Марина, Оксана і Ліля жили у невеликому містечку, де всі один одного знали, вони були подругами з дитинства.
Марина була заміжня вже шість років, мала двох діток і чоловіка Ігоря. Її життя виглядало ззовні спокійним, але всередині вона часто почувалася в пастці: чоловік був не поганий, та постійно сидів «на дивані» і вічно невдоволений.
Оксана – красуня, розумна, але так і не знайшла собі пару. Їй було 32, і кожна сімейна зустріч із родичами перетворювалася на нескінченні «А ти коли вже?».
Ліля ж була найбільш непередбачувана. То вона в коханні, то у сварці. Її хлопець Артем то робив їй сюрпризи, то тижнями зникав «у справах».
– Дівчата, – якось сміялася Ліля, сидячи з подругами у кав’ярні, – ви знаєте, як я тікаю з дому від Артема? Кажу, що мене «зуби болять», і мені до стоматолога треба, і бігом до вас!
– А я від Ігоря взагалі не можу втекти, – зітхала Марина. – Якщо дізнається, що я десь із вами, то обов’язково «знайде роботу вдома»: то вікна помий, то коврик почисть, то сорочки попрасуй, то ще щось.
– Ну а я взагалі ні перед ким не відчитуюся, – гордо казала Оксана. – Але, знаєте, іноді так хочеться, щоб хтось мене чекав.
Вони сміялися, жартували, пили каву й ділилися таємницями. Їхні зустрічі завжди були невеличкою втечею від рутини: від чоловіків, самотності чи невпевненості.
Але життя не стоїть на місці.
Марина, зрештою, втомилася від Ігоря. Він все частіше кричав на дітей, а її почав звинувачувати в усіх бідах. Одного дня вона зібрала валізу.
– Ігорю, я більше так не можу, – сказала вона спокійно. – Хай буде, як буде, але жити з тобою я не хочу.
Вона пішла.
Не склалося і у Лілі, вона теж не втримала свого Артема. Після чергової сварки він кинув:
– Я ще молодий, не хочу ні дітей, ні серйозних стосунків. Шукай собі когось іншого.
А Оксана… Оксана ще якийсь час зустрічалася з різними чоловіками, та все не те. Одні хотіли легкого роману, інші втікали від відповідальності. І так вийшло, що всі троє подруг опинилися в однаковій ситуації – без пари, зате з великою кількістю вільного часу.
– Слухайте, – якось запропонувала Оксана, – а давайте втечемо від усього цього хоч на тиждень? Поїдемо на море!
– Я за! – вигукнула Ліля. – Мені якраз треба «підлікувати нерви».
– А чому б і ні, – знизала плечима Марина. – Дітей лишу мамі, а сама трохи відпочину.
Ідея всім сподобалася. Вони з азартом почали планувати поїздку, мріяли, як будуть валятися на пляжі, пити коктейлі, сміятися ночами і згадувати все життя.
Вони ще не знали, що саме та подорож стане переломним моментом у їхній дружбі.
Поїздка почалася з веселощів. Дівчата сіли в потяг, купили кави, насіння, щось солоденьке і базікали без упину. В дорозі вони навіть придумали, що кожна з них «знайде там свою долю».
Але вже в перший день відчулися маленькі нюанси.
– Я знайшла двокімнатний номер, – сказала Оксана. – 4500 гривень на добу. Якщо поділити на трьох – нормально.
– Це дорого, – відразу насупилася Марина. – Я без дітей приїхала, але грошей у мене не так багато.
– Та ну, – відмахнулася Ліля. – Ти хочеш жити в халупі? Ми ж на море приїхали, а не на город.
Вони зійшлися на компромісі, але невдоволення вже залишилося.
Наступні дні теж були не без проблем. Марина економила: купувала найдешевші страви, рахувала кожну копійку. Оксана, навпаки, дозволяла собі коктейлі, морепродукти й навіть новий купальник. Ліля коливалася між ними: то підтримувала Марину, то сміялася разом з Оксаною.
– Дівчата, ну ви ж розумієте, що я не можу так витрачатися, – з образою казала Марина. – Я ж двох дітей тягну сама!
– То навіщо ти взагалі їхала? – різко кинула Оксана. – Відпочинок – це відпочинок, а не підрахунки.
– А я думаю, що ми всі різні, – примирливо казала Ліля. – Але ж головне, що ми разом!
Та напруга наростала. Крапля переповнила чашу одного вечора, коли вони пішли в ресторан.
Оксана замовила пляшку вина, Ліля – пасту з морепродуктами. Марина обмежилася салатом. Коли принесли рахунок, офіціант поклав його на стіл.
– Ну що, ділимо на трьох? – буденно сказала Оксана.
Марина поблідла.
– Як це на трьох? Я ж тільки салат брала!
– Ти що, думаєш, я за тебе буду платити? – зірвалася Оксана. – Ми ж подруги, а ти рахуєш кожну оливку!
– А ти, Оксано, завжди була така – тільки для себе! – не витримала Марина. – У тебе гроші є, то ти й думаєш, що всі мають за тобою тягнутися.
– А ти завжди жалієшся, – кинула Ліля вже в адресу Марини. – Тобі все мало, все погано.
– Та ну вас! – гримнула Марина і встала з-за столу. – Думала, що ми друзі, а ви…
Вона пішла. За нею Ліля й Оксана почали з’ясовувати між собою, хто більше винен. Вечір закінчився тим, що вони розійшлися по різних кімнатах.
Відпочинок, на який вони покладали стільки надій, перетворився на гірке розчарування. Вперше за багато років вони відчули, що між ними з’явилася справжня тріщина.
А коли повернулися додому, то кілька місяців взагалі не спілкувалися. І кожна з них по-своєму зрозуміла: дружба – це не лише спільні радощі й таємниці, а й уміння приймати чужі труднощі.
Чи вдасться їм колись відновити те, що було? Це питання залишалося відкритим.
Минуло півтора року після тієї злощасної подорожі на море.
Життя у кожної пішло своїм шляхом.
Марина оселилася з дітьми в квартирі матері. Працювала на двох роботах: вчителькою у школі й вечорами в магазині. Грошей усе одно ледь вистачало, та вона трималася.
Оксана піднялася по кар’єрній драбині – тепер була керівницею відділу в банку. Виглядала розкішно, але вдома її чекав лише пустий холодильник і тиша.
Ліля теж змінилася. Після розриву з Артемом вона довго страждала, але потім зустріла іншого чоловіка. Здавалося, ось воно – щастя. Але через кілька місяців він виїхав за кордон і почав все рідше телефонувати. Ліля знову залишилася сама.
Подруги не бачилися давно. Зв’язок зійшов нанівець після сварки на морі. І, можливо, так би й лишилося, якби не телефонний дзвінок.
Одного холодного листопадового вечора у Оксани задзвонив мобільний.
– Алло?
– Це ти? Це… я, Ліля. – Голос у слухавці був тремтячий.
– Лілю? – Оксана здивувалася. – Скільки ж ми не чулися! Щось сталося?
– У Марини біда… Вона в лікарні.
Оксана завмерла.
Виявилося, що Марина знепритомніла на роботі. Діагноз – виснаження, проблеми із серцем. Лікар сказав, що жінка на межі, бо давно працює без відпочинку, майже не харчується як слід.
Наступного дня вони обидві – і Ліля, і Оксана – зустрілися біля лікарняної палати.
У повітрі повисла ніяковість: кожна пам’ятала ту сварку на морі. Але варто було побачити бліду Марину з крапельницею, як усе забулося.
– Маринко… – тихо промовила Оксана і взяла її за руку. – Пробач мені тоді. Я дурна була.
– Та всі ми були, – слабко усміхнулася Марина. – Але добре, що ви прийшли. Я так боялася, що лишуся сама…
У Лілі покотилися сльози.
– Ніколи більше ми так не будемо, чуєш? Ми ж три… три подруги. І ніякі гроші не варті нашої дружби.
Вони сиділи біля Марини довго. Говорили, згадували все хороше. І раптом зрозуміли: те море, та сварка – то була дрібниця, перевірка. Справжня дружба проявляється саме в такі моменти – коли хтось із вас у біді.
Після виписки вони почали бачитися частіше. Оксана допомогла Марині влаштуватися на легшу роботу з гнучким графіком. Ліля приходила до дітей, приносила смаколики й підтримувала як могла.
І от якось вони знову зібралися всі троє на кухні у Марини. Чай, торт, сміх. Діти бігають кімнатою.
– Пам’ятаєте наше море? – з усмішкою запитала Ліля.
– Хіба можна забути? – засміялася Оксана. – Якби не воно, може, ми й досі жили б ілюзіями, що дружба – це лише веселощі.
– А тепер знаємо, – додала Марина, – що справжня дружба – це коли поруч залишаються навіть тоді, коли все погано.
Вони підняли чашки з чаєм.
– За нас, – сказала Оксана.
– За дружбу, – додала Ліля.
– За те, щоб ми ніколи більше не губили одна одну, – тихо мовила Марина.
І в ту мить вони зрозуміли: попри все, попри сварки, образи й відстані, їхнє тріо витримало випробування. І тепер їхня дружба стала ще міцнішою.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
