Колись давно під час надстрокової військової служби в місті Мукачево я мешкав по сусідству з молодим подружжям Анатолієм та Валентиною. Гарна була сім’я, усі це помічали, дружна, працьовита.
Невдовзі Анатолія на п’ять років відправили служити за кордон, поїхав він з дружиною. Усім упало в око, що повернулися вони зовсім іншими людьми. Зміни були не лише матеріальні: подружжя придбало «Волгу», відвідувало ресторани, купляло дорогий одяг. У них стався якийсь внутрішній надлом. Особливо змінилася Валя, змінилася вона дуже, це помітили всі навколо. Вона зовсім ні з ким не хотіла спілкуватися — завжди гордовито проходила повз. Зате не мовчала вдома: вечорами все частіше чутно було її суперечки. Стіни в будинку тонкі, тож ми, сусіди, мимоволі були свідками того, як Валя на високих тонах виговорювала чоловікові, постійно була ним незадоволена… За матеріалами
«Чого ти хочеш, Валю? — не раз лунало спокійне та щире звертання Анатолія до дружини. — Я ж стараюсь, у чарку не заглядаю…» А Валя відповідала черговою порцією докорів та незадоволення.
Якось ми з Анатолієм зіткнулися у під’їзді, і він не витримав. «Я вже не можу слухати все це, — пожалівся розпачливо. — Дружина дорікає щодня за те, що не добиваюся трикімнатної квартири. Навіть слухати не хоче, що чимало сімей узагалі не мають свого власного житла і з малими дітками туляться все життя у гуртожитках. А їй, бачте, нікуди складати свої привезені речі, котрі зараз заповнили всю кімнату і лежать на підлозі аж до стелі».
Поспівчувавши сусідові, я висловив надію, що Валентина отямиться й припинить сперечатися з чоловіком. Але через кілька днів вона влаштувала таку «виставу», що вже й сусіди не витримали — прийшли її заспокоювати. На Анатолія шкода було дивитися: він виглядав дуже стомленим, шукав краплі.
А наступного дня дізналися сумну новину: дорогою за кермом своєї «Волги» Анатолія не стало. Йому ще б жити та й жити, але щоденне домашнє пекло зробило свою справу.
А що ж Валя? Й року не минуло, як у її квартирі поселився чолов’яга кремезної статури. Справно возив Валю на «Волзі» — часу на це вистачало: обоє не працювали. А навіщо? У домі вдосталь усього — Анатолій подбав. Більше ми не чули жодних сварок. І нової квартири Валя вже не бажала. Поволі її чоловік почав засиджуватися з друзями, ледве приходив додому, частенько десь «зависати»… А Валя мовчала!
Моя служба закінчилася, і я повернувся додому на Вінниччину. Аж через 30 років знову відвідав Мукачево. Ходив тими місцями, де бував в юності. Завітав і до будинку, в якому колись проживав. Не дуже сподіваючись на зустріч, усе ж постукав у двері колишніх сусідів. На моє здивування, двері відчинила Валентина — постаріла, змарніла, сумна така вона була. Запросила до кімнати. Тут було незвично порожньо. Стояв тільки стіл, на якому було фото Анатолія, перев’язане чорною стрічкою.
Плачучи, Валентина розповідала про своє нелегке життя. Другий її чоловік був недоброю людиною, виніс усі речі з квартири, не стало авто. Ледь розлучилася з ним. Тепер живе сама.
«Я нічого не хотіла б на цьому світі зараз, тільки б мій Толя знову був поруч зі мною, як тоді в далекій молодості. Як він мене любив, як старався для мене, а я… Якби могла, то всім жінкам наказала б цінувати своїх чоловіків не за неможливість діставати речі й квартири, а передусім за душевні якості: кохання, турботу, взаємоповагу…»
Микола ДЕМЕДЮК, м. Калинівка.
Вінницької області.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
