З чоловіком ми прожили більше десяти років. Я вийшла за нього заміж ще студенткою третього курсу педінституту, Іван на той час вже працював, він старший за мене на 9 років, ми жили у його батьків. Згодом у нас з’явилося своє житло.
Жили дуже дружно, добре, з боку здавалося, ідеально. Ні дріб’язкових непорозумінь, ні з’ясувань відносин. Спочатку дітей ми не хотіли: я була дуже правильною студенткою і не планувала брати академічну відпустку, прагнула закінчити навчання зі своїм курсом. А потім ніяк не виходило, що я тільки не робила, куди тільки не зверталася.
Протягом довгих років шукали причину, чому ж нічого не виходить. Я ходила по лікарях, але нічого не змінювалося. Чоловік, на мій подив, ставився до моїх метань по лікарях дуже спокійно. Так, говорив, що хотів би дитину, але бездітність нашу переживав спокійно, здавалося, що йому і так дуже навіть добре.
За довгі роки я встигла і про усиновлення подумати, і Іван знову начебто і не заперечував. Але от якось все не наважувалися.
А потім раптом я зустріла чоловіка – і пропала. Я не знала, що так буває. Події розвивалися стрімко. Через кілька побачень в його квартирі я зрозуміла, що чекаю дитину. Здається, ось воно, бажане, давно очікуване щастя! Так все не так, як мріялося колись.
Сказала чоловікові про те, що чекаю дитину, він стримано радів, почав більше піклуватися про мене, оберігати. Тільки мені з кожним днем ставало все важче: Іван так любить мене, а я його обманюю. Що ж буде, коли він дізнається? На восьмому місяці під якимось надуманим приводом я стала наполягати на розлученні. Чоловік не вірив, що раптом у наших відносинах щось так сильно розладналося, розумів, що привід до розлучення вигаданий. Під його тиском я сказала йому правду.
Не думала, що Іван так буде реагувати. Він плакав, як дитина. Говорив, що не має значення, чия це дитина, він готовий виховувати її, як рідну, і ніколи мене нічим не дорікне. Але шляху назад не було.
Багато-багато разів чоловік просив мене подумати, чи не роблю я непоправну помилку, чи надійний той чоловік, якому я готова довіритися. Ми не ділили майно, але морально було важко дуже.
Практично відразу після розлучення, ми почали жити з Михайлом. І вже інший чоловік, сильний, турботливий, такий коханий, виконував мої капризи, відвідував у лікарні. Через два місяці народилася наша донечка. Нашому щастю не було меж.
Йде час, і я ловлю себе на тому, що іноді повертаюся думками до колишнього чоловіка, замислююся про його долю. Я ні хвилини не шкодую про те, що пішла до коханого, і все ж відчуваю провину за те, що так боляче зрадила свого першого чоловіка Івана. Як складеться його життя? Чи зуміє він знайти своє щастя з іншою? Щиро хочу, щоб у нього все склалося. Іноді здається, що я розбила його життя. Не можу пробачити собі.
Фото ілюстративне – storyfox.
