Це була звичайна субота, яка обіцяла стати початком затишних вихідних, але для Софії вона перетворилася на точку неповернення. Вона повернулася з ринку, несучи пакунок свіжої зелені та ароматну випічку, але, переступивши поріг спальні, застигла.
— Ростиславе, а де мій комод? — голос Софії здригнувся. Старовинний комод із темного горіха, який дістався їй від прабабусі та пережив не одне складне десятиліття, зник. На його місці стояла холодна мінімалістична шафа з пластиковими ручками.
Ростислав навіть не підвів очей від екрана ноутбука, розвалившись на ліжку. — А, ти про те старе дерево? Попросив знайомих, вони допомогли вивезти. Навіщо воно тобі? Тільки місце займало і пил збирало. Дивись, я замовив сучасні меблі, тепер усе в одному стилі. Як тобі оновлення?
Софія відчула, як у горлі став клубок. Вона намагалася дихати рівно, стримуючи емоції, що хвилею накочувалися зсередини. — Це був бабусин комод, Ростику. Це антикварна річ, сімейна реліквія. Як ти міг просто вивезти його, навіть не запитавши мене?
— Та годі тобі, Соф, — він нарешті підвів погляд, і в ньому не було ні краплі каяття. — Просто старі меблі. Зараз усе має бути функціональним. Тобі просто треба звикнути, тепер кімната виглядає набагато світлішою, хіба ні?
Софія нічого не відповіла. Вона повільно розвернулася і вийшла з кімнати. Це не було випадковістю чи простою помилкою. За шість місяців їхнього шлюбу Ростислав ніби вирішив, що його право «господаря» поширюється не лише на спільні плани, а й на її особистий простір, пам’ять та майно.
Адже починалося все так гарно, як у доброму кіно. Вони познайомилися на вечорі у спільних друзів у затишному київському дворику. Ростислав підкорив її своєю уважністю: він пам’ятав, яку каву вона любить, приносив квіти без жодного приводу і здавався людиною, яка справді вміє слухати.
Через пів року стосунків він зробив пропозицію — красиво, на березі Дніпра під час заходу сонця. Софія, засліплена закоханістю, погодилася. Весілля було душевним: білі намети, жива музика, найближчі люди. Батьки Софії, бажаючи молодим легкого старту, подарували їм значну суму на облаштування побуту. Житлове питання не стояло — Софія мала власну двокімнатну квартиру в хорошому районі столиці, яку батьки придбали для неї ще до знайомства з Ростиславом.
Перший місяць шлюбу видавався казковим. Ростислав допомагав по дому, цікавився її справами. Але з часом він почав «покращувати» її житло. Спочатку переставив журнальний столик, бо йому було зручніше так дивитися телевізор. Потім пересунув улюблений диван. Далі настала черга освітлення: витончені світильники, які Софія вибирала з такою любов’ю, він замінив на нові моделі з датчиками, не порадившись.
— Соф, ти не проти, якщо я сьогодні хлопців запрошу? — Ростислав увійшов на кухню, де Софія заварювала чай, намагаючись заспокоїти серце після історії з комодом.
— Яких хлопців? — вона підняла на нього втомлені очі.
— Та Сергія, Дмитра, Олега. Давно не бачилися, хочемо трохи посидіти, футбол подивитися, відпочити.
— Сьогодні? — Софія спохмурніла. — У мене завтра дуже важлива презентація на роботі. Мені треба зосередитися, підготувати документи і просто виспатися.
— Та все буде добре, — Ростислав м’яко обійняв її за плечі, але вона відчула в цьому жесті не ніжність, а спробу тиску. — Ми тихенько. Ти нас і не почуєш.
— Минулого разу ваше «тихенько» закінчилося пізно вночі, — нагадала вона. — Може, краще іншим разом?
— Ну чого ти знову починаєш? — Ростислав роздратовано відмахнувся. — Я вже хлопців покликав, вони скоро будуть. Попрацюєш у спальні, ми не будемо заважати.
Не чекаючи відповіді, він вийшов, залишивши Софію наодинці з її думками. Знову поступитися? Знову промовчати заради «сімейного спокою»? Але де межа цієї покори?
Дзвінок у двері пролунав уже за пів години. Софія чула, як Ростислав зустрічає друзів — гучні вітання, сміх, поплескування по плечах. Квартира швидко наповнилася чоловічими голосами та запахом замовленої піци.
Софія намагалася зосередитися на ноутбуці в спальні, але шум із вітальні ставав дедалі гучнішим. Емоційні вигуки під час матчу, дзвін келихів, музика. Коли до неї донісся запах сигаретного диму, вона відчула, як терпець уривається.
У вітальні панував хаос. Чоловіки розташувалися навколо столика, заставленого напоями та пакунками з їжею. Двоє з них курили прямо в кімнаті, струшуючи попіл у порожню бляшанку.
— Хлопці, будь ласка, не куріть у приміщенні, — Софія намагалася говорити спокійно. — Для цього є балкон, там спеціально облаштоване місце.
— О, господиня завітала! — засміявся Сергій. — Ростику, твоя половинка сьогодні сувора.
— Соф, не заважай нам, будь ласка, — Ростислав навіть не повернувся до неї. — Йди до себе, ми тут розслабляємося.
— У моїй квартирі, між іншим, — Софія відчула, як закипає гнів. — І я прошу вас поважати мій дім і не курити тут.
— Та годі тобі, — нарешті Ростислав обернувся, і в його погляді вона побачила не роздратування, а справжню зневагу. — Навіщо ти зараз це робиш? Хлопці, не зважайте, йдіть на балкон, якщо їй так принципово.
Софія стояла, відчуваючи, як обличчя пашить від образи. Ростислав ніколи не дозволяв собі говорити з нею таким тоном, особливо при сторонніх. Щось усередині неї остаточно зламалося. Вона мовчки повернулася до спальні та зачинила двері.
Робота не йшла. Слова на екрані розпливалися, а з вітальні долинав регіт та вигуки. Навіть навушники не рятували. Коли годинник показав одинадцяту, а гулянка і не думала вщухати, Софія зрозуміла, що більше не може це ігнорувати.
Вона знову вийшла до вітальні. Кімната була заповнена димом, попри її прохання. На килимі валялися крихти, хтось пролив напій і навіть не витер калюжу.
— Ростиславе, я прошу твоїх друзів піти. Вже пізно, і я маю право на відпочинок у власному домі.
Ростислав різко підвівся. Алкоголь та присутність друзів додали йому зухвалості. — Ти що, серйозно? Ти виставляєш моїх гостей? Ти хочеш принизити мене перед ними?
— Я хочу тиші. Я просила вас бути спокійними, просила не курити. Ти знехтував моїми проханнями. Будь ласка, нехай хлопці йдуть.
— Ростику, та ми вже підемо, справді пізно, — спробував втрутитися Олег, відчуваючи напруження.
— Ні, ніхто не піде! — вигукнув Ростислав. — Вона не буде вирішувати за мене. Я тут такий самий господар, як і ти! Ми — сім’я, і все, що твоє — моє!
— Ні, — Софія похитала головою, голос її став несподівано холодним і твердим. — Ця квартира була моєю до шлюбу, і вона залишиться моєю. Ти тут не господар, ти — гість, який перестав поважати господиню.
— Ах так? — Ростислав зробив крок до неї, його очі небезпечно звузилися. — Ти думаєш, що можеш просто так мене виставити? Забула, що я твій чоловік? Я тут маю право жити за законом.
— За яким законом, Ростиславе? Ти так і не зареєстрував своє місце проживання тут. Пам’ятаєш, ти місяцями відкладав похід у відповідну службу? То черги, то справи. Виявилося, це було на краще.
Обличчя Ростислава витягнулося. Він явно не очікував, що його власна лінь обернеться проти нього. — Ти… ти навмисне це спланувала? — видавив він.
— Нічого я не планувала. Просто зараз я бачу, що наші уявлення про сім’ю кардинально різняться. Сім’я — це повага, а не спроба стерти особистість іншого. Будь ласка, йдіть.
Ростислав озирнувся на друзів, шукаючи підтримки, але ті вже активно збиралися, відчуваючи, що ситуація стає критичною. — Ростику, ходімо, справді негарно вийшло, — Сергій потягнув його за рукав.
— Нікуди я не піду! Це мій дім! — Ростислав почав кричати.
— У тебе є п’ять хвилин, щоб піти разом із ними, — Софія дістала телефон. — Наша служба охорони в будинку працює дуже оперативно. Я не хочу влаштовувати сцену, але якщо ти не вийдеш добровільно, вони допоможуть.
Ростислав дивився на неї з сумішшю люті та розгубленості. — Ти пошкодуєш про це, Софіє. Ти залишишся сама у своїх стінах зі своїм старим мотлохом!
— Краще бути одній, ніж із людиною, яка мене не цінує, — відповіла вона.
Коли за Ростиславом та його компанією зачинилися двері, Софія не стала чекати. Вона негайно зателефонувала майстру. — Алло, Степане? Вибач за такий пізній дзвінок. Мені потрібно терміново змінити замки. Так, прямо зараз. Це дуже важливо.
Майстер, з яким вона була знайома ще з часів ремонту, приїхав швидко. Поки він працював, Софія методично збирала речі Ростислава. Їх виявилося не так багато — лише кілька великих пакунків. Усе, що він приніс у її життя, вмістилося в кілька сумок.
Коли замки було змінено, майстер простягнув їй нову зв’язку ключів. — Тепер ви у безпеці, Софіє. Тільки ви вирішуєте, хто сюди входитиме.
Вона подякувала і, залишившись наодинці, сіла у крісло. У квартирі нарешті запала тиша, але ця тиша була не гнітючою, а цілющою. Вона дістала телефон — там було десятки гнівних повідомлень від Ростислава. «Ти не маєш права!», «Я повернуся завтра!», «Ми ще поговоримо!». Софія спокійно заблокувала його номер.
Близько шостої ранку пролунав дзвінок у двері. Софія, яка так і не змогла заснути, підійшла до порога. — Софіє, відчини! — голос Ростислава був хрипким, мабуть, він провів ніч десь у друзів. — Я знаю, що ти чуєш. Припини це безглуздя, ми маємо обговорити все як дорослі люди.
— Нам немає чого обговорювати, Ростиславе, — спокійно відповіла вона крізь двері. — Твої речі я зібрала. Вони стоятимуть у консьєржа. Забери їх сьогодні до обіду.
— Ти не можеш так! Ми ж одружені! Де твоя совість?
— Моя совість чиста. Я намагалася будувати сім’ю, а ти намагався будувати свій комфорт за мій рахунок. Йди, Ростиславе. Більше ти сюди не зайдеш.
Він ще довго бив у двері, погрожував, потім почав благати, але Софія була непохитною. Вона вже викликала охорону, і за кілька хвилин у під’їзді все стихло.
Вдень вона поїхала до батьків. Розмова була непростою, але вони підтримали її. — Донечко, ми бачили, що ти гаснеш поруч із ним, — сказала мама, обіймаючи її. — Гроші та ремонти — то все дрібниці. Головне — твоя душевна рівновага.
Повернувшись додому, Софія замовила клінінг, щоб прибрати всі сліди вчорашньої гулянки. Коли квартира знову засяяла чистотою, вона відчула, як до неї повертається енергія.
Шість місяців шлюбу стали для неї дорогим, але важливим уроком. Вона навчилася, що не можна дозволяти нікому, навіть найближчій людині, руйнувати твої кордони та знецінювати твою історію.
Вона сіла біля вікна, дивлячись на вечірній Київ. Десь там було її нове життя — спокійне, свідоме і вільне від чужого диктату. Вона знала, що попереду ще багато паперової тяганини з розлученням, але це її не лякало. Іноді, щоб почати щось справді прекрасне, треба мати сміливість поставити крапку там, де тебе перестали чути.
Софія зробила ковток трав’яного чаю і посміхнулася. Вона була вдома. У своєму справжньому домі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
