– Ми вже п’ять років з дочкою не спілкуємося! – розповідає Маргарита. – Попросила у неї у важкий момент в житті сидіти з братом, щоб я могла працювати нормально, бо зовсім грошей не вистачало на життя. Вона розсердилася, сказала мені, що нянькою бути не бажає, молода ще, хоче жити для себе, зібрала речі і пішла до свого батька. На той момент їй було майже чотирнадцять.
– Дивно. І що, через таку дрібницю більше не спілкуєтеся з донькою?
– Ой, та ні, звичайно, не лише через одну. У моєї доньки Аліни багато до мене претензій. І сім’ю я не зберегла з її татком, і дитину другу народила, а могла лише її одну ростити і нам би двом грошей на все вистачало і працювати мені багато не потрібно було, і взагалі, позбавила я її всього. Ну, щось з цього правда, напевно. Але я постійно хотіла лише як краще, і з нею намагалася відновити відносини. Дзвонила їй, писала, але всі мої спроби вона відкинула, всюди заблокувала. А тут раптом – прийшла до мене сама, власною персоною. «Хороший» її тато одружується, знайшов нову дружину, вказав їй на двері, ось так. Довелося йти до «поганої» матері.
Заміж Маргарита свого часу вийшла мало не на наступний день після випускного, а через пару місяців вже стала мамою донечки Алінки. Чоловік був на кілька років старше, але на момент початку сімейного життя він уже закінчив коледж, працював і непогано заробляв: потрапив в хорошу бригаду, займалися ремонтами квартир. Чоловіки йому трапилися хороші та роботящі, з руками, і роботи було багато. За ними стояла черга на місяці вперед.
Батьки Маргарити допомогли доньці з зятем з квартирою: продали своє житло в столиці, частину грошей віддали дочці на початковий внесок, на решту купили собі маленький будиночок далеко за містом.
Батьки молодого чоловіка, на жаль, були не найкращі, та й з фінансами у них зовсім скрутно, і ні про яку допомогу з того боку не йшлося. Але Маргарита з чоловіком не сумували: взяли кредит, стали жити-поживати, ростити дочку. Маргарита потихеньку вивчилася, здобула освіту, стала працювати, чоловік все так само непогано заробляв.
– Тільки правильно кажуть, що ранні шлюби нічим хорошим не закінчуються, як би несправедливо це не звучало, – зітхає Маргарита. – І в нашому випадку так вийшло. Ми з моїм колишнім чоловіком абсолютно різні люди, з різних пісочниць. Звичайно, в вісімнадцять таких речей ще не розумієш, а ось пізніше – ще й як.
На тринадцятому році спільного життя Маргарита зустріла іншого чоловіка, а незабаром дізналася, що чекає дитину, подала на розлучення і пішла від чоловіка разом з дочкою. Квартиру, з виплаченим на момент розлучення кредитом, поділили навпіл, і кожен з подружжя взяв новий кредит, вже на себе.
Мирослава народила хлопчика, з новим чоловіком стосунки не склалися також, на жаль, і вона опинилася в непростій ситуації: з двома дітьми, одне з яких немовля, в квартирі взятій в кредит, зовсім без допомоги – крім аліментів на дітей, які розміром не вражали, хоча і приходили від двох різних чоловіків. Колишній працював здебільшого неофіційно, тому платив, скільки хотів. А з огляду на той факт, що чоловік відчував себе ображеним колишньою дружиною, допомагати їй не дуже-то прагнув. Та й батько сина вкладався вельми скромними сумами і нерегулярно, а лише за бажанням.
– Ну, я вирішила поговорити з дочкою! – розповідає Мирослава. – Відверто розповіла їй, що ось, мовляв, така ситуація. Сподіватися нам нема на кого. Грошей немає, мені треба працювати і платити за квартиру, няню наймати зараз ми не можемо, тому потрібна твоя допомога. Бери, кажу, на себе брата після школи. Оооо, вона таку суперечку мені влаштувала, просто не описати. Сказала, що я сама винна, сім’ю розвалила, народила дитя. Зібрала речі в рюкзак і вирушила до татка свого.
Жити з батьком Аліні дуже сподобалося: вимог він особливо не пред’являв, суперечок не влаштовував, про оцінки не питав, безладу в будинку не помічав, на відміну від матері. До того ж у батька не було немовляти, яке постійно плаче, і з грошима було краще, ніж у мами.
– А через пів року хтось йому, мабуть, підказав – він ще й на аліменти подав! – сумно розповідає Мирослава. – Ну що робити – платила. З чотирнадцяти років і до минулого коду, коли їй вісімнадцять виповнилося.
Років до шістнадцяти Аліна жила, як хотіла. А потім раптом якось несподівано подорослішала. Взялася за розум, стала вчитися. Здібності до наук, мабуть, у неї були, але поступила навчатися, до того ж на бюджет і сама.
– А тато надумав одружитися! – розповідає Мирослава. – Ну, колись це повинно було статися, нічого дивного. Доросла дочка там в квартирі нікому стала не потрібна. Він їй студію зняв, навчальний рік вона прожила одна. Гроші давав. А тут місяць закінчується, треба вносити оплату за житло, вона до тата, а тато їй і заявив – грошей немає. А ти що, думала, каже, я за тебе до сорока років платити буду? Тобі дев’ятнадцять майже, все, вистачить, я і так, мовляв, зайвий час допомагав. Далі сама. Дитинство скінчилося.
– Тобто вона вчиться на денному, на другий курс перейшла, а тато їй грошей не хоче більше давати?
– Ну так. Все, сказав, виростив дочку, більше їй нічого не винен. Сказав, що хочеш, те й роби: працюй, заміж виходь, це твої справи. Ось так. Прибігла до мене. А мені вона тепер теж не сильно потрібна. Я своє життя налагодила, проблеми вирішила, живу потихеньку, не шикую, але і не бідую, сина виховую. Загалом, могла б і пустити її до себе, але після всіх її вчинків – не хочу. Ну раз я така погана, буду поганою. Он, тато хороший у неї! До нього всі претензії. Нехай живе, як хоче.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.
