Я не витримала втручання свекрухи в моє життя.
Дуже багато написано про свекрух, хоча, варто зазначити, що свекрухи бувають різні. Подруга моя, Танька, жила разом зі свекрухою 10 років, а коли вони з чоловіком змогли купити квартиру, обидві плакали – було шкода розлучатися. За матеріалами
Моя ж свекруха, Світлана Михайлівна – людина дивна, для мене непередбачувана і незрозуміла. Деякі її вчинки я так і не змогла пояснити для себе. Логіка відпочиває. A, можливо, в її вчинках був інший, для мене незрозумілий сенс.
Коли ми з Сашею почали разом жити мені був 21 рік, йому – 33, у нього в минулому була дружина і двоє дітей.
Про те, як я взагалі вплуталася в цю історію – напишу як-небудь іншим разом, мова не про це.
Зрозуміло, що свекруха мене не любила, але я була молода і хотіла любити весь світ. Мені, наївній, здавалося, що якщо я буду хорошою, мене будуть любити.
Перший дзвіночок пролунав, коли вона принесла шестимісячне кошеня: – Віро, забери його собі.
У мене жив уже дорослий кіт Степан і собака Сірко, і взагалі, знаючи мене вона була впевнена, що кота я візьму. Так і сталося: я пережила ревнощі Степана (він три дні в будинок не заходив), але коти подружилися.
Я вирішила, що їй просто стало шкода кошеня: у Світлани Михайлівни жила ангорська кішка, яка приводила кошенят три рази на рік. І якщо кошенят не вдавалося прилаштувати, вона їх забирала на завод, де працював її чоловік. А на тому заводі жила зграя собак …
Було у неї якесь внутрішнє бажання, зробити так, щоб мені було погано. Хоча найгірше, що я сама для себе зробила – почала жити з її сином.
Коли я потрапила на збереження, вона приїжджала в дім і наводила свої порядки. Ну, приміром, порізала на вісім рушників моє махрове простирадло. – Я все подивилася, у вас мало рушників! Як я від обурення не народила – ще те питання.
Я ходжу на дев’ятому місяці, робимо ремонт в будинку, щоб малюк не дихав пилом і брудом. Вона, звичайно, приїхала допомагати: Саша покликав.
– Віра білить стелю, а Саша у дворі прибереться. На що я їй відповіла, що не буду – і голова паморочиться і живіт вже величезний.
– Так раніше в полі народжували, а ти – бач, яка ніжна.
І поступово її слова проростали в моєму Сашкові.
Повернулися ми з сином з лікарні – немає моїх книг, гітари. Питаю: – Де?
– Я весь цей мотлох в сарай винесла, навіщо тобі все це – у тебе тепер дитина, нема чого дурницями займатися.
Але ввечері, я все це перетягла назад в будинок.
Синові вона подарувала ковдрочку і ванночку.
Ковдрочку хорошу, верблюжу, тільки важкувату для немовляти. І вирішила я її повісити як килимок – буде тепліше і м’якше. Стала прибивати і знайшла у ній голки, звичайні швейні голки. Штук десять.
Показую чоловікові, а він не вірить, що я знайшла це в ковдрочці, що його мама могла намагатися нашкодити онукові. Психанула я і закинула все в піч.
Але пік наших стосунків стався коли моєму синові виповнилося три місяці.
Я дуже важко відновлювалася. Дуже боліла спина. А щомісяця дитину потрібно було возити в поліклініку, на огляд.
І ось одягла я сина, загорнула в ковдрочку, вийшла, а до зупинки – кілометра півтора, я зрозуміла – не прийду, руки не держать, спина розламується. Погуляла з сином у дворі, і повернулася назад. А в поліклініку треба.
Чоловік на роботі, подруги і друзі – теж. Чоловік попросив свекруху допомогти. Чого я не наслухалася, поки ми їхали в поліклініку – і ледащо, і ніженка і хвора, і мати погана і нечупара: вона пелюшки в ковшику прала, а я прошу її сина води з джерела натискати … Мовчу. У мене мета – показати сина лікарю.
Сходили в поліклініку, йдемо назад – на зупинку. Сина несе свекруха. Я йду повільно. І ось вона на червоне світло починає перебігати дорогу. Разом з моїм сином.
Я спочатку сіпнулася за ними, але відступила – я не можу бігти. Я чула звук гальм. Я не пам’ятаю, як я це пережила. На зелений я перейшла дорогу, забрала сина і не витримала, мене прорвало.
У мене добре поставлений голос я не кричала, я говорила так, що мене було чути на всю вулицю. А можливо, мені тоді це тільки здавалося. Я висловила їй все.
Що вважаю це неприпустимим, що вона більше не може приходити до нас до дому, бачити її більше не можу і підсумувала: – Онука ви більше ніколи не побачите!
Я так досі і не змогла зрозуміти, що це було. Свекрусі завжди здавалося, що я дуже легко живу і незаслужено щаслива.
Через чотири місяці після цього випадку ми з чоловіком розійшлися. Я не змогла більше терпіти.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
