Це ще був час, коли я була молодою жінкою. Саме тоді я й дізналася, що у мене не буде дітей.
Звісно, краще я не буду писати всі подробиці і причини, так склалося життя, така моя доля. Можливо, саме тому я ніяк не могла вийти заміж: я відразу говорила правду, якщо бачила, що людина серйозно налаштована. Зустрічатися вони зі мною зустрічалися, але пропозиції ніхто не робив.
Але до 30 років мені стало зовсім сумно: у всіх подруг родини, а я досі самотня і, скоріш за все, такою залишуся на все життя.
А потім я познайомилася з Степаном. Він – самотній батько, живе в своєму досить таки непоганому будинку в передмісті, в великому селі. Степан мав доньку двох років, мати їх залишила обох свого часу, пішла до іншого.
Ми з ним стали листуватися, а потім зустрілися у нас в місті, куди вже він приїхав зі своєю донечкою. Дівчинка хороша така, прямо дзвіночок, волоссячко світленьке, очі блакитні. Я скоріше в неї відразу закохалася, ніж в цього чоловіка. Така вона мені рідна стала, так мені хотілося постійно бути поруч з нею.
Ну що, вирішили ми жити разом. Моя мама сумувала, коли відпускала мене – куди ж ти, міська жінка, в село поїдеш, та ще й дитя на себе береш зовсім чуже, може, ще знайдеш в місті своє щастя, можливо не спіши поки, дитино? Ти ж навіть вінегрету сама не приготуєш в тому селі. Але я вже твердо вирішила – у мене є сім’я, тепер я більше ніколи не буду самотньою!
Виявилося, що мати дівчинки їх залишила, поїхала до якогось чоловіка, сказала, що кохає, а він її з дитиною не брав. Вона навіть ніколи не дзвонила і не писала за весь цей час, їй було все одно. Дівчинка росла з батьком лише.
Через рік ми з Степаном одружилися, дівчинка мене мамою стала називати. Мені це так гріло душу, здавалося ріднішої людини на цілому світі для мене немає.
Я в селі навчилася робити все: городи полоти, картоплю копати, за курми та свинями доглядати. Чоловік ходив на роботу, а я донькою займалася.
У Світланці я душі не чула і з рук її не знімала, поки вона маленька була. Обожнювала її наряджати та заплітати коси – собі зайвого з одягу не куплю, але їй сукню мереживну на свято завжди візьму. Вона у мене була, як принцеса: чистенька, гарненька, у все новеньке одягнена.
Увечері чоловік з роботи приходить, я йому швидко щось на стіл і до доньки біжу, казку на ніч читати. Я знала, що вона любить їсти, готувала їй смачненьке, сиділа біля неї щохвилини, коли вона занедужувала, навіть якщо вона просто чхне.
Коли моя Світланка в школу пішла, всі вчителі дивувалися, як вона добре вже підготовлена: майже читає і вміє рахувати. Ласкава була дівчинка, розумна, тільки ось років в 13 стала псуватися, зовсім характер змінився не в кращу сторону. Були такі моменти, що я навіть не впізнавала її.
Звичайно ж, вона знала, що я їй мачуха, адже в селі живемо. Ось саме з 13 років вона стала мені це пригадувати – якщо я їй зроблю зауваження за непослух, то вона мені відповідає: «Ти не мати мені рідна, не маєш права мені докоряти». Я заплачу, вона мене обіймає, вибачається, каже, що не подумала і більше так казати не буде.
По селу говорили, що дочка вся в рідну матір пішла – і зовні схожа ставати, і вперта така ж, волелюбна. Я навіть мала поганий настрій від того, слухаючи такі розмови.
А потім в інтернеті дочку знайшла її бабуся по матері. Почала писати, що хотіла б бачити внучку, вона вже зовсім стара. А потім до листування приєдналася і рідна мати – мовляв, вибач, донечко дорога, винувата я перед тобою, приїжджай до мене, ми все наздолужимо з тобою, будемо жити добре ми.
У неї квартира двокімнатна в великому місті, у чоловіка машина є, і все у них в шоколаді. Світланка притихла, стала якось мене цуратися, косо дивитися в мій бік. Я відчувала – ой не до добра це. Перестала бути зі мною ласкавою, навіть якщо я плачу – не обійме.
А рік тому вона поїхала до неї, цієї матусі. Має право – повнолітня. Я так засмутилася, просила залишитися, пропонувала в місті жити зі своєю бабусею, моєю мамою, хоч і не рідною, але все ж! Дочка ні в яку, просто зібрала речі і поїхала.
Спочатку телефонувала, тепер перестала. Дзвоню я – вона рідко відповість, тільки на свята бере телефон і взаємно вітає без ласки в голосі. У соціальній мережі дивлюся на її фото вологими очима: там вона з мамою в обнімку – то вдома, то в місті гуляють, то за святковим столом. Як кращі подружки, такі між ними стосунки хороші. А вона до мене на сторінку і не заходить навіть.
Ось, залишила вона мене, тепер і знати не хоче. Живу я з чоловіком, який зовсім змінився, щодня десь з друзями сидить, приходить лише на ніч – йому все одно, зовсім байдуже до мене.
От дивлюся я на все це, напевно, я його десь упустила через любов до дочки, робила для нього все машинально – погодую, сорочки попрасую, та й добре – а в іншому він сам розбереться. Ось і почав засиджуватися з сусідами до ночі, а мені було все одно – прийде додому і спати лягає. А він зовсім іншим став, я лише зараз це помітила.
І так мені зараз прикро. Як ось так – все життя віддати чужій дитині, а вона мене так зрадила! Що я можу зробити, щоб вона не забувала мене? Чи можу я ще повернути її?
Фото ілюстративне.
