Коли я їхала в Італію, то мала багато мрій, думала, що грошей зароблю, приїду і буду життям насолоджуватися, а то виявилося, що воно все якось не так. Та ми колись на свята сходилися родинами, колядували так, що все село чуло, а зараз всі зачиняються в своїх величезних будинках і навіть дітей-колядників не всі до себе пускають. Що з людьми відбувається? Колись ми мали набагато менше, але почувалися значно щасливішими. Одним словом, я захотіла назад в Італію. Там я працюю, рухаюся, чекаю на неділю, щоб з дівчатами в парку зустрітися, на море ми часто влітку їздимо в неділю у свій вихідний

Одному Богу відомо, як я вже хотіла додому, адже останніх три роки я не приїжджала навіть на свята. Тому цього року я вирішила, що приїду на кілька місяців. Та дуже швидко я розчарувалася в своєму рішенні, і так само як я хотіла додому, так я захотіла і в Італію назад їхати.

На заробітках я вже 14 років, і завжди вважала, що це наче якась клітка, але гріло те, що можна хоч грошей заробити. За цей час я і будинок в селі до ладу привела, і квартиру двокімнатну купила.

Коли я повернулася з відпустки в Італію, перше, що я зробила, це пішла в кафе і купила собі каву і те тістечко, на яке я лише дивилася, бо шкодувала за нього заплатити 8 євро.

Переоцінка цінностей у мене чомусь відбулася саме зараз, не знаю, що саме так на мене вплинуло, але я точно вже не та Ганна, якою була ще недавно.

Мені 66 років, але виглядаю я дещо молодшою. На заробітки я поїхала з тієї ж причини, що і більшість заробітчанок – покращити фінансове становище. Чоловік у мене був, але він не вмів заробити копійку, а у нас донечка росла, і треба було про її майбутнє думати.

Я поїхала лише після того, як дочку заміж видала. Тоді я їх залишила, а сама подалася гроші заробляти.

Все зароблене я доньці і зятю віддавала, а вони керували будовою. Мама моя вже доволі літня людина, я її не хотіла нічим турбувати, а чоловік мій все частіше став у чарку заглядати, я йому просто боялася гроші давати, бо могла без нічого залишитися.

Діти молодці, гарний будинок збудували. Я сказала, що це їм від мене подарунок, але за це вони мають доглянути мою маму, свою бабусю. Чоловіка мого кілька років тому не стало, зелений змій його звів з цього світу.

Коли будинок був готовий, я стала гроші на квартиру збирати. Я розуміла, що мені і про свою старість треба подумати. Тому придбала собі двокімнатну квартиру.

Оскільки постійно було треба грошей, я додому приїжджала не щороку, за 15 років заробітків я була вдома всього 4 рази, і то недовго.

А цього разу мені так захотілося додому на свята, що словами не передати. Та я дні в календарі обводила, щоб легше було дочекатися тієї днини, коли я переступлю поріг рідного дому.

На жаль, реальність, в яку я потрапила, виявилася не такою веселковою, як я собі уявляла. Я хотіла набутися з дітьми, онуками, з родичами побачитися, з подругами посидіти, старе згадати, але виявилося, що тут я нікому не потрібна.

Моя донька на мене образилася за те, що я квартиру собі купила. Вона сподівалася, що квартиру я їй віддам. Тому на свята дочка завжди збиралася і кудись йшла в гості, в знак протесту, а я сама з мамою залишалася.

Родичів усіх я привітала по телефону, але ніхто і словом не обмовився, щоб я прийшла в гості, хоча я привезла з собою для них італійські гостинці. Кому не подзвоню, всі кажуть, що не мають часу для пустих балачок.

Не розумію, що змінилося? Та ми колись на свята сходилися родинами, колядували так, що все село чуло, а зараз всі зачиняються в своїх величезних будинках і навіть дітей-колядників не всі до себе пускають. Що з людьми відбувається? Колись ми мали набагато менше, але почувалися значно щасливішими.

Та найбільше мене засмутило те, що багатьох подруг моїх, до яких я збиралася прийти, на жаль, не стало. Моя давня подруга і кума, Марія, прийшла додому, сіла на диван, і все… А я не знала нічого, мені не сказали. Я тепер до неї хотіла зайти, а дочка мені каже, що її не стало ще влітку.

Отаке життя… Коли я їхала в Італію, то мала багато мрій, думала, що грошей зароблю, приїду і буду життям насолоджуватися, а то виявилося, що воно все якось не так.

Одним словом, я захотіла назад в Італію. Там я працюю, рухаюся, чекаю на неділю, щоб з дівчатами в парку зустрітися, на море ми часто влітку їздимо в неділю у свій вихідний.

Але тепер я дуже змінилася, вирішила, що не буду собі шкодувати на каву чи на тістечко, та й навіть на ресторан не буду. Я ж завжди грошей на такі речі шкодувала, а тепер зрозуміла, що даремно, бо життя одне, і треба дякувати Богу, що допоміг дожити до цього віку, і головне, не забути ще трохи пожити.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page