Про заробітчанське життя я знаю все, або майже все, тому що поїхала на заробітки в Італію однією з перших. Як я перетинала кордон, то окрема історія, зараз я не про це. Просто тоді треба було наважитися, та вибору у мене не було.
Жили ми бідно, з чоловіком я розлучилася, а на двох наших синів він навіть аліменти мені не платив. Подібна ситуація була і у моєї рідної сестри, тільки у неї був один син. То ж ми дві разом вирушили на чужину, а дітей ми нашій мамі залишили, вона погодилася за ними.
Сестрі пощастило відразу знайти роботу, а я ще кілька тижнів жила практично на вулиці, добре, що то хоч літо було. Одного разу я сиділа на лавочці, дуже хотіла їсти, і від того розплакалася. Та так щиро, що навіть не помітила, як до мене почав говорити італієць.
Жодного слова я не знала, але розуміла, що він питає, чого я плачу і чим мені допомогти. Пояснити я йому нічого не змогла, але він взяв мене за руку і повів до себе додому. Я чомусь йому довірилася, бо він був не один, а з двома чудовими донечками, приблизно 8 і 10 років.
В домі цього італійського синьйора я затрималася на багато років, я стала для них практично членом сім’ї. У Ауреліо, як з’ясувалося, була хвора дружина, синьйора була лежачою, і я стала її доглядати. А ще, дівчаткам потрібна була мама, і я намагалася її замінити.
Синьйор був дуже вдячним і щедрим до мене, він платив мені практично подвійну зарплатню, адже все в домі я тримала на собі. З допомогою дітей я доволі швидко вивчила мову, то ж з часом спілкуватися нам стало простіше.
В домі у Ауреліо мені було дуже добре, до мене гарно ставилися, і я непогано заробляла. Єдине, за що я хвилювалася, це за своїх синів. Я знала, що мама за ними добре доглядає, але це хлопці, і я розуміла, що було б краще, якби вони росли біля мене.
Своїми переживаннями я якось поділилася з Ауреліо, і він пообіцяв мені, що допоможе забрати дітей в Італію. Своє слово він дотримав, і в межах наступного року мої хлопці були зі мною в Римі. Ауреліо виділив для них в своєму домі окрему кімнату, і влаштував їх в школу.
Мої сини виросли чудовими людьми, старший став дизайнером, а молодший – футболістом. Вони давно живуть окремо, і тепер вже мені можуть допомагати. Кажуть, щоб я вже не працювала.
Але я не можу, я досі працюю в Ауреліо, не можу я його залишити, його донечки роз’їхалися, а він з своєю дружиною стали моєю сім’єю.
Коли я забирала синів в Італію, я пропонувала сестрі, щоб і вона забрала сина сюди. Але вона не захотіла, сказала, що то буде занадто багато мороки. Сестра просто висилала гроші додому: спочатку мамі, щоб вона забезпечувала хлопця усім необхідним, а потім, коли син підріс, то сестра вже давала гроші йому напряму.
Хлопець має квартиру, машину, дорогі гаджети, і при цьому ніде не працював жодного дня. Племінник звик до того, що мама має вислати йому 800 євро в місяць, а він вже ними розпоряджався на свій розсуд.
Сестра сліпо вірила йому, аж поки не зрозуміла, що у сина проблеми, і то дуже серйозні. Він набрав кредитів в різних банках, так, що сестра не встигає їх повертати, а також має проблеми з оковитою. Квартиру і машину, яку сестра йому купила, він вже пустив по вітру.
Тепер сестра визнає, що недобре зробила, коли залишила його самого. Картає себе, що не забрала його, як я своїх синів. Вона просто у відчаї, не знає, що робити, адже виходить так, що до нічого суттєвого вона і не доробилася.
Сестра просить поради, а я не знаю, як їй допомогти в цій ситуації.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
