fbpx
Життєві історії
Коли я вперше побачила дружину свого сина, дуже розчарувалася. У всіх моїх подруг дуже хороші діти, дбають про своїх батьків, а мене світла старість не чекає. Та жінка немає де жити, син мій теж свого даху над головою немає. Дмитро став мене просити, щоб я впустила їх жити у свою квартиру, а сама пішла в кімнату його дружини в гуртожиток. Я відразу відмовилася, а родичі не розуміють мене, кажуть, що я маю поступитися дітям

Свого сина Дмитра я виховувала сама, чоловік мене залишив вже давно, ще коли син мій був зовсім маленьким диятком. Мене зрозуміють жінки, які самі забезпечували себе і ростили малу житину, було в ті часи дуже важко.

Але я змирилася, що маю таку долю і вирішила, що опускати руки мені зараз взагалі не можна, бо легше від того все одно нікому не буде. А що буде далі, коли я перестану прагнути до кращого в житті?

Я Дмитрові дала досить таки гарну освіту, завжди старалася, щоб у нього було все не гірше, ніж у інших дітей. Разом з тим намагалася стати для нього справжнім другом, вчилася розуміти свою дитину.

Роки минали, Дмитро виріс, але разом з тим якось зовсім віддалився від мене. Я знала, що він зустрічається з кимось, але жодного разу не бачила ту дівчину в очі.

Але яка ж я була здивована, коли дізналася, що це не юна дівчина, а звичайна жінка, якій вже майже 30 років, в той час, як моєму синові лише 24 роки. Але це було ще не найгірше, бо в неї від першого шлюбу є ще двоє дітей.

Живе ця жінка лише на дитячу допомогу і хороші аліменти, ніде не працює зовсім. Відводить дітей в садок, а вдень вони з моїм сином зустрічаються.

І я б про це, можливо, ніколи б не дізналася, якби та жінка вже не чекала дитину. Батько цієї дитини мій власний син Дмитро. Тому він спокійно мені так повідомив, що вже збирається одружуватися і скоро я стану бабусею.

Я була проти, але мій син все одно одружився, навіть без моєї згоди, весілля вони не робили, нікого не запрошували зовсім.

Мені якось так незручно перед людьми стало.

Я була після цього дуже засмученою, адже у моїх родичів та подруг були хороші та успішні діти. Одній матері донька щороку путівки в санаторій купує, другій – син подарунки дорогі дарує, а третій – постійно діти приїжджають допомагати.

І так всюди, куди не глянь. А що чекає мене? Я навіть думати про це не хотіла, все відганяла такі думки від себе.

Коли мої рідні та друзі дізналися про те, яка доля спіткала мене, вони ніби, як підтримали мене в усьому, але я ж відчуваю, що вони усі сміються за моєю спиною.

Потихеньку я стала звикати до того, що я свекруха. Начебто до невістки і претензій ніяких у мене немає, вона дуже спокійна, акуратна, стежить за дітьми і моїм сином – він завжди чистенький, нагодований, у Дмитра завжди гарний настрій, видно, що він щасливий. Народила вона мені онука, видно, що мати хороша.

Я стала їх усіх запрошувати до себе додому на свята, але її старші діти мене засмучують: бігають і шумлять.

Живуть вони звичайно в тісноті: п’ятеро в кімнаті розміром в 24 квадратних метрів. Все компактно, навіть кухонний куточок є, але туалет і душ загальні, з сусідами. Це дуже не прості умови для сім’ї з стількох людей, я все це добре розумію.

Якось згодом Дмитро мене став просити помінятися з ними своїм житлом – вони переїдуть в мою двокімнатну квартиру, а я в кімнату їх у гуртожитку. Кажуть, що вони ні на що не претендують зовсім, невістка з дітьми буде прописана в гуртожитку, та й на роботу мені так само близько: гуртожиток той знаходиться зовсім поруч з нами. А мені місця там вистачить, адже, що потрібно самотній жінші мого віку.

Я зізнаюся щиро, що я б погодилася на це, звичайно, якби старші діти моєї невістки були моїми рідними онуками, але ж вони мені зовсім чужі діти. Син дуже мене просить, адже їм там непросто, а я не можу з цим погодитися і все.

І тут справа зовсім не в кімнаті в гуртожитку, не в тому, що там немає гарних умов, я сама в дитинстві в комуналці жила зі своєю мамою чимало років, але не хочу я чужих дітей в свою квартиру впускати, не правильно це. Чому чужі люди житимуть в комфорті у мене вдома, а я тулитимуся без зручностей десь там далеко на чужині? Заради чого?

Родичі усі мені говорять, що я чиню не правильно, але вони мене не розуміють, бо в низ немає такої ситуації, у них усіх онуки рідні, тому вони готові останнє їм віддати.

Дмитро мене постійно про це просить, мені вже, щиро кажучи, це набридло, адже він сам знав, на що йшов, раніше думати потрібно було, а не надіятися на мене, я й так все своє життя йому присвятила. Тепер маю останнє віддати їм?

Нехай кредит беруть. Мені їх трохи шкода, їм зараз не просто. Але що я маю зробити, віддати останнє?

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – povin.

You cannot copy content of this page