Я не розумію, чи має зараз зовиця віддавати нам гроші, чи ні?
Було все так. ? Все ж для нас, для родини. Хто поможе, як не я? А гроші у нас є, вистачить, щоб і нашу хату збудувати і батькам допомогти.
Я змовчала. Бо справді, якось соромно було навіть подумати, що не можна довіряти.
Будувалися всі разом. Ми свою хату, свекор зі свекрухою свою. В нього вже серце підводило, тяжко працював. І от одного разу він не повернувся додому з роботи – серце…
Свекруха лишилася сама в тій великій хаті. Іван довго мовчав, не говорив нічого про гроші. Ми з ним лише перезиралися, коли заходила мова про борги.
– Ну, як ми будемо з мами питати? – казав він тихо. – Вона ж сама лишилася.
Я теж погоджувалася. Бо бачила: ніде їй тих грошей узяти. Думала, може, колись воно якось вирівняється. Може, запише вона половину хати на нас, а половину на дочку свою, на Олену. Бо ж є ще сестра, і справедливість мусить бути.
Але роки минали. Ми ростили дітей, працювали. Свекруха старіла. І от коли не стало й її, прийшла звістка: заповіт на все майно – вона зробила на дочку, на Олену.
Мій чоловік, коли це почув, тільки головою похитав.
– То що, ми дурні виходить? – запитав він. – Наші гроші там, у стінах тієї хати. А тепер усе чуже?
Я бачила його біль. Він не любив сварок, але тут серце стискалося від образи.
Ми поїхали до Олени. Вона нас зустріла чемно, посадила за стіл, поставила чай. Але коли чоловік обережно почав говорити про борг, її обличчя змінилося.
– Який борг? – спитала вона різко. – Ви ж самі давали гроші батькові. Це були ваші відносини з ним. Я до того нічого не маю.
– Як це нічого не маєш? – не витримала я. – Хата збудована й на ті гроші теж! І тепер ти все забираєш, а ми лишаємося ні з чим?
– Ну то й що? – відповіла вона холодно. – Заповіт є заповіт. Мама вирішила так. Я винна вам щось? Ні. Та й зрештою, у вас є хата.
Я тоді відчула, як у мене все всередині перевертається. Хіба так можна? Це ж брат твій!
Але Олена стояла на своєму – вона нічого не зичила, тому і не збирається повертати ніякі борги.
Повернулися ми додому мовчки. Дорогою Іван стискав кермо, я бачила, як йому неприємно.
– Знаєш, – сказав він тихо, – може, не треба було тоді давати. Але я думав, що роблю правильно. А тепер виходить, що ми втратили.
Я дивилася на нього й не знала, що казати. Мені було боляче не стільки за гроші, скільки за ту несправедливість. Люди ж бачать: один допоміг, а другий усе забрав.
Минуло кілька місяців. Ми намагалися жити далі, працювати, ростити дітей. Але та тема висіла в повітрі. Якби хоча б сестра сказала: «Брате, я розумію. Отримала все, але віддам тобі частину заради справедливості». А вона мовчить.
Часом мені хочеться взяти телефон і прямо сказати:
– Олено, віддай ті гроші! Ми ж не чужі!
Але потім думаю: а чи гарно це? Бо ж, по суті, борг був у батька, не в неї. Вона формально ні при чому.
Але совість? Справедливість?
Я часто думаю: що буде далі? Наші діти виростуть, і що вони побачать? Що їхній батько залишився ні з чим, бо допоміг батькам? Що сестра не поділилася? Я боюся, щоб у їхніх серцях не оселилася образа. Бо гроші можна заробити знову, а от рідня, коли втрачаєш довіру – то вже назавжди. В Олени є діти, вони двоюрідні нашим дітям, і мені б дуже хотілося, щоб вони зберегли між собою добрі стосунки.
Одного разу я сказала Іванові:
– Слухай, може, залишимо все, як є? Бог усе бачить. Хай їй буде на совісті.
А він відповів:
– Може, й так. Але знаєш, що болить найбільше? Не гроші. А те, що я для них був готовий останнє віддати, а вони мені нічого.
Я не знаю, що робити – стояти на своєму і вимагати повернення боргу, чи залишити все як є? А що б ви мені порадили, як тут правильно вчинити?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.