Ми з чоловіком прожили в помешканні його матері цілих 10 років.
Олег ще тоді відразу заявив мені:
— Вікторіє, ми не купуватимемо власні квадратні метри, поки не поспішатимемо з придбанням власного житла. Я єдиний син у матері, і її простора трикімнатна квартира рано чи пізно перейде до нас, у цьому немає жодного сумніву.
Я, щиро кажучи, таки відчувала дискомфорт через ці слова.
Якби там не було, але з чуток я дуже добре знала, наскільки нелегко жити під одним дахом зі свекрухою, коли вона є повноправною власницею цього даху якраз.
Але коли ми почали жити з Лідією Павлівною разом, я зрозуміла, що вона дуже врівноважена, спокійна і досить таки чуйна жінка.
Я не можу сказати, що вона надто зближувалася зі мною чи була моєю кращою подругою, але від неї віяло якесь заспокійливе тепло.
Після нашого весілля Олег дуже швидко став змінюватися.
Я навіть не очікувала, що це так швидко може статися, але він став якийсь до мене дуже байдужий.
Навіть поява на світ нашого сина, Нестора, не змогло змінити крижаної атмосфери, яка склалася в нашій сім’ї між нами.
Я й сама не помітила, коли ми стали з чоловіком, наче чужими людьми.
Я могла відверто поговорити лише зі свекрухою, як не дивно.
З поваги до неї я ніколи не говорила їй про недоліки її сина, адже розуміла, що мамі це чути не дуже приємно, але Лідія Павлівна сама все розуміла чудово і без моїх слів.
Всі ці роки вона була моєю головною підтримкою.
Вона водила Нестора в дитячий садок, потім до школи, і постійно готувала нам їжу, вона намагалася нам допомогти чим могла.
Швидко минуло десять років, і Олег просто дуже здивував нас несподіваною заявою:
— Я подаю документи на розлучення. Я зустрів іншу, — сказав він мені без емоцій.
— Що ти кажеш? А куди ми з Нестором підемо? — мій голос тремтів.
— Я нікуди не збираюся звідси йти. Це моя рідна квартира. Ти маєш звільнити її сама, подумай, куди можеш піти.
Тоді Лідія Павлівна вперше втрутилася в нашу розмову з такою рішучістю:
— Олеже, ти що собі задумав таке?! Збережи сім’ю! Подумай, як це дитині!
Але ці слова не мали жодного значення для чоловіка мого.
Чоловік уже прийняв своє рішення давно і нікого не збирався слухати.
Я зібрала наші речі з сином і пішла, іншого вибору у мене тоді просто не було.
Невдовзі він привів у дім свою нову обраницю.
Зараз я винаймаю невелику кімнату в будинку самотньої літньої жінки.
Мені її порадили на роботі дівчата.
Фінансово, правду кажучи, дуже важко: я заробляю не так вже й багато, і ми з сином тулимося в чужому помешканні.
Господиня квартири, хоча й непогана людина, але має непростий характер: їй постійно щось не подобається, усе, що я роблю, неправильно.
— Несторе, давай поїмо швидко, щоб не заважати.
— Мамо, чому ми завжди ховаємося?
Ми маємо їсти лише у своїй кімнаті, оскільки на кращу оренду мені не вистачає грошей.
Якось на ринку, несподівано, я зустріла Лідію Павлівну.
Її очі були сумні та втомлені.
Занурена у власні проблеми, я зовсім про неї забула, тому щиро зраділа нашій зустрічі, зізнаюся щиро.
— Лідіє Павлівно, як я рада вас бачити! — вигукнула я.
Вона не скаржилася на сина, але я одразу зрозуміла, що їй теж нелегко живеться у її власній квартирі з новою співмешканкою Олега.
Ми дуже тепло поговорили, як справжні рідні люди і подруги близькі.
Перед прощанням вона попросила мене обов’язково їй зателефонувати.
Мені стало неймовірно шкода колишню свекруху.
Я б забрала її до себе, жили б разом, вона б мені допомагала і нам обом легше б жилося.
Вона ж така порядна людина.
Але я сама не маю свого житла.
Як мені правильно вчинити в цій ситуації? Що я маю зробити, щоб і мені, і сину та свекрусі колишній краще жилося, адже впокою в своїй квартирі вона не має й досі?
Фото ілюстративне.
