Катерина й Андрій познайомилися ще в університеті. Вона – скромна дівчина з села, він – хлопець із заможної міської родини. Не зважаючи на таку різницю, їхнє кохання розквітло швидко, спочатку вони просто зустрічалися, і за два роки Андрій зробив Катерині пропозицію.
– Я чекала цього, – шепотіла вона, обіймаючи його.
Вони мріяли про велике весілля: музика, друзі, квіти. Але справжні випробування почалися тоді, коли в процес втрутилися батьки.
Мати Андрія, Валентина Петрівна, була жінкою гордою, звиклою до розкоші. Вона зміряла Катю з голови до ніг і лише холодно сказала:
– Сільська дівчина… Чи ти певен, сину, що це твій вибір?
Мати Катерини, Одарка, навпаки, зраділа:
– Головне, щоб щастя було. А решта – дурниці.
Коли почали готувати весілля, проблеми посипалися одна за одною. Валентина Петрівна вимагала ресторан у центрі міста, дорогий декор і європейську кухню. Одарка ж казала:
– Для чого ті витрати? Хай буде по-людськи, у сільському клубі, зі справжнім весіллям: з короваєм, музиками і танцями до ранку.
– Це несолідно! – різко відповідала мати Андрія. – Я не дозволю, щоб мій син женився серед буряків і баяну.
– А що поганого в баяні? – ображалася Одарка. – То ж наша традиція!
Замість радості від підготовки молоді опинилися між двома вогнями. Катерина плакала ночами:
– Андрію, може, нам краще втекти й розписатися тихо?
Але Андрій вагався. Він любив Катерину, та водночас боявся суперечити матері.
Коли залишався місяць до весілля, ситуація дійшла до абсурду. На спільній зустрічі родичів мати Андрія кинула:
– Якщо весілля буде в селі, я й ногою туди не ступлю.
Одарка не витримала:
– А якщо тільки в місті й за твоїми правилами, то я не поїду.
Сварка закінчилася тим, що батьки розійшлися ворогами. А за кілька днів Андрій приїхав до Катерини й промовив гіркі слова:
– Катю, ми не можемо так. Вони нас не відпустять. Весілля не буде.
У дівчини похололо серце. Вона мовчки зняла з пальця каблучку і поклала йому в долоню.
– Як скажеш.
Вони розійшлися. Катя повернулася в село, занурилася в роботу й намагалася все забути. Андрій залишився в місті, працював у батьковій фірмі, але був похмурим і мовчазним.
Минуло п’ять років. Катерина багато працювала встигла облаштувати власну справу – відкрила невеличку пекарню. У неї завжди пахло свіжим хлібом і короваєм. Люди з усього району приїжджали по її випічку.
Одного дня в дверях з’явився Андрій. Постарілий дещо чи то втома так давалася взнаки, але такий же рідний.
– Катю… – тільки й зміг вимовити.
Виявилося, він так і не одружився. Батьки давно вже перестали втручатися в його життя, але він не наважувався прийти раніше.
– Я боявся, що ти мене не простиш, – зізнався. – Але я досі тебе люблю.
Катя дивилася на нього крізь сльози. Усередині боролися образа й ніжність.
– Я теж… ніколи не забувала, – тихо сказала вона.
І цього разу вони вирішили: ніяких великих весіль, ніяких батьківських суперечок. Лише двоє, тихо в РАЦСі, а потім – святкування з найближчими друзями.
Коли вони прийшли до Одарки й Валентини Петрівни з новиною, реакція була різна. Одарка обняла доньку й заплакала від щастя. Валентина Петрівна спершу мовчала, а потім зітхнула:
– Вибачте мене, діти. Я думала, що роблю краще. Але виходить, зруйнувала вам життя на кілька років.
Усі разом вони сіли за один стіл. Не було ні дорогих страв, ні пишного декору – все звичайно, по-простому, але дуже щиро. Бо сімейне щастя не вимірюється рестораном чи статусом.
– Головне, що ми разом, і мені більше нічого не треба, – сказала Катерина, дивлячись на Андрія.
Село ще довго обговорювало цю історію. Хтось казав: «Дарма вони стільки чекали». А хтось – «Добре, що доля все одно звела їх».
А Катерина знала: якщо кохання справжнє, воно витримає будь-які сварки й перешкоди. І навіть весілля, яке не відбулося, стало лише кроком до щасливого життя.
Не можна дозволяти чужим амбіціям керувати власним щастям. Весілля – це не свято для батьків чи гостей, а день двох людей, які обрали одне одного. Якщо є кохання – воно витримає все.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.