Тиждень тому я повернулася з Італії, де була п’ять років. Я навіть не знаю, чому поїхала, бо якоїсь особливої потреби не було. Ми з чоловіком прожили 20 років, наш єдиний син поїхав вчитися у столицю, жили ми у власному будинку, обоє працювали, і нам на все вистачало.
Мені тоді було 42 роки, я вирішила, що хочу щось змінити. Живемо ми в невеликому селищі, де всі всіх знають, багато жінок ще 10 років тому поїхали на заробітки, вибирали Італію, Іспанію або Грецію. Непогано заробили за цей час, їхні будинки і подвір’я красномовно про це говорять.
Саме це мене і зачепило – в якийсь момент мені здалося, що і будинок у нас не такий великий, як у сусідки, і огорожу вже давно пора змінити, і дах перекрити. Мій чоловік працював водієм рейсового автобуса, а я в нашій сільській амбулаторії медсестрою. У Петра мого золоті руки, він підпрацьовував в автомайстерні, приносив непогані гроші. Але мені цього було замало.
Коли я вперше заговорила про те, що хочу їхати на заробітки, Петро дуже здивувався і навіть засмутився, мовляв, чого мені ще не вистачає. Я прямо відповіла – хочу нову огорожу, нову браму, бруківку на подвір’я. Я була настільки наполегливою, що зрештою чоловік погодився і я поїхала в Італію, допомогла з переїздом подруга, яка вже вісім років там працює.
За 5 років, які я була на заробітках, я мала кілька робіт, доглядала літніх італійців. Відразу скажу, що було непросто, але я змогла заробити на все, про що мріяла. Чоловік просив мене повернутися, коли вдома вже стояла нова огорожа, брама, бруківка. Але я вирішила ще заробити на капітальний ремонт будинку, тому ще залишилася.
Останні два роки я доглядала 90-річного італійця Алессандро. Наприкінці грудня його не стало, саме тому я і повернулася додому. Але зараз я не про це, спілкування з ним дуже змінило мій світогляд. Працювала я в нього два роки. Коли я вперше прийшла до нього в квартиру, то побачила всюди жіночі речі. Я запитала, де його дружина, а він відповів, що її не стало ще вісім років тому.
Я була дуже здивована – людини не стало ще 8 років тому, а всі її речі стоять на тих же місцях, таке враження, що вона і досі тут. Алессандро сидів у своєму кріслі навпроти фотографії, де вони з Ребеккою були щасливі. Скільки радості читалося в такі моменти в його очах. А потім він розповідав мені, який же він щасливий, що в його житті була ця прекрасна жінка.
І знаєте, коли його не стало, звичайно, я сумувала, бо він був дуже хорошою людиною. Але водночас і раділа – тепер вони з Ребеккою будуть разом. Не знаю, але мені чомусь дуже захотілося додому, до свого чоловіка. Захотілося жити щасливим життям поруч з дорогою мені людиною, поки є можливість, бо життя таке коротке.
Я повернулася і з великим здивуванням зауважила, що мої речі теж стоять на тому ж місці, на якому я їх залишила. Мій чоловік ніколи мене не картає за те, що я залишила його і поїхала, навпаки, вдячний, що я трохи заробила. Але каже, що більше нікуди мене не відпустить, але я вже і сама не хочу нікуди їхати.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
