Коли Роман сказав Ользі, що мама подарувала їм квартиру, жінка не могла повірити у своє щастя.
— Ти жартуєш? Просто так подарувала? — очі в неї світилися від радості.
— Та ні, — усміхнувся Роман, — вона давно казала, що хоче, щоб у нас було своє житло. Сказала, що на старості не потрібно їй тієї квартири.
Ольга тоді обійняла чоловіка, а в душі подумала: “Оце свекруха — золота людина!”
Вони переїхали в нову квартиру — затишну двокімнатну на третьому поверсі. Ольга відразу взялася за ремонт: переклеїли шпалери, поставили нові штори, придбали меблі в м’яких кольорах. І вперше в житті вона відчула: це наш дім.
Та щастя тривало недовго.
Одного ранку, коли Ольга готувала сніданок, у дверях раптом залопотів ключ. Двері відчинилися, і на порозі стояла свекруха — Галина Петрівна, з авоською й суворим виразом обличчя.
— Доброго ранку! — сказала вона, не знімаючи пальта. — Я оце зайшла глянути, як ви тут, бо щось Роман не дзвонить.
Ольга здивовано мовчала. Вона ж не казала, щоб свекруха приходила. Але посміхнулася чемно:
— Проходьте, мамо. Кави вам зробити?
— Та зроби, — зітхнула Галина Петрівна, — тільки не тієї розчинної, від неї печія. У мене вдома в банці справжня, я тобі принесу.
Вона зайшла, пройшлася по кімнатах, підняла штору, заглянула в шафу, потім критично глянула на вазони.
— Оль, ти квіти поливаєш через раз, так? Вони ж сохнуть. І фіранки не дуже рівно повісила, ну, я потім виправлю.
Ольга зрозуміла: ключі в свекрухи залишилися — і це проблема.
Спочатку вона намагалася не звертати уваги. “Ну, це ж мама Романа, — думала вона, — людина старша, треба з повагою”. Але коли одного вечора, прийшовши з роботи, вона застала свекруху, яка переставляла меблі у вітальні, терпіння почало тріщати.
— Мамо, а що ви робите? — стримано спитала Ольга.
— Та от вирішила трохи переставити, щоб телевізор не так дув від вікна. І шафу ближче до стіни поставила — місця більше буде.
Ольга глибоко вдихнула. Роман мовчав, бо не хотів сваритися з мамою.
— Мамо, але ж це наша квартира, — несміливо нагадала Ольга.
— Наша? — підняла брови свекруха. — Вибач, доню, але квартира — моя. Просто я її вам подарувала, щоб вам легше було. А ключі я залишила на всяк випадок, бо хто знає, що станеться.
Вона сказала це тоном, який не допускав заперечень. І Ольга зрозуміла, що “подарунок” мав свої умови.
Одного разу Ольга запросила подруг. Дівчата посміювалися, пили чай, згадували студентські роки. Було тепло, затишно. І саме в цей момент — клац у замку.
На порозі — Галина Петрівна.
— А що це у вас тут? — різко запитала. — Гулянки? А чого ніхто не попередив? Я, між іншим, хотіла відпочити.
Подруги розгубилися. Одна тихо встала, інша невпевнено посміхнулася.
— Мамо, ми просто посидіти, чаю попити… — почала Ольга.
— Ага, бачу. І запах оцей… що це — шампанське? А я не дозволяла! У моїй квартирі без порядку не буде!
Подруги почали збиратись. Після того випадку вони вже не приходили.
Краплею, що переповнила чашу, став візит мами Ольги.
Жінка приїхала з іншого міста, щоб допомогти доньці з роботою — посидіти з дитиною (бо у подружжя вже був син, трирічний Артемчик). Вони якраз варили борщ, коли знову гримнув ключ у замку.
— Ой, а хто це? — спитала мама Ольги.
— Свекруха… — ледве прошепотіла Ольга.
Галина Петрівна зайшла, глянула на каструлю, потім — на гостю.
— О, свахо, і ви тут? А чого не попередили? У мене ж свої справи, я не люблю, коли в моїй квартирі хто хоче, той ходить.
— Та я ж до доньки, не до вас, — тихо сказала мама Ольги. — У неї ж тепер своя сім’я…
— Своя? — знову те саме тоном холодної сталі. — Сім’я — то добре. Але квартиру, вибачте, не ви купували. І не ваша справа тут командувати.
Ольга побачила, як її мама почервоніла від образи. Того ж вечора вона зібрала сумку й сказала:
— Доню, я, мабуть, поїду. Бо ще щось скажу — і вам гірше буде.
Після того Ольга цілу ніч плакала.
— Романе, — сказала вона через кілька днів, — так більше не буде. Твоя мама може мати ключі, але не до нашого життя.
— Та ти перебільшуєш, — втомлено відповів він. — Вона просто хвилюється.
— Романе, вона мене принижує. Ти цього не бачиш? Вона приходить, коли хоче, вирішує, хто в моїй квартирі може бути, а хто ні. Це ненормально!
Роман мовчав. Він був між двох вогнів: мати і дружина.
— Олю, ти знаєш, мама сама все життя мене виховувала. Їй важко відпустити.
— А мені легко? — прошепотіла Ольга. — Я живу в постійному страху, що зараз відчиняться двері й знову хтось зайде без стуку.
Минуло кілька тижнів. Ольга вирішила діяти. Вона викликала майстра й поміняла замки.
Коли Галина Петрівна наступного разу прийшла й не змогла відчинити двері, здійнявся скандал. Вона подзвонила синові й кричала в трубку:
— Твоя дружина мене виставила! Я ж подарувала вам квартиру, а тепер мене вигнали, як собаку!
Роман прибіг додому червоний від злості.
— Ти що наробила? — з порога закричав. — Це ж моя мама!
— Я просто захищаю наш дім, — твердо відповіла Ольга. — Якщо квартира наша, то і рішення наші. Якщо її — то нехай забирає ключі й живе там сама. Але я так більше не можу.
Вона сказала це тихо, але в голосі було щось незламне.
Декілька днів вони майже не говорили. Галина Петрівна більше не приходила. Можливо, образилась, а можливо, просто вирішила почекати.
А Ольга все думала: чи варто залишатись у цій родині?
Роман поступово почав розуміти, що його мовчання лише погіршувало все. Одного вечора він сказав:
— Олю, я поговорив із мамою. Вона… ну, не обіцяє, але спробує не втручатися.
— Побачимо, — сказала вона спокійно.
Минув місяць. Галина Петрівна подзвонила:
— Я до вас зайду, але попереджаю. З тортиком, для Артемчика.
Ольга здивувалась, але погодилась. Свекруха прийшла, зняла взуття, залишила торт на столі й сказала:
— Я, може, й перегнула. Але розумієш, я віддала ту квартиру не для того, щоб залишитись осторонь. Мені важко — я звикла бути потрібною.
Ольга глянула на неї й тихо відповіла:
— Мамо, ми вас любимо. Але дім — це коли двері зачинені, коли люди самі вирішують, кого впускати. І якщо ви хочете бути з нами, то просто приходьте в гості. Не як господиня, а як рідна.
Галина Петрівна зітхнула й кивнула.
— Домовились, доню.
Вони ще довго звикали одне до одного. Але з того дня двері більше не відчинялися без стуку.
І Ольга зрозуміла: у кожної “подарованої” речі є справжня ціна. Іноді вона вимірюється не грошима, а свободою.
А свободу — або бережуть, або втрачають назавжди.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
