Нещодавно мій наречений зробив мені пропозицію! Він був переконаний, що я відразу відповім йому згодою, адже зустрічаємося вже більше року. Ми чудово розуміємо один одного, для мене це не стало несподіванкою. Я чекала цього щодня, Роман давно вже про весілля говорив як про справу вирішену… Тільки, здається, я зіпсувала йому настрій – попросила дати час подумати перед тим як погодитися.
За великим рахунком, я і сама не можу пояснити нареченому, чому я засумнівалася, хоча причина і справді є. До Романа у мене претензій немає, ми чудово ладнаємо і дуже підходимо один одному. Нам по тридцять років, кожен має улюблену професію, непоганий дохід, перспективи на роботі. Навіть житлом ми обоє забезпечені – і в нього, і в мене є своя квартира, і не треба буде ні у батьків жити, ні кредити брати.
Але саме батьки Романа і стали причиною моїх сумнівів. У них дивне ставлення до матеріальних благ, я такого щось зовсім не розумію. Мої майбутні свекри давно перебралися із міста на дачу, залишивши квартиру синові. Причому залишили не просто на словах – переоформили все офіційно.
Іноді мати Романа, Оксана Степанівна, приїжджає до міста у справах та навідується до сина. Її візити короткі, з сином вона спілкується як подруга, до мене ставиться теж дуже добре.
Майбутній свекрусі подобається моя фінансова самостійність, і вона цього не приховує, схвалюючи вибір сина. Але сама я почуваюся ніяково, коли мова заходить про витрати.
Оксана Степанівна відразу помічає на мені чи у квартирі якусь обновку, та обов’язково цікавиться її вартістю. Спочатку я не бачила сенсу приховувати щось і чесно відповідала на її запитання, що так, мовляв, купила нову сумку, там і там, коштує стільки. Але Оксана Степанівна щоразу так бурхливо реагує, що мені просто не по собі. «Такі гроші! Ні, я собі не можу такого дозволити…».
І все це начебто говорилося не в докір – Оксана Степанівна завжди додавала, що якщо є гроші, їх треба витрачати і нікого не слухати, але все одно мені ці розмови були неприємними.
До того ж, сама Оксана Степанівна одягається дуже специфічно. Вона одягається із секондхенду. Все на ній поношене і запране майже до втрати кольору.
З продуктами та сама історія. У свій час ми з Романом їздили з нею в магазин, щоб допомогти закупитися дачу… Ну, більше я не їжджу, бо просто не можу на це дивитися. Все купується найдешевше, по акціях, я на це дивитися не можу. Пропонувала їй взяти фрукти, овочі, м’ясо, а вона відмовляється, каже, нам з батьком це не по кишені. Але ж на касі завжди розплачується не вона, а Роман! Я не розумію її наполегливих відмов.
Роман їх захищає: «Ну ось такі вони! Вважають себе бідними, і не переперечиш!». Я мовчала поки одного разу не приїхала до них в гості і не подивилася, як вони живуть.
У них ділянка в двадцять п’ять соток, двоповерховий будинок з терасою, ще один будинок поменше, велика скляна теплиця. Будинок обладнаний всією можливою побутовою технікою та міськими зручностями, є навіть домашній кінотеатр.
І все це було збудовано, зроблено, куплено на заробітки батька Романа. За обідом Оксана Степанівна обмовилася, що в них у планах розширення та ремонт другого будинку.
– Здаватимемо його влітку в оренду і отримуватимемо дохід. Втомилася я копійки рахувати. Та й пташник добре було б спорудити – можна яйця та курчат продавати, – поділилася з нами своїми планами майбутня свекруха.
Дивні люди, батьки Романа. Я їх не можу зрозуміти, так економити на одязі і їжі, і жити в таких розкошах. От тепер я думаю, чи варто виходити мені заміж за Романа і ставати частинкою їхньої сім’ї?
З одного боку, Роман не був помічений у таких дивностях. З іншого боку, це його батьки, і що він мав запозичити від них, і тоді які сюрпризи він може зробити?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
