fbpx
Життєві історії
Коли зіграли весілля, моя невістка підійшла і дуже стала просити, щоб я їм дозволила жити у мене. Ольга обіцяла, що буде готувати, прибирати, все для мене робити, аби лише жити в квартирі моїй. Я погодилася і вони стали перевозити речі

Тоді якраз мої молоді, тобто син та його дружина Ольга 5 місяців тому купили двокімнатну квартиру.

Я за своїх дітей, щиро кажучи, дуже раділа, але недовго.

Тому що майже відразу ж після переїзду в своє власне житло, почалися проблеми і у мене з моєю невісткою, і у мого сина з його дружиною. Я навіть подумати не могла, що нас всіх таке може чекати.

Але розповім про все по-порядку, щоб було більш зрозуміло про мою проблему.

5 років тому мій, тоді 28-ми річний син Тарас, вирішив обзавестися сім’єю.

Ольга молодша за мого Тараса на 4 роки. Тоді вона якраз лише інститут закінчила, роботу якусь активно шукала.

Син на той час жив зі мною, відкладав гроші, до весілля сам купив собі автомобіль, а ось житло своє придбати ще не встиг.

– Якщо ти не проти, – попросив свого часу Тарас мене, – ми якийсь час поживемо з тобою, мамо, інакше ми на своє житло в кредит роки будемо збирати.

– Я не проти, звичайно, – кажу, – живіть у мене, діти. Аби ми з дружиною твоєю знайшли спільну мову.

– За це не хвилюйтеся зовсім, – запевнила мене тоді сама Ольга, – гостей галасливих не буде у вашому домі, мої батьки живуть далеко, подруга у мене тільки одна, готувати я люблю смачненько, чистоту підтримувати вмію, сама я за характером своїм дуже спокійна та тиха людина, сперечатися зовсім не люблю. Років півтора-два поживемо разом у вас і з’їдемо потім на своє власне житло. Я, начебто, знайшла хорошу роботу, виходжу з 1-го числа на роботу, будемо посилено відкладати гроші на своє майбутнє, вдома я мало буватиму, так що будемо ми жити мирно та добре.

Що стосується чистоти та готування, тут невістка говорила мені чисту правду: ніяких нарікань у мене не було до Ольги геть ніколи в цьому.

І обід, і вечерю, і пироги, все вміла, і головне, робила. І прибирала регулярно в їхній кімнаті і в місцях загального користування.

І подруга до неї приходила не дуже часто, але мене це ніколи особливо не напружувало: посидять вони собі там тихенько, чай поп’ють, тихо поговорять, посміються, бувало, я до них приєднувалася, коли запрошували мене за чашкою чаю чи кави поговорити.

Словом, нормально ми жили, можна сказати добре.

А ось з термінами спільного проживання вийшла якась серйозна похибка, на яку, напевно, ніхто й не сподівався: моя невістка Ольга народила через рік після весілля, добре, що на роботу влаштувалася, декретні нормальні отримувала, але збирати на перший внесок виходило з народженням моєї внучки, дуже повільно. Самі знаєте, які ціни тепер, і зарплати вже не ті, що раніше були.

– Мінімальний внесок перший віддати по кредиту, – говорив Тарас, – тоді платіж щомісячний буде таким, що навіть на харчуванні доведеться економити, а у нас дитина маленька. Ми не хочемо цього зараз робити. краще назбирати гарний перший внесок, щоб потім проценти менші були.

– Так живіть вже тут, – кажу, – я ж вас не жену від себе. Сама все розумію і не підганяю вас.

Я сама старалася, як могла, особливо, коли Ольга в декреті сиділа. Вона по дому все на себе взяла, зате я і комуналку оплачувала, і продукти купувала, і побутову хімію, словом, абсолютно все.

Тарас теж в харчування вкладався, міг по дорозі з роботи заїхати і закупитися продуктами харчування на тиждень, заповнити холодильник. Але особливо я їх не обтяжувала: нехай відкладають, нехай збирають на свій власний дах над головою.

– Ми так вам вдячні, – говорила мені постійно моя невістка Ольга, при кожній нагоді, – що б ми без вас робили, навіть не знаю! Все так дорого зараз, на дочку потрібно всього багато, та ще машина Тараса витрат вимагає. То запчастини, то ремонт дорогий, то страховка, то гума, то бензин. Це такі шалені витрати зараз, що й словами не передати!

Машину син продавати не збирався: для роботи вона йому дуже потрібна. Але я намагалася Тарасові і на бензин іноді гроші дати, щоб йому легше було.

Загалом, якщо дивитися на все це, то жили ми однією великою родиною, ніби все в загальний котел, але моя участь в цьому котлі була набагато більшою. Їх же троє, а я одна, а вкладала левову частку я. І молоді це визнавали, адже добре все бачили та розуміли.

– Дядька Миколи нашого не стало, – рік тому приголомшила мене невістка, коли я з пакетами продуктів додому повернулася, – недужав він же довго.

Дядько Микола – рідний брат батька моєї Ольги. Я бачила його разів зо два, коли він приїжджав, то зупинявся у нас. А приїжджав він в столицю на обстеження, років 8 він хворів.

– Дружина дядька Миколи від нього пішла відразу, коли він занедужав, – розповідала Ольга, – брата мого двоюрідного не стало вже давно, інших дітей у дядька Миколи не було.

Я знаю, що відносини батька Ольги і його брата були дуже добрими й теплими, родинними, тому дядько Микола братові свою квартиру і відписав.

– Мама сказала, – ділилася зі мною невістка, – що продавати будуть. Правда, половину від продажу вона віддасть моєму братові, а половину – мені. Зате ми, нарешті, купимо собі своє власне житло.

Брат у Ольги старший, він моєму Тарасові ровесник. Живе в обласному центрі, де і батьки, житло з сім’єю орендував, так що дядько, виходить, своєю спадщиною, вирішив проблеми двох сімей.

А за сина з невісткою я дійсно щиро пораділа, хоча про дядька й дійсно була сумна та прикра новина навіть для мене, адже він людиною був доброю, шкода, звісно, його.

Пів року сват в спадок вступав, продали квартиру досить швидко, невістка моя на той час на роботу вже вийшла, зібрали довідки, звернулися в банк, пригледіли варіанти квартир.

Разом з їх накопиченнями вийшло майже 50% від вартості житла внести, як перший внесок.

– Ну все, мамусю, – син радів, мотався на машині за якимись дрібницями для свого нового будинку, – через пару тижнів з’їдемо, спасибі тобі за все, допомогла, так допомогла. ми дуже вдячні тобі за все.

А ось невістка тоді промовчала і я зазначила це подумки: стояла і просто посміхалася. І ні словечка.

Ремонт простенький в квартирі був, на найнеобхідніші меблі син з дружиною грошей залишили, щось Тарас вирішив зі своєї кімнати забрати.

– Тарасе, – кажу для за 4 дня до їх переїзду, – я зберу посуд, який маю, не купуйте. Поки обживеться, стільки ж за все треба. У мене тарілок-вилок, каструль і сковорідок вистачить на невелику їдальню. Розбагатієте, розживеться на гроші, поміняєте все на нове, а поки можна ж користуватися, вона ж в гарному стані у мене все.

– В нову квартиру так не хочеться тягнути цей мотлох! – стиснула губи невістка, несподівано для мене.

Я так само не знайшла що і сказати навіть їй на це, від такої великої несподіванки. Значить, поки у мене жили, все було нормально, посудом користувалися, без звуку, а тепер – мотлох?

Так, я згодна, що тарілки у мене старомодні, сервізи ж були в моді, у мене їх штуки три, та й каструлі звичайні, але чисті, я їх чистила гарно завжди. Чого носом крутити? Будуть гроші – викинеш або назад привезеш, а так говорити навіщо?

Посуд у мене, хоч куплений багато років тому, але є такий, яким я майже не користувалася, лише на свята діставала, коли до мене приїжджала родина.

– Візьмемо, мама, спасибі, – сказав син, – я коробки знайшов, допоможи все укласти.

Я завертала, упаковувала, а невістка чимось іншим зайнялася, як підозрюю, щоб «мотлох» свекрушин не брати взагалі. А в день від’їзду, коли Тарас з онукою в машину вже пішов, Ольга затрималася і висловила мені:

– Ось так, мої батьки гроші на квартиру нам відвалили, а свекруха ні простирадла, ні чашки нової не дала, мотлохом лише відбулася!

– Ольго, – кажу, – не соромно тобі? Ви 5 років зі мною жили, збирали гроші, я з вас навіть на комуналку не брала, продукти сама купувала майже завжди, а тепер я не дала вам нічого?

Невістка фиркнула і за поріг швидко вийшла, а я залишилася.

І так мені прикро на душі стало від того. Невже 5 років моєї допомоги у всьому не можна порівняти з внеском сватів? Не всі ж гроші були батьків Ольги, майже половину син з дружиною накопичили самі.

А завдяки чому? Завдяки тому, що майже не витрачалися, поки зі мною жили, адже я своєю копійкою і працею в усьому їм допомагала, але вона вже так швидко забула про те.

– Я планувала їм нову плиту подарувати, – кажу подрузі, – на новосілля. А тепер навіть боюсь: знову почую, що мама з татом грошей багато так їм дали, а свекруха дешеву плиту з панського плеча кинула.

– Ну і не даруй їм тоді нічого взагалі, – порадила приятелька, – поговори з сином про все. Що це за справи такі?

Поговорити з Тарасом мені віч-на-віч довго не виходило: новосілля, як таке, син з невісткою не справляли. По крайній мірі, мене на нього не кликали.

Мене невістка взагалі в гості не запрошувала, по телефону відповідала дуже сухо. А коли вийшло поговорити з сином, виявилося, суперечці Ольга завжди моєму синові каже:

– Мої батьки нам допомогли квартиру хорошу купити, а твоя мати ні гривні не дала на неї!

Як мені прикро. Але, що я можу змінити? Хіба щось зробила не так?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page