Я сама родом з невеликого містечка, але поїхала в столицю вчитися. Там я познайомилася з Давидом.
Він приїхав з Закарпаття. Ми закохалися одне в одного і вирішили одружитися.
Але в столиці ми жити не стали, Давид забрав мене до себе додому, в село.
Він розповідав, що у них є великий будинок, де місця всім вистачить, то ж я вирішила робити так, як каже чоловік.
Коли я вперше приїхала в село до свекрухи, то була вражена тим, що побачила.
Будинок у них був не просто великий, а величезний. Я такого ще не бачила.
В принципі, там все село таке. Як я зрозуміла, люди їздять на заробітки (в основному в Чехію), і за зароблені гроші будують величезні будинки.
Мама Давида мене прийняла добре, було видно, що я їй сподобалася. Це мене тішило, бо чесно кажучи, я сумнівалася, чи варто мені їхати в село, адже я завжди жила в нашому містечку, в квартирі.
Та чоловік мене запевнив, що все буде добре, і я звикну.
Та на мене чекав неабиякий сюрприз – виявляється, в великому будинку жити не можна! Його збудували для того, щоб інші люди бачили, що вони не гірші за них.
Жити нам пропонувалося в старій хатині без ремонтів. Всі зручності надворі.
Я була ошелешена, бо не розуміла, навіщо зводити такі хороми, якщо в них не жити?
В новому будинку все було готово до життя – і ремонт, і меблі сучасні, і всі зручності в домі. Але жити там не можна!
В моїй голові це не вкладалося! Але чоловік мені пояснив, що всі так роблять – будують будинки, зачиняють їх на ключ, а самі живуть в маленьких літніх кухоньках.
Пожила я так з чоловіком кілька місяців, а потім сказала йому, що далі так не можу – або ми переходимо жити в нову хату, або я йду від нього.
Вже краще жити в моїх батьків в їхній маленькій двокімнатній квартирі, але з ванною і туалетом, ніж митися тут в літньому душі, і щоранку бігати в туалет на вулицю.
Давид не підтримав мене, навпаки, назвав невдячною. Мовляв, не оцінила я того щастя, яке мені дісталося.
З чоловіком я розлучилася. Це їхня справа – як жити! А мені таке не підходить!
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
