Я була на заробітках в Італії, але влітку повернулася додому, коли діти повідомили, що мамі зовсім погано.

Я приїхала, але, на жаль, нічим мамі я не допомогла, її не стало в кінці літа.

Потім були клопоти по оформленню документів, тому я була змушена залишитися ще на деякий час. Та й якась така туга на серці лягла, що захотілося трохи побути вдома.

В Італії я вже 20 років. Коли я їхала, мама була відносно молода, тоді їй було 60.

Мама погодилася залишитися з моїми дітьми, щоб я змогла поїхати щось заробити.

Вона бачила, що ситуація у мене не проста, я пішла з дому, батьки мені нічого не дали. З шлюбом мені теж не зовсім пощастило, бо чоловіка крім оковитої нічого не цікавило.

Бачила мама, як я все це тягну з усіх сил, от і відпустила на чужину, щоб заробила щось, поки молода і є сили.

За цих 20 років змінилося дуже багато – тепер уже мені майже 60.

Чоловіка давно не стало, згубила його оковита.

Діти виросли, спочатку одружився старший син, потім вийшла заміж і молодша донька.

Я дітям своїм дуже допомагала, бо десь в душі відчувала провину за те, що залишила їх самих.

Всі зароблені гроші я відправляла в Україну, ділила порівну між дітьми, боялася когось з них образити.

Доньці я квартиру купила, а синові допомогла будинок збудувати, так що свій батьківський обов’язок виконала сповна.

От тільки діти в свою чергу про свій обов’язок забули, бо коли захворіла бабуся, у них не знайшлося місця, щоб забрати стареньку до себе.

Я приїхати не могла, тому весь останній рік я платила сусідці, аби та приходила до моєї мами.

Втрату матері я пережила дуже важко, тільки тепер зрозуміла, що мама для мене і для моїх дітей зробила все можливе, а от віддячити я їй не встигла.

Останні 10 років мама жила сама, і їй дуже не вистачало спілкування.

Я телефонувала їй кілька разів на тиждень, але тепер розумію, що треба було кожного дня.

Але в клопотах і роботі я не мала часу слухати мамині, як мені тоді здавалося, примітивні бесіди.

Треба було слухати як в цьому році вродила їхня яблуня, скільки картоплі посадила і про те, що дощі цієї осені не перестають лити.

Але на це завжди чомусь не вистачає часу. Якось так виходить, що в цьому світі на найрідніших і найближчих людей нам завжди не вистачає часу.

Діти приїхали на пoхорон, щоб мене підтримати, і провести бабусю в останню путь.

А далі почали розпитувати, коли я планую повертатися назад, скільки грошей цього разу привезла, і кому збираюся віддати бабусину хату.

Я і справді привезла з собою немалу суму грошей.

Але цього разу вперше я не дала нічого дітям. Просто не хотіла.

Почекала 40 днів, а далі взялася ремонтувати мамину хату, в якій чомусь дуже захотіла жити – провела туди воду, газ.

Єдине, про що шкодувала – це чому я не зробила цього раніше, щоб моя матуся хоч на старості літ пожила в добрі.

Відклала я і певну суму на пам’ятник, який запланувала зробити через рік.

Діти не розуміли, навіщо я так витрачаюся, але я і не стала їм нічого пояснювати.

Просто цього дуже прагнула моя душа. Побути вдома. Побути з мамою, яка тепер допомагатиме мені з небес…

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.