Я уже один раз була розлучена, вдруге не хотілося б, але у мене склалася така ситуація, що, можливо, прийдеться. Після того, як мій перший чоловік пішов від мене, я була дуже розчарована і вже ні на що не сподівалася. Але тут в моєму житті з’явився Сергій. Він ще жодного разу не був одружений, жив з мамою, ми ровесники, нам по 44 роки.
Ми почали зустрічатися і невдовзі одружилися. Сергій переїхав до мене, хоча і не дуже хотів залишати маму одну.
Спочатку мені подобалося, що він з повагою ставиться до своєї матері. Мені здавалося, що раз він поважає свою матір, значить і чоловіком буде хорошим. Але чим довше я з ним жила, тим більше розуміла – він просто мамин синочок. В будь-якій ситуації він обирає не мене, а маму.
З найперших днів нашого спільного життя, ми їздили кожні вихідні до неї в село – то копати, то полоти, то будуватися. Робота була завжди. Вона завжди говорила: «Вам все дістанеться, для себе робите».
Коли я намагалася заперечити, що будинок в селі нам не потрібен, ображалася і висловлювала чоловікові, що я не вдячна. Чоловік же з завзяттям приймався за будь-яку роботу. Іноді я просила його залишитися на вихідні вдома, побути удвох. На що від постійно відповідає: «Та ти що? Мама нас чекає. Ми не можемо її підвести».
Деякі працівники чекають п’ятницю – вона асоціюється у них з відпочинком, з приємним проведенням часу. А я її просто терпіти не можу! Тому що знаю, завтра ми станемо з ранку і поїдемо до свекрухи. Один раз навіть було так, що я захворіла, застудилася, намагалася сказати чоловікові, що не поїду до мами, бо хочу вдома відпочити. Але він все одно змусив їхати: «У мами і відлежишся. Там природа, повітря чисте».
Скриплячи серцем, я поїхала. Але лежати мені там, звичайно, не довелося. У підсумку, провела потім на лікарняному тиждень.
Два місяці тому у свекруха сильно занедужала, ситуація зі здоров’ям погана, як вирішиться все ще невідомо. І моєму чоловікові прийшла в голову «відмінна» ідея, щоб я звільнилася роботи і поїхала б до його мами допомогти. Він каже, що це тільки на час, що вона видужає, і необхідність там жити відпаде, просто потрібно підтримати людину у важкий період.
Чоловік тисне на жалість – типу, «це ж мама, у неї нікого немає більше, крім нас. Це мій синівський обов’язок – допомогти їй». Я йому кажу, так їдь сам і допомагай, якщо обов’язок. Але він виправдовується тим, що в місті добре заробляє на відміну від мене. У мене дійсно мізерна зарплата, працюю кухарем в їдальні. А він зможе нас всіх добре забезпечити, і на вихідні буде приїжджати.
Чесно кажучи, я не знаю, що мені робити. Відразу я навіть не сприймала його слова серйозно, але він не жартує. З одного боку, я розумію, що у літньої людини серйозні проблеми зі здоров’ям і їй дійсно потрібна допомога. Але чому так виходить, що допомогти повинна саме я? Зізнаюся чесно, мені не подобається його мама, я не хочу з нею спілкуватися і, тим більше, жити з нею. Варіант перевезти свекруху в місто не обговорюється, тому що вона не хоче жити в міській квартирі і не готова залишити свій будинок і господарство.
Але що мені робити в цій ситуації? Думаю, що якщо я відмовлюся доглядати за свекрухою, то життя у мене з чоловіком не вийде далі. Але ж ми непогано жили. Та й які у мене шанси заново влаштувати особисте життя на п’ятому десятку? Так і залишуся одна, адже дітей у мене немає.
Фото ілюстративне – Darina.
