не тому, що хотіла піти, а тому, що не знала, чи зможе жити з людиною, яка не змогла захистити свою родину. Павло прийшов пізно. Він сів на кухні, не вмикаючи світло.
— Знаєш, я довго гуляв парком, — тихо сказав він, коли Ганна увійшла. — Згадував дитинство. Мама завжди була такою. Вона вибивала з мене сльози, бо вважала це слабкістю. Я думав, що це любов. Але сьогодні, коли вона крикнула на Артема… я побачив себе на тій сцені. Сорокарічного себе, який досі боїться забути вірш.
Ганна підійшла й поклала руку йому на плече.
— Я подзвонив їй, — продовжив Павло. — Вперше в житті я не вибачався. Я сказав, що якщо вона хоче бачити онука, вона має навчитися поважати його матір і бабусю з дідусем. Сказав, що наші двері будуть зачинені, доки вона не вибачиться перед тобою.
— І що вона?
— Кинула слухавку. Але це вже не має значення. Я більше не буду мовчати, Ганнусю. Пробач мені за ці роки боягузтва.
Минуло два тижні. Марія Степанівна не дзвонила. Але в будинку Ганни й Павла вперше за довгий час стало легко дихати. Артемко знову почав співати під час будівництва своїх конструкторів, не озираючись на двері.
А потім, одного недільного ранку, у двері знову подзвонили. На порозі стояла свекруха. Без свого звичного «бронежилета» суворості, вона виглядала просто втомленою літньою жінкою. В руках вона тримала невеликий пакунок.
— Можна? — запитала вона тихо.
За столом вона довго мовчала, а потім дістала з пакунка стару, пожовклу фотографію. На ній вона, молода й усміхнена, тримала маленького Павла. — Коли мій чоловік пішов, я вирішила, що маю бути скелею. Бо інакше нас розтопчуть. Я так звикла бути скелею, що не помітила, як почала давити нею все живе навколо. Ганно… я не вмію вибачатися красномовно. Але… вибач мені. І ви, Олено Василівно, вибачте. Ваші вишиванки… вони чудові.
Ганна відчула, як напруга покидає її тіло. Вона знала, що Марія Степанівна не зміниться за одну ніч. Будуть ще шпильки й поради. Але лід скрес.
— Сідайте обідати, Маріє Степанівно, — посміхнулася Ганна. — У нас сьогодні вареники. Артемко сам допомагав ліпити.
Життя в їхньому домі не стало ідеальним, але воно стало справжнім. Павло навчився бути захисником, Ганна — берегинею кордонів, а свекруха почала вчитися просто бути бабусею, а не генералом. Бо іноді, щоб побачити веселку, треба не просто пережити бурю, а навчитися під час неї триматися за руки.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
