Жанна стояла на вокзалі з валізою, важкою не стільки від речей, як від прожитих років. Десять років у Франції — десять років самотності, без свого дому, без чоловіка, без звичного запаху скошеної трави на подвір’ї. Вона приїжджала кілька разів, але кожного разу — лише на коротко, бо треба було знов повертатися: “Ще трохи, Василю, ще рік — і ми все добудуємо”, — казала вона чоловікові телефоном.
Вони були разом уже тридцять років. Познайомилися, коли їй було лише двадцять, а він був трохи старший — веселий, роботящий, надійний. Тоді їм здавалось, що життя — нескінченна річка радості. Вони будували разом: не тільки хату, а й усе — мрії, плани, дочку Іванку.
Перші двадцять років їхнього подружнього життя минули швидко. Вони не були багатими, але були щасливими. А потім почалися труднощі — Іванка вступила до університету, треба було платити, а зарплати в селі — мізерні. І тоді Жанна зібралася на заробітки у Францію.
— Василю, я поїду на кілька років. Хочу допомогти Іванці, може, квартиру їй купимо, щоб мала своє житло.
— Та яка квартира? — сказав він тоді, трохи дратуючись. — Нам треба свій будинок зробити. Ми ще молоді. Донька заробить собі сама, а нам що — по світах тинятися?
Він умів переконувати. Та й справді, був майстер на всі руки. За ті десять років, що Жанна поїхала, Василь сам звів нову хату: з цегли, з балконом, з гарним подвір’ям. Кожну стіну Жанна уявляла, коли переказувала чергову суму: “Оце на дах, Василю. А це на кухню. Купи хорошу плитку, щоб красиво було”.
Вона не думала про себе. У Франції ходила на прибирання, доглядала старих, економила на всьому. Її руки стали грубими, нігті ламалися, шкіра потріскалася від хімії, але в серці вона гріла думку: “Зате вдома — буде рай. Василь усе зробить, а я приїду й заживемо, як люди”.
І ось, нарешті, тридцять років подружнього життя. Василь подзвонив і сказав, що робить їм велике свято.
— Я зал замовив, гостей море буде. Ти тільки приїдь, Жанно. Тридцять років — це ж не абищо!
Жанна зраділа. Навіть купила собі нову сукню у французькому магазині — першу за багато років. Нехай проста, але гарна, скромна. Навела лад у волоссі, зробила манікюр — хотіла виглядати достойно.
Та вдома чоловік зустрів її не дуже привітно, таке враження, що вони чужі. Жанна списувала це на зайнятість по підготовці свята.
Коли вона зайшла до зали, всі встали: “О, наша заробітчанка приїхала! Героїня!”. Вона посміхалася, дякувала, обіймала друзів, але погляд одразу шукав Василя. Він стояв біля сцени, у костюмі, що пахнув новою тканиною. Виглядав добре, навіть дуже — підтягнутий, посивілий, але гарний. Проте в очах — холод.
Він підійшов, обійняв її формально, мов родичку.
На річницю Жанна приготувала чоловікові подарунок — годинник, дорогий, гарний, символічний: “На пам’ять про наші роки”. А він — навіть не мав нічого для неї.
— Ти мені — подарунок, — промовив натягнуто. — І цього досить.
Свято тривало. Гості пили, співали, вигукували тости. “Ви — приклад справжнього подружжя!” — говорили сусіди. Але Василь тільки кивав і відводив очі.
Іванка, їхня дочка, теж поводилась дивно. Постійно кудись відходила, говорила тихо з кимось телефоном. А потім з’явилася вона — сваха Ольга, мама зятя. Вдовиця, доглянута, вбрана, нафарбована, мов телеведуча. Зайшла з широкою посмішкою:
— О, пані Жанно, яка ви гарна! Як же давно ми не бачилися!
Її слова були солодкі, але в очах — щось блиснуло, як холодна сталь. І Жанна раптом відчула неспокій. Коли побачила, як Василь виходить із нею в коридор, щось всередині похололо. Потім ще раз — на вулицю, “поговорити про щось”.
Упродовж вечора вона кілька разів ловила на собі співчутливі погляди знайомих. Хтось мовчав, хтось відвертався. І тоді Жанна все зрозуміла — не треба було жодних доказів.
Вночі, коли гості розійшлися, вона не могла заснути. Василь прийшов додому вже підпитий, ліг, мов нічого не сталось.
— Василю, — тихо сказала вона. — Мені здається, ти вже не той, що був. Що сталося з нами?
— Сталося те, що мало статися, — сухо відповів він. — Ми різні, Жанно. Ти вже десять років живеш у Франції. Ми чужі.
— Але ж це для нас… для дому, для тебе, для Іванки я…
— Знаю, — перебив він. — І дякую. Але все. Я хочу розлучення.
Жанна спочатку подумала, що це п’яна дурниця. Але він говорив твердо:
— Я буду з Ольгою. Вона мені ближча. Ми разом уже кілька років. Не думай, що я хотів тебе образити. Просто життя так склалося.
Їй перехопило подих.
— З Ольгою?.. З нашою свахою?
— Та, — відповів спокійно. — Не суди. Ти ж була далеко. А вона поруч. Вона мене розуміє.
— А навіщо ж ти влаштовував це свято, цю показуху?
— Бо хотів, щоб ти приїхала і щоб ми швидко оформили розлучення.
Жанна мовчала. У неї всередині ніби щось обірвалося. Всі роки — всі відмови, всі ночі без сну, всі євро, які вона збирала по копійці… все перетворилося на порох.
Вранці вона пішла до доньки.
— Іванко, ти знала?
Донька опустила очі.
— Мамо… я не хотіла тобі казати. Він же сам… я думала, він одумається.
— І ти мовчала? — Жанна дивилася в очі своїй дитині, і сльози текли безупинно. — Доню, я ж усе для вас…
— Мамо, не звинувачуй мене. Це ваше життя. Я між вами не хочу стояти, — сказала Іванка і пішла в іншу кімнату.
Того вечора Жанна зібрала валізу. Не знала, куди йти — у Францію повертатися сил не було, а вдома її місце вже зайняли. Вона вийшла на подвір’я, глянула на будинок, який зводився роками її руками, і прошепотіла:
— Гарний вийшов. Тільки не мій.
Сусідка Марія, добра жінка, прибігла потім.
— Жанно, я знала, але хто ж міг сказати? Він же з нею відкрито жив, коли тебе не було.
— Та хай живе, — відповіла тихо. — Тільки не на моїх грошах.
Вона подала на розлучення. Суд тривав довго, бо Василь доводив, що хату збудував сам. Та все ж, документи з переказами з Франції, квитанції, чеки — усе підтвердило: гроші були її. Половину хати відсудила. Але не забрала — віддала Іванці.
— Живи тут, доню. Хай буде тобі дім. А я… я собі інший знайду.
Через рік вона знову поїхала до Франції. Не з розпачу — з гідності. Працювала, але вже не як рабиня, а як людина, що знає ціну собі. Вона навіть дозволила собі маленьку радість — купила у передмісті маленьку квартиру. І коли вечорами сідала біля вікна з чашкою кави, дивилася на захід сонця і думала:
— Тридцять років… не шкодую. Я любила. Я вірила. Але тепер я живу.
Іноді Іванка телефонувала. Казала, що Василь із Ольгою не зжилися — сваряться, він п’є.
— Мамо, він, мабуть, пожалкував.
— Нехай, доню, — тихо відповідала Жанна. — Я його давно простила. Але в минуле не вертаються.
Бо зрештою, кожна жінка, навіть коли її зрадили, має право підняти голову й почати заново. І Жанна це зробила. Вона втратила дім, але знайшла себе.
І, може, саме це — найцінніше, що дає життя після тридцяти років любові.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
