Улянин батько помер від запалення легенів. Мати тієї ж зими пішла на річку полоскати білизну, кинулася рятувати пса, що якимсь дивом потрапив в ополонку й не міг самотужки вибратися, — і втопилася. Дівчинку взяла до себе тітка, батькова сестра. Тоді, в повоєнні роки, люди бідували, і її родина не була винятком. Уже з десяти років Улянка пасла корову, обходила свиней, сапала город, бавила дітей. Просвітку за роботою не бачила. Часто вона, ображена тіткою, ночувала в стодолі, на горищі. Часто днями рісочки в роті не мала. Не було кому заплести їй кіски, справити обновку. Та навіть у лахмітті й незачесана вона була вродливою дівчинкою: білява, із синіми, як льон, очима.
Ще й п’ятнадцяти Уляні не виповнилося, а лиха тітка вже норовила спихнути її заміж.
— Доки будеш мій хліб жерти?! — верещала. — Швидше б віддати тебе хоч за кривого, сліпого чи глухого…
І віддала. Щоправда, за здорового, за сільського хлопця Андрія. Але Уляна його не любила. Він також був із сім’ї незаможної, жив з мамою. Багата за нього не пішла б, а Уляна — працьовита, тиха. Саме такої треба було його матері.
Молоді навіть не розписалися — жили на віру. Андрій працював у місті й тільки зрідка приїжджав додому. Тож уся чоловіча робота в свекрушиному домі лягла на худенькі Улянчині плечі. Андрій ставився до дружини, як до наймички, навіть руку на неї підіймав. Був грубим, жорстоким… Мати йому потурала і зі свого боку гнобила невістку, як могла.
Люди в селі шкодували Уляну. Мало того, що сирота, що в тітки набідувалася, то ще й заміж так невдало вийшла. Що не робила вона, де не йшла — завжди плакала. Сумно жартувала, що й не вмивається ніколи. Та виходу з пекла не бачила, хіба в потойбіччя.
І незадовго Уляна справді вирішила покінчити з життям. Коли зрозуміла, що вагітна. «Я так мучуся, — думала, — то й моя дитинка буде мучитися. Ні, не допущу!» І пішла якось, покинувши сапку на грядках, до річки. Понесла свій розпач, своє горе, аби віддати його швидкоплинній течії.
…У місцевості, де трапилася ця історія, села були розкидані одне від одного за кілька кілометрів. Річка, до якої простувала Уляна, протікала аж за другим селом.
Уже вечоріло. Польовою дорогою добирався додому солдат. Іти йому було ще зовсім трошки, мешкав відразу за лісом, тож уявляв, як радо його зустріне мама, як запахне в хаті печеною картопелькою, як він піде на город і висмикне просто з грядки кілька зелених цибулинок… Аж глядь — дівчина навпроти. І звідки вона тут опинилася? Підійшовши ближче, побачив, що дуже юна, дуже гарна, хоч і обличчя розпухло від сліз. Боса, у брудному фартусі…
— Куди йдеш, красуне? — спитав бадьорим голосом.
— Куди треба, туди й іду, — буркнула у відповідь.
Хлопець відчув недобре. Намагався притримати засмучену подорожню за рукав, та вона вирвалася і побігла. Довелося наздогнати й дати їй зрозуміти, що не відпустить, поки вона не розкаже про свою біду. Але та вперто мовчала. Тільки сльози збігали струмочками по миловидому личку, а вона розмащувала їх руками, чорними від землі…
— Зробімо так, — запропонував хлопець. — Зараз підемо до мене додому. Я живу тут, за лісом. Ти помиєшся, поїси, переночуєш, а завтра підеш, куди хочеш. Бо вже вечоріє, ще вовки тебе з’їдять…
Чи довго вмовляв солдат дівчину — невідомо, але вмовив.
— Мамо! — вигукнув з порога замість привітання. — Я привів тобі невістку!
Мама від несподіваного повернення сина аж випустила з рук тарілку:
— Добре, що привів! Дай Боже вам щастя, діти мої!
Припала до кремезних синових грудей, обійняла, обцілувала, сплакнула. І Уляну обійняла. Спитала, чому та заплакана, чому така брудна. Не дочекавшись відповіді, заходилася і воду гріти, і вечерю готувати, і одяг чистий шукати — все нараз робила й безупину торохтіла, яка ж вона щаслива, яка ж рада…
А вранці вже виспана Уляна, оговтавшись від горя, розповіла Миколі та його матері про свою гірку долю. Не зізналася тільки, що вагітна.
— Залишайся в нас, дочко, — мовила матір, втираючи кінчиком хустини сльози. — Ми тебе нікуди не відпустимо. Ач, що надумала! Топитися вона буде! Поживи трошки в нас, хай зашпори з душі відійдуть. Ми тебе не образимо — ні я, ні Коля. А там, дасть Бог, розвидниться, що далі робити будеш, як далі житимеш…
За кілька тижнів Уляна зізналася Миколі, що вагітна. Він на диво спокійно сприйняв цю новину й того ж дня переповів її матері. Та ще й зізнався, що справді закохався в Уляну.
— Як хочеш її, то живи з нею, — сказала мати. — Вона добра дитина, кращої жінки ще пошукати. А що при надії… То ми що, дитинки не вибавимо? Вибавимо, в люди виведемо. То не біда, як люди народжуються. Біда, як помирають…
…Народжувала Уляна в пологовому в райцентрі. Тоді ніхто щодня породіль не навідував. По-перше, до них не пускали, по-друге, нічим було дістатися з хутора до неблизького міста й навіть зателефонувати нізвідки. Переказали добрі люди, що народила — та й Богу дякувати.
Але як приїхав Микола забирати Уляну, медсестричка перегородила дорогу.
— Зачекайте, — зупинила його. — Ще встигнете свою забрати. Ми саме породіллю з чотирма дітьми виписуємо. Он із райкому, обкому приїхали люди, держава їй квартиру дала…
Глянувши поверх голів усередину вестибюлю, Микола побачив там свою Уляну.
— Я нікуди не піду, — просилася вона, знітившись від такої уваги. — В мене чоловік є… Он він, он! Колю, я тут!
* * *
Микола з Уляною принесли дітей у нове просторе помешкання. Таке й у сні їм привидітися не могло. Та недовго тішилися щасливі батьки. Андрій дізнався, що Уляна народила, отримала квартиру — й подав до суду. Досі він її не шукав.
У суді свідчили й односельці Уляни, і Микола, і його мати. Усі як один казали, що Уляні в Андрієвому домі було справжнє пекло. Що бідну жінку ледь не довели до самогубства. І хоч Андрій бив себе в груди, що він — біологічний батько дітей і хоче повернути їх собі разом з їхньою матір’ю, жінка-суддя винесла вирок не на його користь. Бачила, що дітям з вітчимом буде краще. А рідному батькові присудила сплачувати їм аліменти.
Лілія Костишин, “Вільне життя”
Читайте також: ВИЙШЛА ЗАМІЖ ЗА АРАБА І… ЗЛАМАЛА ВСЕ СВОЄ ЖИТТЯ