fbpx
Життєві історії
Колись моя мама подарувала мені з чоловіком на весілля квартиру. Вона невелика, хоча двокімнатна, адже одна кімната прохідна, вона разом з кухнею. У цій кімнаті жила моя донька. Її все життя все влаштовувало, а коли вона виросла, то стала дорікати мені з чоловіком, що хоче виходити заміж і жити на кухні зі своїм чоловіком не хоче. Світлана наполягає, щоб ми купили їй квартиру, як колись мені мама купила, але мені вже 60 років. Де я візьму такі гроші

– Я, ось так відверто кажучи, ніколи не очікувала почути такого від своєї власної доньки! – з обуренням розповідає 50-річна Тетяна. – Навіщо ви, каже, з батьком мене тоді народжували взагалі, якщо елементарного старту в житті не забезпечили для мене? Я їй кажу – ось тут не потрібно так налаштовувати себе, адже все, що потрібно, тобі дали: дві ноги, дві руки і голову, цього для хорошого старту в житті досить. А вона мені відразу каже – а навіщо тоді тобі бабуся з дідусем на додачу ще й квартиру купили, якщо, як ти кажеш, ніг, рук і голови досить для того, щоб почати гідно жити самостійно?

Дочці Тетяни, Світлані, вже 26 років. Вона закінчила навчання у вищому навчальному закладі, працює, зустрічається з молодим чоловіком, збирається незабаром виходити заміж. Живе Світлана окремо від батьків, і вже давно. У студентські роки з подружками кімнату вони орендували, зараз теж орендують житло, але вже з нареченим, за свої власні кошти.

Варто б сказати, що від батьків в двадцять років дівчина з’їхала не тому, що прямо така самостійна, а через те, що жити в їхній квартирі зараз вже просто ніде.

У батьків Світлани маленька двокімнатна квартира, де одна кімната прохідна, яку колись давно Тетяні купила і подарувала її мати. Світлана тоді тільки народилася. У цій квартирі сім’я і живе досі.

Вийшло так, що ніяких фінансових висот Тетяна в своєму житті з чоловіком не досягли. Тетяна довго сиділа вдома, Світланка маленькою часто недужала. В садочок її водити не стали, а в школі, коли дівчинка пішла в перший клас, не було продовженого дня, мама забирала її додому і вдома виконувала з нею домашні завдання.

– Точніше, продовженняшкільного дня було, але місць у ній на всіх не вистачало на той час! – розповідає Тетяна. – Взяли лише дітей пільговиків, одиноких мам, діток з багатодітних сімей. А іншим сказали – кому дуже потрібно місце, несіть довідку, що обоє батьків працюють, і дитина вдома сидить одна.

Тетяна такої довідки надати не могла, і сиділа з дочкою класу до п’ятого вдома. Чоловік працював, але отримував досить малу зарплату. На скромне життя сім’ї грошей вистачало завжди, але не більше того. Потім Тетяна знайшла роботу – в дитячій студії розвитку поруч з будинком вела гурток шиття і іноді підміняла колег, з роботою яких могла справитися. Робота хороша, душевна, зі зручним графіком, дуже підходяща для мами з малою дитиною. Одна проблема – платили за таку роботу дуже мало.

– Ну, всіх грошей не заробиш, я вважаю! – розповідає Тетяна. – На необхідне нам вистачало, жили ми нормально цілком. Ну так, по закордонах не їздили, як мої батьки, машини не міняли, на літаках не літали. Кредитів ось теж не брали, раділи тому, що є, берегли те, що мали. Ось є дах над головою, і відмінно, адже деякі люди і цього не мають.

У двокімнатній квартирі розміщувалися цілком нормально: спочатку ліжечко Світланки стояло біля батьківського ліжка в спальні, потім батьки перевели дочку на диван у вітальню-кухню, самі залишившись в кімнаті.

– У дочки була своя окрема кімната, їй скаржитися тепер? – пояснює Тетяна. – У багатьох дітей і цього не було, з братами, сестрами в одній кімнаті тулилися. Світлана наша була одна!

Спочатку Світлана, природно, жила і не нарікала, до підліткового віку ж жила в прохідній кімнаті, та ще й на кухні, їй дуже не подобалося це. Дівчина почала щось про це говорити, а як тільки почала підробляти вже сама, то з’їхала на орендовану квартиру.

Втім, навіть з’їхавши, Світлана не заспокоїлася, все продовжувала дорікати своїм батькам. Мовляв, орендуючи квартиру і навіть кімнату, на своє житло збирати дуже важко, особливо вчорашнім студентам. І всі відповідальні батьки завжди допомагають своїм допомагають дітям чим можуть. Ось, мовляв, у неї всім подругам допомогли: Галині батько студію купив, Юлі з початковим внеском допомогли, Олесі батьки бабусину квартиру віддали, забравши стареньку жити до себе.

І тільки їй, Світлані, ніхто і ніяк не допомагає.

– Так це тому, що моя мати їй безперестанку говорила – бідна, мовляв, нещаслива, які у тебе нехороші батьки! – ображено розповідає Тетяна.

Відносини з батьками у неї, чесно кажучи, не дуже, не дивлячись на щедрий подарунок у вигляді квартири. Батькам 78 і 79 років, і майже до сімдесяти років вони обоє працювали, і непогано заробляли весь цей час. Подорожували, побували в багатьох країнах, відбудували дачу, дочці квартиру купили. Були впевнені, що дочка розширить і примножить сімейний стан, але Тетяна в цьому не особливо досягла успіху, чим дуже розчарувала своїх батьків, вони були незадоволені нею.

Вони і зараз їй час від часу висловлюють, що так жити не можна, незважаючи на те, що Тетяні з чоловіком вже 60 років, і, звичайно, навряд чи зміняться вже, тай пізно щось міняти вже в такому віці і часи такі складні зараз настали.

– А тепер ще й дочка скаржиться бабусі на те, що їй старт в житті батьки їй, бачте, не забезпечили! – зітхає Тетяна. – А у мами це прямо улюблена тема! Дзвонить мені і говорить відразу – ти, мовляв, зобов’язана дочці своїй допомогти, як хочеш, купуй їй квартиру. Ми тобі свого часу допомогли, пора віддавати борги. Але не нам, мовляв, а в наступному поколінні. Мало того, що я дочку народила, пів життя з нею поруч просиділа, працювати не могла толком, в усьому собі відмовляла – так тепер ще, виявляється, що я усім щось винна. Іноді мені й розмовляти навіть зі своєю ріднею не хочеться. Що я зробила не так, в чому моя помилка?

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page