У нас була велика, дружня сім’я, ми жили щасливо, поки одного разу в наш дім не постукала біда – не стало нашої мами. Залишилося троє дітей, тато і татова мама, наша бабуся.
Нас тато виховував, як міг один. Мене, сестру і брата. Працював понаднормово, аби лише нас прогодувати. Бабуся теж у міру можливостей допомагала зі своєї пенсії. Жили ми тоді в маминій квартирі. Я була старшою в нашій сім’ї.
Коли мені було 17 років, не стало бабусі і несподівано виявилося, що свою квартиру вона залишила мені, а батько думав, що квартира буде його. Спочатку він по-доброму просив мене відмовитися від спадщини, але коли зрозумів, що я не збираюся цього робити, дуже розгнівався. Загалом, він поставив умову – або я пишу відмову на його ім’я, або щоб пішла з дому.
Я подумала, що якщо зараз віддам квартиру, то де я буду жити з майбутньою сім’єю своєї? Я пішла з дому практично в чому була. Спочатку було дуже важко, бувало, що й я не мала що їсти. Потім я познайомилася з хлопцем, який пізніше став моїм чоловіком. Він попросив свою маму, щоб та дозволила мені пожити у них на дачі.
Жила я на дачі у майбутньої свекрухи кілька місяців, працювала там з ранку до ночі, потім знайшла роботу в кондитерській. Весь цей час тато зі мною не спілкувався, навіть не вітався. Мене підтримували, як могли сестра з братом.
Коли я вийшла заміж і моє життя налагодилося, тато сам прийшов до мене миритися. Як виявилося, потім моя молодша сестра подала в суд на його виселення з квартири і йому потрібна була моя допомога. У підсумку йому не було де жити і я його забрала до себе.
Через якийсь час він знайшов жінку і почав з нею жити. Він нам ніяк не допомагає, навіть онукам подарунки ніколи не дарує і всім каже, що я йому винна квартиру. При цьому, коли його періодично виганяє та жінка, він живе у мене. Я мовчки приймаю, а самій прикро. Я ж нічого поганого йому не зробила і не просила бабусю залишати цю квартиру мені. Це було її рішення.
Я не знаю, як пробачити його. Коли намагаюся з ним поговорити, він робить вигляд, що не чує або змінює тему. Я знаю, що в старості він буде жити з нами і боюся цього. Зараз мені 35 років, і як бути далі я не знаю.
Фото ілюстративне – wilhelm-frank-stiftung.de.
