Дуже хочу розповісти власну історію. Моя історія, на жаль, не про щиру та світлу любов, не про родинні радощі, а про дуже важку працю, зраду і, зрештою, про втрату надії.
Я поїхала до Італії заради кращого майбутнього, але замість цього опинилася в гіршій ситуації, ніж могла собі уявити. Моя історія — це історія жінки, яка все віддала для власної сім’ї, але зрештою залишилась самотньою.
Коли я приймала рішення їхати до Італії, я навіть гадки не мала, чим це закінчиться для мене. Мені здавалося тоді, що працювати на чужині — це шанс на краще життя для мене і для моєї родини.
Ми з моїм чоловіком Андрієм, мріяли про краще майбутнє, що буде спільним у нас, і ми працюватимемо разом, щоб забезпечити себе, двох дітей-студентів і наш будинок.
Я була готова на все, заради близьких людей, щоб допомогти нашій родині встати на ноги.
Спочатку, все було так, як я планувала. Я знайшла кімнату разом зі своєю знайомою і стала заробляти на життя кошти, яких раніше ніколи за місяць і не заробляла.
Але згодом, все дуже змінилося, на жаль. Я працювала в Італії по 12 годин на день, прибирала в чужих будинках, готувала їжу, працювала на різних складах, доглядала за дітьми інших людей.
Зі мною працювали, в основному, жінки з таких країн, як Україна, Польща та Румунія, але більшість з них працювала в кращих умовах або мала більше годин для відпочинку, так як вже працювали в Італії багато років, могла щось вибрати краще, знали багато різних хитрощів та секретів.
А я мала спокійний характер, а на заробітках це більше мінус, ніж плюс, я завжди мовчала, не хотіла конфліктів, тому робила важчу роботу і мала менше відпочинку.
А заробляла я лише 1000 євро на місяць. І ці гроші йшли не наші на наші витрати, а й на допомогу батькам, яким теж важко було.
Чоловік залишився вдома. Спочатку все було нормально, ми часто з ним спілкувалися, кожного вечора Андрій телефонував мені. Ми спілкувалися по телефону, я підтримувала його морально, допомагала з дітьми, коли могла, висилала гроші.
Я вважала, що він теж важко працює — адже, якщо я можу працювати за кордоном, він може знайти якусь роботу в Україні. Але з часом я почала помічати дивні речі. Він став все менше відповідати на мої дзвінки, міг перервати нашу розмову і я пів години не могла додзвонитися до нього.
А, з часом, Андрій просто ставав байдужим до моїх проблем та переживань.
Я зрозуміла, що щось не так, коли одного разу, в невеличку відпустку, повернулася додому та знайшла в повідомленнях на телефоні Андрія смс від якоїсь жінки.
Її звали Тамара. Вона писала йому, як він їй важливий і що без нього її життя порожнє і не має сенсу. Я навіть слів не можу дібрати, щоб передати, як мені важко це було читати. Я навіть не могла повірити своїм очам.
Коли я запитала Андрія про це, він намагався все заперечити, говорив, що вони просто друзі, що він теж ніколи не обіцяв мені бути вірним, тому що ми ж не разом живемо ці роки, а він чоловік, йому інше життя потрібне і дружина поруч.
Але я знала, що це не так. Я дала йому все — своє кохання, свої сили, свою віру. І ось, я стала для нього просто тінню.
Це була не просто зрада, це було щось більше для мене. Я усвідомила, що він обрав її — ту, яка не тягла все на собі, яка не вимагала від нього багато, а просто була біля нього і все.
Я в цей момент, відчула, що втратила не лише чоловіка, а й саму себе.
Але це був не кінець моїх випробувань, на жаль. Найболючішою стала реакція моєї свекрухи. Я завжди намагалася бути для неї хорошою невісткою, допомагала по господарству, час від часу надсилала гроші на її потреби, коли в Італії працювала, навіть коли вони не просили мене про це.
Я думала, що вона мене зрозуміє, що стане на мою сторону, що хоч вона мене підтримає, коли мені буде найважче, адже вона жінка теж, мала б зрозуміти, адже бачила як я важко працюю за кордоном і для сина її. Але все сталося зовсім не так.
Свекруха, замість того щоб зрозуміти мене, підтримати, стала на бік сина. Вона казала, що, мовляв, Андрій — хороший чоловік, але йому дружина потрібна поруч, гроші, мовляв, це добре, але сім’я – головне.
Мовляв, у всьому я винна, бо так часто не була вдома, а він залишався сам. Вона навіть додавала, що я повинна пробачити йому, адже це природно — чоловіки можуть робити такі помилки, адже в них свої потреби є і я мала це чудово розуміти, залишаючи свого чоловіка одного вдома на роки.
Я була вражена її словами. Як могла вона так говорити? Я, що працювала на чужині, віддавала останнє заради їхнього добробуту, а вона?
Свекруха навіть не зрозуміла, що я потребую її підтримки в той момент, коли Андрій мене зрадив. Натомість, вона просто виправдовувала його, наче я — та, хто має змінитися, а не він, мій чоловік.
Мені було дуже неприємно від цієї байдужості.
Я залишалася сама, і все, що мені залишалося — це знайти сили рухатися далі. Я зрозуміла, що ніхто не дасть мені змоги спокійно жити, ніхто не розділить моїх хвилювань.
Знала добре, що лише я сама можу зібрати себе до купи і продовжити працювати. Але це стало ще важчим завданням, ніж я могла собі уявити.
Я почала звертатися до психологів, намагалася знайти себе. Почала розуміти, що, хоча й важко, але я маю право на власне щастя.
Я більше не була готова миритися з цією ситуацією. Андрій і свекруха не зможуть зіпсувати мою долю. Я більше не хочу хвилюватися через них, адже вони не оцінили ні мене, ні моєї турботи про них.
Тепер, після всіх переживань та змін, я розумію одну річ: я заслуговую на більше. І навіть якщо я все ще працюю в Італії за 1000 євро, хоча б я роблю це для себе.
Але я працюю день у день, відкладаючи гроші. Але що мені далі робити, як бути? Гроші ж не зроблять мене щасливою, на жаль. Я потребую зараз хорошої поради. Як мені бути далі тут на чужині? Як будувати своє життя і майбутнє? Чи є шанс ще зустріти своє щастя, коли тобі вже 47 років?
Фото ілюстративне.
