Саме у той час, коли ми усі ще молоді, то на багато чого не звертаємо особливо уваги і абсолютно не цінуємо те, що маємо в своєму житті, те що Господь дав нам ось просто так, безкоштовно, те, що ми маємо з народження, або до чого дуже швидко звикли в житті. Воно прийшло само і здавалося б має право існувати і надалі.
Будучи ще в зовсім юному віці ми щиро мріємо швидше вирости та полетіти з батьківського гнізда, щоб знайти собі кращу долю, і часто через це не можемо насолодитися своїми юними роками, своєю молодістю. Ми просто зазираємо лише вперед, живемо якимось далеким майбутнім, але не вміємо насолоджуватися саме сьогодні.
Я не виняток в цьому, на жаль, якщо чесно. Я так хотіла стати самостійною людиною, і коли поїхала навчатися в місто стала я відчувати себе щасливішою і самостійною, адже мами й тата не було біля мене і я, чомусь, вважала, що це добре, вони мені вже й не такі важливі, хоча я щиро їх любила, чесно. Але мені не потрібно було звітувати за кожен крок, ніхто не контролював мене і мені так було простіше.
А потім я, як і кожна дівчина, дуже мріяла вдало вийти заміж, хотіла одягти шикарну білу сукню, обов’язково вона мала бути кращою ніж у моїх подруг, щоб під вінець мене повів красивий та добрий чоловік.
Вийшовши заміж за добру людину, я відразу мріяла стати мамою, захотілося своїх дітей, хотілося бути важливою і дуже потрібною для когось. Вважала, що лише тоді у нас може бути повноцінна сім’я, коли в хаті буде щирий дитячий сміх. Вже й від хорошого чоловіка радості не мала, не вміла цінувати його турботу, його теплі слова, його такі добрі вчинки.
Коли я стала мамою, то завжди з великим нетерпінням чекала, коли вже діти підуть в садочок, потім в школу, а потім, коли вони нарешті подорослішають, щоб я хоч трохи могла відпочити і приділити час собі.
Роки минали дуже швидко. Діти подорослішали, роз’їхалися, побудували власні свої сім’ї. В той період, на жаль, не стало чоловіка.
Так і склалося, діти покинули мій дім, мають свої сім’ї та родини. І ось, здавалося б, прийшла моя довгоочікувана свобода, якої я так хотіла останні роки.
Але, як виявилося, я зовсім не помітила, як і наблизилася моя старість, і свободи стало занадто багато, я навіть не очікувала на таке життя. свобода була усюди, в кожному моєму кроці, моєму рішенні, але я стала відчувати себе дуже самотньою.
Я працювала все життя на хорошій роботі, була начальницею на великому підприємстві. Мене шанували та поважали багато людей, усі тягнулися до мене, кожен вважав за честь бути знайомим зі мною.
А потім мене пишно і з почестями проводили на пенсію, сидіти вдома. І настала така сумна тиша. Тиша скрізь: мені більше нікуди не потрібно йти, мені більше ніхто не дзвонить, я вже не спішила, ніхто мене нікуди не кликав, таке враження, що всі забули про мене і мене не існує для них, коли люди поруч зі мною продовжують жити своїм цікавим життям.
Все те, що ще недавно мене так втомлювало, турботи, пов’язані з роботою, разом зникло все в один час, і моє життя перетворилося на тиху, сумну старість.
Тільки тепер, сидячи в порожній квартирі, я усвідомила, як я раніше не цінувала те, що мала. Як завжди спішила жити, не розуміючи: а що потім?
Коли я перестала ходити на роботу, так колеги припинили дзвонити мені і більше не цікавляться моїми справами, я їм байдужа, хоча всі останні роки ми завжди з ними спілкувалися добре.
У дітей свої справи та турботи, їм зовсім ніколи мене відвідувати. Весь свій час я проводила біля телевізора лишень, бо більше не було що робити.
А вечорами я дістаю свій старий фотоальбом, переглядаю фотографії і згадую ті найщасливіші дні у своєму житті. Я не знаю, як інші пенсіонери справляються з смутком та самотністю на старості років, але я лише пів року на пенсії, а таке враження, що я вмить перетворилася на стареньку бабусю і стала зовсім нікому не потрібною. Мені так важко впоратися з цим.
Я відчула потребу у своїх дітях, як ніколи раніше, дуже хочу бути поряд з ними, але вони зайняті, у них свої справи і вони не приїжджають до мене, до себе не кличуть, спілкуються рідко, а я не знаю, як мені бути зараз.
Як змиритися з таким життям? Що мене чекає далі? Як люди в моєму віці справляються з цим?
Фото ілюстративне.
